Розмова з Юлією Селютіною — дружиною полеглого захисника, яка сьогодні допомагає іншим жінкам пройти через втрату, — та психологинею Іриною Захожою.
Утрату близької людини неможливо прожити «правильно». До неї не підготуєшся. Немає універсальних слів, що зцілюють біль. І немає спільної інструкції, як жити далі, коли життя раптом розколюється на «до» і «після». Але є досвід тих людей, які вже пройшли через страшну втрату й можуть чесно сказати, що насправді допомагає, яких слів краще не говорити людині під час горювання, як переживають втрату діти й коли вже потрібна допомога фахівця.
Про це проєкт Dovidka.info говорить із Юлією Селютіною. Її чоловік Олексій загинув 12 липня 2022 року від поранень, отриманих поблизу Бахмута. Сьогодні Юлія — заступниця голови благодійного фонду «Маємо жити», кураторка онлайн-проєкту «Єднання», де дружини загиблих захисників підтримують одна одну. Також у розмові бере участь психологиня Ірина Захожа, яка працює і з дорослими, і з дітьми.
— Пані Юліє, ми часто чуємо, що час лікує, але втрата близької людини залишається з нами назавжди. Якщо це для вас можливо, повернімося до того моменту, коли це сталося. Як ви проживали ті перші дні?
— Моїй втраті майже чотири роки. Але свій стан і свої переживання я пам’ятаю так, ніби це сталося вчора — той день, коли я дізналася, що мій чоловік отримав поранення.
Як і багато дружин полеглих захисників, я завжди кажу: не існує якогось одного правильного шляху або однакових етапів горювання, які всі проходять однаково. У кожного цей шлях свій. Але водночас я добре розумію — і часто кажу іншим жінкам: настане день, коли ти зможеш приїхати на кладовище і, можливо, уже навіть не плакати.
Колись ти зможеш зібратися, нафарбуватися, піти в ресторан із друзями і навіть посміятися. Колись ти знайдеш у собі сили повернутися до роботи. Колись ти просто встанеш із ліжка й почнеш готувати їсти своїм дітям. Бо насправді найважчими є саме перші дні.
Кожна жінка, яка пережила таку втрату, проходить через дуже темний стан. Буває, що вона закривається в собі, не хоче ні з ким говорити, нікого чути, не має сил ні на що. Іноді виникає навіть відчуття, що не хочеться жити далі. І цей стан, на жаль, знайомий майже кожній із нас.
— Ви одразу говорите про інших. Але ж ви теж пройшли цей шлях, і вам теж була потрібна підтримка. Згадаймо вашого Олексія. Яким він був? Як ухвалив рішення йти захищати країну?
— Мені здається, що це буде не тільки про мого Олексія, а про більшість наших хлопців.
Він нічим особливим не відрізнявся. Це була проста людина, яка любила свою сім’ю, любила країну. Це чоловік, який, як і багато добровольців, не мав серйозної військової підготовки. Максимум, що він мав, — це навчання в училищі імені Івана Богуна, яке тоді ще називалося по-іншому.
Але, як він говорив: «Вони прийшли в мій дім». І це було для нього тим покликом, тією силою, про яку, певно, багато людей, що потім пішли добровольцями, навіть не знаючи, що вона є в них, — сила й жага захищати країну.
Майже в перший день повномасштабного вторгнення мій чоловік сказав, що піде. Він говорив російською, і завжди казав мені: «Юлічка, рєбятки усталі, іх треба подмєніть». Це він говорив про тих хлопців, які воювали ще з 2014 року.
Я кілька разів протестувала, намагалася якось його відмовити. Але потім зрозуміла, що просто його зламаю. Він відправив нас із дитиною за кордон, а сам уже за тиждень був у територіальній обороні, а ще за певний час — за контрактом у Збройних силах України.
Усе тоді відбувалося дуже швидко. Майже за місяць я дізналася, що він уже в Бахмуті. І знаєте, я дуже вдячна йому за те, що він ніколи, коли телефонував, не говорив, як там страшно або важко. Я питала: що там у вас, щось дуже гучно? А він відповідав: «То огірки літають».
Я вдячна йому за те, що він навчив мене любити Україну. У цивільному житті в мене не було такого глибокого патріотичного відчуття. А ця любов до країни прийшла до мене через нього.
— Якщо повернутися до того першого етапу після звістки: як це відбувалося у вас у перші дні й тижні?
— Я дізналася за кордоном, у дорозі, що в нього поранення. Спочатку він потрапив в одну лікарню, там йому зробили термінову операцію — ампутацію. Потім його спрямували в Дніпро. Це був дуже тяжкий час: комендантська година, постійні затримки в дорозі. Я їхала майже три дні.
Я пам’ятаю свій стан в автобусі. Не пам’ятаю людей, не пам’ятаю, як минав час: десять годин пройшло або п’ять — не знаю. Я тільки пам’ятаю картинку за вікном — ліс. І я всю дорогу в голові просила Бога: залиш мені його таким, який він зараз є.
Без ніг, без одного ока, у комі… Але я шукала виправдання й налаштовувала себе, що я буду робити все. Я поставлю йому протези, я возитиму його на колісному кріслі, я готуватиму йому їсти, якщо це все буде потрібно.
Та я навіть не попрощалася зі своїм чоловіком. Я була вже в Україні, але ще не доїхала до Дніпра, коли він помер. Мені сказали, що його вже забрали в морг. І саме тоді, коли я приїхала в Дніпро, я зрозуміла: все. Людини немає.
Мій стан — це був просто шок. Але я сама собі дивувалася: настільки зібралася. Не знаю, чи це був шок, чи переляк. Дитина за кордоном, мені треба їй сказати, мені треба розуміти, як жити далі.
Коли минуло дев’ять днів, я зрозуміла, що почався інший період: я нічого не хочу, мені не потрібні ні друзі, ні родичі. Я просто хочу піти. І такий стан мають дуже багато жінок.
Але, певно, любов до нього та його приклад як чоловіка дали мені сили зібратися. А ще — дівчата й спільнота, до якої я долучилася десь за три місяці після втрати. Я зрозуміла, що мені це потрібно.
Коли я зайшла в цю спільноту, побачила, що там одна й та сама страшна інформація: «Я втратила, я не хочу жити. Дівчата, є хто тут, допоможіть. У мене сьогодні похорон, а я одна». І ось такі фрази, такий біль.
Я пішла адмініструвати цю спільноту. Минуло, певно, три – чотири місяці після втрати — і я зрозуміла: якщо я можу, якщо маю сили й можу бути корисною, то я це робитиму.
Я думаю, що перший етап — і знову ж таки, це не універсальна порада, бо в кожного все дуже індивідуально, — це знайти спосіб дати своїм емоціям вийти. Це важливо.
Поради психологині Ірини Захожої: що робити в перші дні втрати
Після втрати люди проживають цілу низку реакцій — біль, агресію, почуття провини, дуже глибоку порожнечу. Це все абсолютно нормальні реакції нашої психіки на ненормальну подію. Важливо не вимагати від себе «швидко зібратися» й не соромитися сліз. Горювання — це процес, а не слабкість..
Під час переживання горя важливо звертати увагу й на своє тіло. Після втрати наша нервова система перебуває в стані хронічного стресу, тому іноді допомагають навіть дуже прості речі.
Коли стає особливо важко, можна спробувати те, що доступне тут і зараз: прийняти теплий душ, загорнутися в ковдру, зробити кілька глибоких вдихів і видихів. Важливо дозволяти собі повільні прогулянки, навіть якщо спочатку доводиться змушувати себе вийти з дому й просто трохи пройтися, подихати свіжим повітрям.
— Ви говорили про те, що колись людина зможе встати, працювати, жити далі. Але що найперше потрібно сказати людині після втрати? Як їй допомогти?
— У першу чергу потрібно правильно прийняти людину. Треба бачити, як вона себе проявляє саме зараз.
Якщо вона істерить, якщо вона плаче, дайте їй виплакатися. Не кажіть: «Не плач», «Усе пройде», «Заспокойся». Нехай вона викричиться, виплачеться, а тоді вже піде на контакт.
Якщо людина хоче просто лежати й мовчати, то прийдіть, сядьте біля неї мовчки. Візьміть за руку або навіть не беріть. Просто будьте поруч.
Якщо людина хоче говорити, говоріть із нею. У мене, наприклад, був такий стан: мені хотілося постійно говорити про чоловіка. І мені було дико боляче, що мої рідні, близькі не хочуть підтримати цю розмову. Я хотіла говорити з дитиною, з друзями, із сестрами, із його мамою. А вони віддалялися: їм було незручно.
Тепер я розумію, бо вже пропрацювала це з психологом: не тому, що вони не хотіли, а тому, що не знали, як зі мною говорити.
Тому я можу сказати відкрито: люди, не лякайтеся, будь ласка, якщо дружина, яка втратила чоловіка, хоче говорити про нього. Говоріть. Дивіться фотографії. Згадуйте. Неважливо, це перший день після втрати або вже рік минув.
І, будь ласка, не говоріть фразу «Як ти?»
— Чому саме ця фраза так болить?
— Бо для нас це тригер. «Як ти?» — «А як я? Я ніяк».
Так само не треба говорити: «Ти ще молода, собі знайдеш», «Нічого, мине час». Ви знаєте, який це буде час? Ні, ми не знаємо. Я не говорю про часові рамки. Я говорю: колись. Воно колись так і станеться.
Нашому суспільству треба трохи більше прислухатися до жінок, які втратили. Ніхто не може напевно сказати, як має бути першого дня або останнього. Треба слухати. Треба бачити, як людина поводиться.
У мене зараз у спільноті шість тисяч дівчат. Ми ж розуміємо, що це насправді не всі, хто втратив близьку людину. Із цих шести тисяч жінки збираються в різних містах: десь приходить двадцять, десь сорок. Вони говорять різні речі, але я розумію: ми були і є їм потрібні.
І дуже важливий момент для тих, хто переживає втрату, — це знайти свою спільноту. Тих людей, які не просто розділять ваше горе, а справді допоможуть заякоритися, утриматися на плаву й далі потроху рухатися життям. Бо життя триває.
— Буває, що людина починає шукати порятунок у чарці або в інших залежностях. Це тому, що бракує підтримки чи тому, що вона вже не може впоратися?
— У нас, скажу чесно, невеликий відсоток жінок, у яких ми бачимо такі проблеми. Але є й такі історії.
Одна дівчина підійшла до мене і сказала: «Ви знаєте, я алкоголічка, я пів року вже лікуюся, а моїй втраті три роки». І вона сама пояснила: тільки тоді, коли визнала, що вживає, їй стало легше і вона змогла піти лікуватися.
До цього ні родичі, ні друзі, які казали «ти вже алкоголічка», не привели її до тями. Бо це її право, її вибір. Навіть діти не завжди можуть зупинити.
Одна жінка писала: «У мене двоє маленьких дітей, але мені все одно». Ми можемо її звинуватити? Ні. Бо ніхто не знає, що людина повністю зневірилася. У людях, у світі, у всьому. І не хоче жити ні для себе, ні для дітей.
— У таких випадках уже йдеться про професійну допомогу. Коли ви зрозуміли, що вам теж потрібен психолог?
— Я завжди кажу: звертайтеся до психолога. І більше того, я сама знайшла свого спеціаліста не одразу. У мене це був четвертий психолог.
З першим я пропрацювала три сеанси — не пішло. З другим — два сеанси, теж не підійшло. Це не означає, що це були погані спеціалісти. Просто в той момент це були не мої люди.
А от четвертий психолог мені допоміг. Мені вистачило десяти сеансів, хоча потім я ще поверталася. Це дуже чітко направило мене на правильні думки, і я пропрацювала багато моментів навіть у самому горюванні.
У мене, наприклад, є етап, який я називаю образою на чоловіка. І він повертається навіть зараз.
— Чому образа?
— Бо я трохи егоїстка. І мені хочеться, щоб зараз була його допомога, коли мені так важко, а його немає. Це моя біда.
Я розумію, чому так сталося. Він не пішов десь гуляти. Але образа, що він пішов і залишив мене, іноді повертається. І я це досі пропрацьовую з психологом, уже четвертий рік.
Тому я за те, щоб зверталися до фахівців обов’язково.
— А як ви зрозуміли, що допомога вже справді потрібна?
— Коли я відчула, що вже можу нахамити дівчатам. Коли почала звинувачувати суспільство, країну, коли зрозуміла, що все це несправедливо і я не бачу жодного сенсу, жодної зачіпки в житті.
За що жити? Тому що є дитина? Тому що є батьки? Тому що треба добудувати будинок? Треба працювати? Коли вже немає взагалі ніяких таких думок, тоді точно треба звертатися.
Але скажу й так (із досвіду дівчат у нашій спільноті): перші три місяці людину не завжди треба одразу тягнути до психолога. Я не спеціаліст, але мені здається, що треба дати хоч трохи часу виплакатися, поображатися, прийняти факт втрати. А вже потім іти по допомогу.
Бо втрата — це не проблема, яку треба швидко вирішити. Це процес.
Поради психологині Ірини Захожої: коли варто звертатися по професійну допомогу
Якщо людина ізолюється більш ніж на два місяці, це вже може бути сигналом, що потрібна допомога психіатра.
Якщо вам хочеться усамітнитися, дайте собі на це час — один, два або три тижні, можливо, місяць. Але важливо заздалегідь внутрішньо позначити для себе: потім я почну повертатися до людей і до життя. Давайте собі час на горювання. І водночас — час на те, щоб поступово виходити з нього.
Також дуже важливо бути терплячими до себе. Кожна людина має свій ритм, свій біль і свій шлях. Але найголовніше завдання — пам’ятати, що ми не самі.
— Юліє, хочу окремо поговорити про дитину. Скільки років було вашій доньці на момент втрати?
— Зараз їй 16, а на момент втрати був тринадцятий рік.
Діти — це окрема історія. І ми постійно говоримо: звертайте, будь ласка, увагу на дітей, робіть для них окремі проєкти, говоріть про дитяче горе. Якщо дитина мовчить, не плаче, не розповідає мамі, що їй погано, це не означає, що їй не болить.
Моя дитина — це дуже тяжкий приклад горювання. Вони з батьком були дуже близькі, це була татова донька. Я, напевно, і на 80 відсотків не робила того, що робив він. Для неї це була страшна втрата.
Я горювала відкрито, говорила про це, жила в цьому. А вона, навпаки, поставила собі ціль: нічого не сталося, не треба мені про це нагадувати. У мене все добре. Я не буду плакати. Не говоріть мені про тата.
Вона закрилася в собі. А через рік це її все одно наздогнало. Почалися панічні атаки, істерики, причому навіть у школі. Організм довго тримався, а потім не витримав.
Далі були антидепресанти на півтора року, а ще — психологи, психотерапевти, консультації, що тривають і досі. А ще ж у неї підлітковий вік. І я думаю, що вона досі не дійшла до такого прийняття, як я.
Вона нечасто була на кладовищі. Уперше поїхала туди, певно, через рік або й більше після втрати.
Тому я хочу сказати: це окрема історія, і про це треба говорити. У нас у спільноті є окремий чат для матерів, і я особисто взяла за нього відповідальність, бо знаю, які там можуть бути проблеми. Там ідеться не лише про підлітків. Там є й маленькі діти, які після втрати переставали говорити. Були випадки, коли дитина в два з половиною роки ходила, а потім перестала ходити, бо мама в істериці, а дитина не розуміє, що відбувається.
Дитяче горе не дорівнює дорослому.
— А як ви зараз говорите з донькою про батька? Чи є табуйовані теми?
— Я зараз, навпаки, вдячна, що вона говорить. Бо спочатку вона взагалі не давала про це згадувати. Якщо під час родинної зустрічі хтось згадував Олексія, вона просто вставала і йшла.
А я, навпаки, лізла в душу до дитини. Я не знала, як краще, і думала, що так треба. Я казала: якщо ти не хочеш говорити, значить не хочеш його згадувати; якщо не хочеш їхати на кладовище, значить, не любиш батька.
Тепер я розумію, що це було неправильно. Вона приймає рішення тоді, коли має на це сили.
Перший рік ми взагалі не говорили про чоловіка. Я хотіла згадувати, вона — ні. Незручні питання почалися десь через два роки. Вона почала дуже обережно питати: а як це сталося, а де, а чому він не сказав? Бо він довго не говорив, що перебуває саме під Бахмутом: не хотів її лякати.
Ми проговорювали це. І тут дуже важливо не втрачати контакт, дивитися на стан дитини, відчувати її. Це інтуїтивно. Материнське серце підказує, як правильно.
Поради психологині Ірини Захожої: як допомогти дитині пережити втрату
Діти переживають втрату зовсім інакше, ніж дорослі. Дитина може зараз плакати й сумувати за близькою людиною, а вже через десять хвилин гратися, сміятися або бігати. Це нормально.
У такій ситуації дуже важливо, навіть якщо мама сама перебуває в стані горювання, не бути байдужою до переживань дитини. Варто сісти поруч і спокійно проговорити її почуття.
Діти можуть ставити й дуже болючі запитання. Наприклад: якщо тато мене покинув, чи можеш і ти мене покинути? У такі моменти дитині дуже важливо відчувати вашу присутність. Це можуть бути обійми, тримання за руку, спокійна розмова.
Старші діти можуть реагувати по-іншому. У них іноді з’являється агресія або деструктивна поведінка. Вони можуть багато плакати, різко змінювати настрій.
У деяких дітей виникає регрес у розвитку: з’являються нічні страхи, вони починають говорити або поводитися так, як значно молодші. Можуть з’явитися проблеми з навчанням. Також діти часто ставлять одні й ті самі запитання багато разів. Це не означає, що вони вас не чують. Це спосіб дитячої психіки поступово прийняти й зрозуміти факт втрати.
Також дуже важливо зберігати для дитини звичний режим життя. За можливості варто продовжувати ходити до школи або садка, відвідувати гуртки, підтримувати звичні ритуали. Можна залучати до допомоги знайомих дорослих — родичів, друзів, учителів. Для дітей передбачуваність подій і поведінки дорослих означає відчуття безпеки.
Звісно, забезпечити дитині стабільність буває дуже складно, коли сам перебуваєш у нестабільному стані. Але навіть невеликі щоденні речі — спільні розмови, обійми, пояснення, підтримка — можуть стати для дитини важливою опорою.
— Юліє, ще одне дуже болюче питання. Одні люди кажуть: «Скільки можна горювати, живи далі». Інші — дорікають: «Щось ти вже занадто весела, невже так швидко забула?» Як це пояснити тим, хто не розуміє?
— Зараз, можливо, не всі мене зрозуміють. Навіть дівчата зі спільноти іноді кажуть: «Юль, нам ще дуже далеко до тебе». Але тим жінкам, які зараз переживають втрату, я хочу сказати тільки одне: жити треба.
Так, треба жити. Треба фарбуватися, треба доглядати за собою, треба посміхатися.
Ми навіть на зустрічах збираємося: приходять нові дівчата, плачуть. А потім ми щось згадуємо, якісь кумедні моменти, якісь анекдоти. Бо це теж має бути релакс, психологічна реабілітація, ми не можемо тільки плакати.
Колись одна жінка сказала, що побачила нас із нашим чорним гумором і подумала, що ми якісь хворі. А я кажу: «Дівчата, ну, ми і є хворі, але в іншому сенсі».
Тому треба збиратися, треба жити далі. Нам ще відновлювати цю країну. Мені було б соромно перед чоловіком, якби я зараз втратила себе, втратила контакт із людьми.
Ці дівчата — достойні дружини своїх чоловіків. Кожна з них. Ви собі не уявляєте, які це зараз сильні жінки. Ми горюємо, але ми сильні. І повірте мені: кожна з дружин полеглого захисника ще покаже себе в майбутньому.
Я вдячна своєму чоловікові за те, що він мене любив і любить, за те, що він залишив мені силу й натхнення любити країну та жити для цього народу. І я дуже вдячна Богові за те, що знаю таких сильних жінок по всій Україні.
Ті, хто втратив, можуть єднатися й знаходити точки опори. І тут, мабуть, висновок дуже простий: дозволено все, що дає вам силу й розуміння, що життя триває. Хочеться пожартувати — жартуйте. Хочеться посміятися — смійтеся. Хочеться поплакати — плачте.
А для тих, хто поруч, порада, мабуть, буде така: просто будьте поруч. І цього вже дуже часто достатньо. Любов, довіра, підтримка, здавалося б, прості речі. Але саме вони стають надважливими тоді, коли людині дуже погано.
Утрата близької людини — це особисте горе, і горювання потребує часу, терпіння та внутрішніх сил. Скільки б порад не було сказано, кожен і кожна в такій ситуації шукає свій шлях. Важливо не зупинятися, не опускати рук, шукати підтримку, ресурси, натхнення й жити далі — для себе і в пам’ять про близьку людину.
Розмова з Юлією Селютіною — дружиною полеглого захисника, яка сьогодні допомагає іншим жінкам пройти через втрату, — та психологинею Іриною Захожою.
Утрату близької людини неможливо прожити «правильно». До неї не підготуєшся. Немає універсальних слів, що зцілюють біль. І немає спільної інструкції, як жити далі, коли життя раптом розколюється на «до» і «після». Але є досвід тих людей, які вже пройшли через страшну втрату й можуть чесно сказати, що насправді допомагає, яких слів краще не говорити людині під час горювання, як переживають втрату діти й коли вже потрібна допомога фахівця.
Про це проєкт Dovidka.info говорить із Юлією Селютіною. Її чоловік Олексій загинув 12 липня 2022 року від поранень, отриманих поблизу Бахмута. Сьогодні Юлія — заступниця голови благодійного фонду «Маємо жити», кураторка онлайн-проєкту «Єднання», де дружини загиблих захисників підтримують одна одну. Також у розмові бере участь психологиня Ірина Захожа, яка працює і з дорослими, і з дітьми.
— Пані Юліє, ми часто чуємо, що час лікує, але втрата близької людини залишається з нами назавжди. Якщо це для вас можливо, повернімося до того моменту, коли це сталося. Як ви проживали ті перші дні?
— Моїй втраті майже чотири роки. Але свій стан і свої переживання я пам’ятаю так, ніби це сталося вчора — той день, коли я дізналася, що мій чоловік отримав поранення.
Як і багато дружин полеглих захисників, я завжди кажу: не існує якогось одного правильного шляху або однакових етапів горювання, які всі проходять однаково. У кожного цей шлях свій. Але водночас я добре розумію — і часто кажу іншим жінкам: настане день, коли ти зможеш приїхати на кладовище і, можливо, уже навіть не плакати.
Колись ти зможеш зібратися, нафарбуватися, піти в ресторан із друзями і навіть посміятися. Колись ти знайдеш у собі сили повернутися до роботи. Колись ти просто встанеш із ліжка й почнеш готувати їсти своїм дітям. Бо насправді найважчими є саме перші дні.
Кожна жінка, яка пережила таку втрату, проходить через дуже темний стан. Буває, що вона закривається в собі, не хоче ні з ким говорити, нікого чути, не має сил ні на що. Іноді виникає навіть відчуття, що не хочеться жити далі. І цей стан, на жаль, знайомий майже кожній із нас.
— Ви одразу говорите про інших. Але ж ви теж пройшли цей шлях, і вам теж була потрібна підтримка. Згадаймо вашого Олексія. Яким він був? Як ухвалив рішення йти захищати країну?
— Мені здається, що це буде не тільки про мого Олексія, а про більшість наших хлопців.
Він нічим особливим не відрізнявся. Це була проста людина, яка любила свою сім’ю, любила країну. Це чоловік, який, як і багато добровольців, не мав серйозної військової підготовки. Максимум, що він мав, — це навчання в училищі імені Івана Богуна, яке тоді ще називалося по-іншому.
Але, як він говорив: «Вони прийшли в мій дім». І це було для нього тим покликом, тією силою, про яку, певно, багато людей, що потім пішли добровольцями, навіть не знаючи, що вона є в них, — сила й жага захищати країну.
Майже в перший день повномасштабного вторгнення мій чоловік сказав, що піде. Він говорив російською, і завжди казав мені: «Юлічка, рєбятки усталі, іх треба подмєніть». Це він говорив про тих хлопців, які воювали ще з 2014 року.
Я кілька разів протестувала, намагалася якось його відмовити. Але потім зрозуміла, що просто його зламаю. Він відправив нас із дитиною за кордон, а сам уже за тиждень був у територіальній обороні, а ще за певний час — за контрактом у Збройних силах України.
Усе тоді відбувалося дуже швидко. Майже за місяць я дізналася, що він уже в Бахмуті. І знаєте, я дуже вдячна йому за те, що він ніколи, коли телефонував, не говорив, як там страшно або важко. Я питала: що там у вас, щось дуже гучно? А він відповідав: «То огірки літають».
Я вдячна йому за те, що він навчив мене любити Україну. У цивільному житті в мене не було такого глибокого патріотичного відчуття. А ця любов до країни прийшла до мене через нього.
— Якщо повернутися до того першого етапу після звістки: як це відбувалося у вас у перші дні й тижні?
— Я дізналася за кордоном, у дорозі, що в нього поранення. Спочатку він потрапив в одну лікарню, там йому зробили термінову операцію — ампутацію. Потім його спрямували в Дніпро. Це був дуже тяжкий час: комендантська година, постійні затримки в дорозі. Я їхала майже три дні.
Я пам’ятаю свій стан в автобусі. Не пам’ятаю людей, не пам’ятаю, як минав час: десять годин пройшло або п’ять — не знаю. Я тільки пам’ятаю картинку за вікном — ліс. І я всю дорогу в голові просила Бога: залиш мені його таким, який він зараз є.
Без ніг, без одного ока, у комі… Але я шукала виправдання й налаштовувала себе, що я буду робити все. Я поставлю йому протези, я возитиму його на колісному кріслі, я готуватиму йому їсти, якщо це все буде потрібно.
Та я навіть не попрощалася зі своїм чоловіком. Я була вже в Україні, але ще не доїхала до Дніпра, коли він помер. Мені сказали, що його вже забрали в морг. І саме тоді, коли я приїхала в Дніпро, я зрозуміла: все. Людини немає.
Мій стан — це був просто шок. Але я сама собі дивувалася: настільки зібралася. Не знаю, чи це був шок, чи переляк. Дитина за кордоном, мені треба їй сказати, мені треба розуміти, як жити далі.
Коли минуло дев’ять днів, я зрозуміла, що почався інший період: я нічого не хочу, мені не потрібні ні друзі, ні родичі. Я просто хочу піти. І такий стан мають дуже багато жінок.
Але, певно, любов до нього та його приклад як чоловіка дали мені сили зібратися. А ще — дівчата й спільнота, до якої я долучилася десь за три місяці після втрати. Я зрозуміла, що мені це потрібно.
Коли я зайшла в цю спільноту, побачила, що там одна й та сама страшна інформація: «Я втратила, я не хочу жити. Дівчата, є хто тут, допоможіть. У мене сьогодні похорон, а я одна». І ось такі фрази, такий біль.
Я пішла адмініструвати цю спільноту. Минуло, певно, три – чотири місяці після втрати — і я зрозуміла: якщо я можу, якщо маю сили й можу бути корисною, то я це робитиму.
Я думаю, що перший етап — і знову ж таки, це не універсальна порада, бо в кожного все дуже індивідуально, — це знайти спосіб дати своїм емоціям вийти. Це важливо.
Поради психологині Ірини Захожої: що робити в перші дні втрати
Після втрати люди проживають цілу низку реакцій — біль, агресію, почуття провини, дуже глибоку порожнечу. Це все абсолютно нормальні реакції нашої психіки на ненормальну подію. Важливо не вимагати від себе «швидко зібратися» й не соромитися сліз. Горювання — це процес, а не слабкість..
Під час переживання горя важливо звертати увагу й на своє тіло. Після втрати наша нервова система перебуває в стані хронічного стресу, тому іноді допомагають навіть дуже прості речі.
Коли стає особливо важко, можна спробувати те, що доступне тут і зараз: прийняти теплий душ, загорнутися в ковдру, зробити кілька глибоких вдихів і видихів. Важливо дозволяти собі повільні прогулянки, навіть якщо спочатку доводиться змушувати себе вийти з дому й просто трохи пройтися, подихати свіжим повітрям.
— Ви говорили про те, що колись людина зможе встати, працювати, жити далі. Але що найперше потрібно сказати людині після втрати? Як їй допомогти?
— У першу чергу потрібно правильно прийняти людину. Треба бачити, як вона себе проявляє саме зараз.
Якщо вона істерить, якщо вона плаче, дайте їй виплакатися. Не кажіть: «Не плач», «Усе пройде», «Заспокойся». Нехай вона викричиться, виплачеться, а тоді вже піде на контакт.
Якщо людина хоче просто лежати й мовчати, то прийдіть, сядьте біля неї мовчки. Візьміть за руку або навіть не беріть. Просто будьте поруч.
Якщо людина хоче говорити, говоріть із нею. У мене, наприклад, був такий стан: мені хотілося постійно говорити про чоловіка. І мені було дико боляче, що мої рідні, близькі не хочуть підтримати цю розмову. Я хотіла говорити з дитиною, з друзями, із сестрами, із його мамою. А вони віддалялися: їм було незручно.
Тепер я розумію, бо вже пропрацювала це з психологом: не тому, що вони не хотіли, а тому, що не знали, як зі мною говорити.
Тому я можу сказати відкрито: люди, не лякайтеся, будь ласка, якщо дружина, яка втратила чоловіка, хоче говорити про нього. Говоріть. Дивіться фотографії. Згадуйте. Неважливо, це перший день після втрати або вже рік минув.
І, будь ласка, не говоріть фразу «Як ти?»
— Чому саме ця фраза так болить?
— Бо для нас це тригер. «Як ти?» — «А як я? Я ніяк».
Так само не треба говорити: «Ти ще молода, собі знайдеш», «Нічого, мине час». Ви знаєте, який це буде час? Ні, ми не знаємо. Я не говорю про часові рамки. Я говорю: колись. Воно колись так і станеться.
Нашому суспільству треба трохи більше прислухатися до жінок, які втратили. Ніхто не може напевно сказати, як має бути першого дня або останнього. Треба слухати. Треба бачити, як людина поводиться.
У мене зараз у спільноті шість тисяч дівчат. Ми ж розуміємо, що це насправді не всі, хто втратив близьку людину. Із цих шести тисяч жінки збираються в різних містах: десь приходить двадцять, десь сорок. Вони говорять різні речі, але я розумію: ми були і є їм потрібні.
І дуже важливий момент для тих, хто переживає втрату, — це знайти свою спільноту. Тих людей, які не просто розділять ваше горе, а справді допоможуть заякоритися, утриматися на плаву й далі потроху рухатися життям. Бо життя триває.
— Буває, що людина починає шукати порятунок у чарці або в інших залежностях. Це тому, що бракує підтримки чи тому, що вона вже не може впоратися?
— У нас, скажу чесно, невеликий відсоток жінок, у яких ми бачимо такі проблеми. Але є й такі історії.
Одна дівчина підійшла до мене і сказала: «Ви знаєте, я алкоголічка, я пів року вже лікуюся, а моїй втраті три роки». І вона сама пояснила: тільки тоді, коли визнала, що вживає, їй стало легше і вона змогла піти лікуватися.
До цього ні родичі, ні друзі, які казали «ти вже алкоголічка», не привели її до тями. Бо це її право, її вибір. Навіть діти не завжди можуть зупинити.
Одна жінка писала: «У мене двоє маленьких дітей, але мені все одно». Ми можемо її звинуватити? Ні. Бо ніхто не знає, що людина повністю зневірилася. У людях, у світі, у всьому. І не хоче жити ні для себе, ні для дітей.
— У таких випадках уже йдеться про професійну допомогу. Коли ви зрозуміли, що вам теж потрібен психолог?
— Я завжди кажу: звертайтеся до психолога. І більше того, я сама знайшла свого спеціаліста не одразу. У мене це був четвертий психолог.
З першим я пропрацювала три сеанси — не пішло. З другим — два сеанси, теж не підійшло. Це не означає, що це були погані спеціалісти. Просто в той момент це були не мої люди.
А от четвертий психолог мені допоміг. Мені вистачило десяти сеансів, хоча потім я ще поверталася. Це дуже чітко направило мене на правильні думки, і я пропрацювала багато моментів навіть у самому горюванні.
У мене, наприклад, є етап, який я називаю образою на чоловіка. І він повертається навіть зараз.
— Чому образа?
— Бо я трохи егоїстка. І мені хочеться, щоб зараз була його допомога, коли мені так важко, а його немає. Це моя біда.
Я розумію, чому так сталося. Він не пішов десь гуляти. Але образа, що він пішов і залишив мене, іноді повертається. І я це досі пропрацьовую з психологом, уже четвертий рік.
Тому я за те, щоб зверталися до фахівців обов’язково.
— А як ви зрозуміли, що допомога вже справді потрібна?
— Коли я відчула, що вже можу нахамити дівчатам. Коли почала звинувачувати суспільство, країну, коли зрозуміла, що все це несправедливо і я не бачу жодного сенсу, жодної зачіпки в житті.
За що жити? Тому що є дитина? Тому що є батьки? Тому що треба добудувати будинок? Треба працювати? Коли вже немає взагалі ніяких таких думок, тоді точно треба звертатися.
Але скажу й так (із досвіду дівчат у нашій спільноті): перші три місяці людину не завжди треба одразу тягнути до психолога. Я не спеціаліст, але мені здається, що треба дати хоч трохи часу виплакатися, поображатися, прийняти факт втрати. А вже потім іти по допомогу.
Бо втрата — це не проблема, яку треба швидко вирішити. Це процес.
Поради психологині Ірини Захожої: коли варто звертатися по професійну допомогу
Якщо людина ізолюється більш ніж на два місяці, це вже може бути сигналом, що потрібна допомога психіатра.
Якщо вам хочеться усамітнитися, дайте собі на це час — один, два або три тижні, можливо, місяць. Але важливо заздалегідь внутрішньо позначити для себе: потім я почну повертатися до людей і до життя. Давайте собі час на горювання. І водночас — час на те, щоб поступово виходити з нього.
Також дуже важливо бути терплячими до себе. Кожна людина має свій ритм, свій біль і свій шлях. Але найголовніше завдання — пам’ятати, що ми не самі.
— Юліє, хочу окремо поговорити про дитину. Скільки років було вашій доньці на момент втрати?
— Зараз їй 16, а на момент втрати був тринадцятий рік.
Діти — це окрема історія. І ми постійно говоримо: звертайте, будь ласка, увагу на дітей, робіть для них окремі проєкти, говоріть про дитяче горе. Якщо дитина мовчить, не плаче, не розповідає мамі, що їй погано, це не означає, що їй не болить.
Моя дитина — це дуже тяжкий приклад горювання. Вони з батьком були дуже близькі, це була татова донька. Я, напевно, і на 80 відсотків не робила того, що робив він. Для неї це була страшна втрата.
Я горювала відкрито, говорила про це, жила в цьому. А вона, навпаки, поставила собі ціль: нічого не сталося, не треба мені про це нагадувати. У мене все добре. Я не буду плакати. Не говоріть мені про тата.
Вона закрилася в собі. А через рік це її все одно наздогнало. Почалися панічні атаки, істерики, причому навіть у школі. Організм довго тримався, а потім не витримав.
Далі були антидепресанти на півтора року, а ще — психологи, психотерапевти, консультації, що тривають і досі. А ще ж у неї підлітковий вік. І я думаю, що вона досі не дійшла до такого прийняття, як я.
Вона нечасто була на кладовищі. Уперше поїхала туди, певно, через рік або й більше після втрати.
Тому я хочу сказати: це окрема історія, і про це треба говорити. У нас у спільноті є окремий чат для матерів, і я особисто взяла за нього відповідальність, бо знаю, які там можуть бути проблеми. Там ідеться не лише про підлітків. Там є й маленькі діти, які після втрати переставали говорити. Були випадки, коли дитина в два з половиною роки ходила, а потім перестала ходити, бо мама в істериці, а дитина не розуміє, що відбувається.
Дитяче горе не дорівнює дорослому.
— А як ви зараз говорите з донькою про батька? Чи є табуйовані теми?
— Я зараз, навпаки, вдячна, що вона говорить. Бо спочатку вона взагалі не давала про це згадувати. Якщо під час родинної зустрічі хтось згадував Олексія, вона просто вставала і йшла.
А я, навпаки, лізла в душу до дитини. Я не знала, як краще, і думала, що так треба. Я казала: якщо ти не хочеш говорити, значить не хочеш його згадувати; якщо не хочеш їхати на кладовище, значить, не любиш батька.
Тепер я розумію, що це було неправильно. Вона приймає рішення тоді, коли має на це сили.
Перший рік ми взагалі не говорили про чоловіка. Я хотіла згадувати, вона — ні. Незручні питання почалися десь через два роки. Вона почала дуже обережно питати: а як це сталося, а де, а чому він не сказав? Бо він довго не говорив, що перебуває саме під Бахмутом: не хотів її лякати.
Ми проговорювали це. І тут дуже важливо не втрачати контакт, дивитися на стан дитини, відчувати її. Це інтуїтивно. Материнське серце підказує, як правильно.
Поради психологині Ірини Захожої: як допомогти дитині пережити втрату
Діти переживають втрату зовсім інакше, ніж дорослі. Дитина може зараз плакати й сумувати за близькою людиною, а вже через десять хвилин гратися, сміятися або бігати. Це нормально.
У такій ситуації дуже важливо, навіть якщо мама сама перебуває в стані горювання, не бути байдужою до переживань дитини. Варто сісти поруч і спокійно проговорити її почуття.
Діти можуть ставити й дуже болючі запитання. Наприклад: якщо тато мене покинув, чи можеш і ти мене покинути? У такі моменти дитині дуже важливо відчувати вашу присутність. Це можуть бути обійми, тримання за руку, спокійна розмова.
Старші діти можуть реагувати по-іншому. У них іноді з’являється агресія або деструктивна поведінка. Вони можуть багато плакати, різко змінювати настрій.
У деяких дітей виникає регрес у розвитку: з’являються нічні страхи, вони починають говорити або поводитися так, як значно молодші. Можуть з’явитися проблеми з навчанням. Також діти часто ставлять одні й ті самі запитання багато разів. Це не означає, що вони вас не чують. Це спосіб дитячої психіки поступово прийняти й зрозуміти факт втрати.
Також дуже важливо зберігати для дитини звичний режим життя. За можливості варто продовжувати ходити до школи або садка, відвідувати гуртки, підтримувати звичні ритуали. Можна залучати до допомоги знайомих дорослих — родичів, друзів, учителів. Для дітей передбачуваність подій і поведінки дорослих означає відчуття безпеки.
Звісно, забезпечити дитині стабільність буває дуже складно, коли сам перебуваєш у нестабільному стані. Але навіть невеликі щоденні речі — спільні розмови, обійми, пояснення, підтримка — можуть стати для дитини важливою опорою.
— Юліє, ще одне дуже болюче питання. Одні люди кажуть: «Скільки можна горювати, живи далі». Інші — дорікають: «Щось ти вже занадто весела, невже так швидко забула?» Як це пояснити тим, хто не розуміє?
— Зараз, можливо, не всі мене зрозуміють. Навіть дівчата зі спільноти іноді кажуть: «Юль, нам ще дуже далеко до тебе». Але тим жінкам, які зараз переживають втрату, я хочу сказати тільки одне: жити треба.
Так, треба жити. Треба фарбуватися, треба доглядати за собою, треба посміхатися.
Ми навіть на зустрічах збираємося: приходять нові дівчата, плачуть. А потім ми щось згадуємо, якісь кумедні моменти, якісь анекдоти. Бо це теж має бути релакс, психологічна реабілітація, ми не можемо тільки плакати.
Колись одна жінка сказала, що побачила нас із нашим чорним гумором і подумала, що ми якісь хворі. А я кажу: «Дівчата, ну, ми і є хворі, але в іншому сенсі».
Тому треба збиратися, треба жити далі. Нам ще відновлювати цю країну. Мені було б соромно перед чоловіком, якби я зараз втратила себе, втратила контакт із людьми.
Ці дівчата — достойні дружини своїх чоловіків. Кожна з них. Ви собі не уявляєте, які це зараз сильні жінки. Ми горюємо, але ми сильні. І повірте мені: кожна з дружин полеглого захисника ще покаже себе в майбутньому.
Я вдячна своєму чоловікові за те, що він мене любив і любить, за те, що він залишив мені силу й натхнення любити країну та жити для цього народу. І я дуже вдячна Богові за те, що знаю таких сильних жінок по всій Україні.
Ті, хто втратив, можуть єднатися й знаходити точки опори. І тут, мабуть, висновок дуже простий: дозволено все, що дає вам силу й розуміння, що життя триває. Хочеться пожартувати — жартуйте. Хочеться посміятися — смійтеся. Хочеться поплакати — плачте.
А для тих, хто поруч, порада, мабуть, буде така: просто будьте поруч. І цього вже дуже часто достатньо. Любов, довіра, підтримка, здавалося б, прості речі. Але саме вони стають надважливими тоді, коли людині дуже погано.
Утрата близької людини — це особисте горе, і горювання потребує часу, терпіння та внутрішніх сил. Скільки б порад не було сказано, кожен і кожна в такій ситуації шукає свій шлях. Важливо не зупинятися, не опускати рук, шукати підтримку, ресурси, натхнення й жити далі — для себе і в пам’ять про близьку людину.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
💔