23 лютого 2026 року Андрію Івановичу Лівенкову виповнилося 64 роки. Його життя— це дорожній щоденник, де сторінки про мирну роботу в автопарку переплітаються з чорнобильським лихоліттям, працею на лісовозі та сьогоднішньою війною.
Вибір без вибору
Травень 1987 року. В автопарку Краснопільського автопідприємства було гамірно — збирали колектив, щоб оголосити про чергову рознарядку. Потрібні були двоє водіїв для небезпечного відрядження в Чорнобильську зону.
— Я з Олексієм Холодом, якого вже, на жаль, немає серед нас, прийшли на збори найпізніше, — згадує Андрій Іванович. — Директор саме розповідав, що треба водіїв для перевезення людей, які працюють у зоні ЧАЕС. Керівник лише вловив погляди присутніх у залі, які обернулися на нас, і коротко відрізав: «Зрозумів. Ви їдете», – це було сказано вже мені та Олексію. Отак нас і обрали.
Рішення не обговорювалося. Дружина Андрія Лівенкова з маленькою донькою тоді лежали в лікарні. Дівчинці на той час було трішки більше року. Чоловік відвідав своїх дівчат, та коротко повідомив дружині у яке відрядження він їде. І вже 1 червня водії вирушили з Краснопілля.
Чорнобильські будні: пил, радіація і «жбани»
Хоча краснопільські шофери їхали разом, коли прибули за призначенням, їх розділили. Олексій Холод потрапив на харчокомбінат та возив кухарів, а Андрій Лівенков жив у Чорнобилі, а доставляв із Зеленого Мису на Прип’ять призовників із Ленінградського військового округу, які приїхали ліквідовувати наслідки аварії на ЧАЕС.
— Поки автобуси були відносно «чисті», нас тримали на відстані від реакторів, — розповідає водій. — Військові на КПП пересідали у інший автобус і рухалися ближче до реакторів. Але з часом машини просочилися радіацією так, що скільки техніку не мили — вона «фонила». Тоді вже стали пропускати нас через КПП на станцію.
Бували й зовсім незвичні, а часом і небезпечні випадки. Якось солдати наловили риби, засолили її та занесли у ящику до салону автобусу. На пункті пропуску дозиметри весь час пікали, вказуючи на величезне забруднення радіацією.
Запам’ятався Андрію Івановичу і суворий побут, і специфічний «чорнобильський ринок». Бувало, доводилося брати запчастини прямо на «могильниках» техніки, щоб машина залишалася на ходу. Інколи залишався водій у Зеленому Мису на ночівлю у вагончику, де мешкали прапорщики.
— Приходить якось туди майор, кладе гроші і каже: «Мужики, мені два жбани на вечір». Що таке жбани я не знав, виявилося це банка самогону. Два жбани — це дві банки. Їхали за ним у Прибірськ. Там усе було чітко: кладеш гроші в певне місце, а знизу з’являється банка. Хто її ставить — незрозуміло, — з посмішкою згадує Андрій Іванович.
А ще врізалися в пам’ять поїздки до Києва. Коли втомлені пасажири та сам водій у своїх робочих спецівках та масках на шиї заходили до київських магазинів, черга миттєво розступалася. Люди дивилися на них із сумішшю поваги та страху, бо від цих чоловіків віяло подихом Чорнобиля.
Андрій Іванович Лівенков – ліквідатор на ЧАЕС, хоча посвідчення, що він є учасником бойових дій не має, адже їздив у чорнобильське відрядження не як мобілізований, через військкомат, а як цивільний та доброволець.
«Великі гроші» та футбольна вдача
Після місяця перебування у Чорнобильській зоні, 3 липня, водії повернулися додому. Виплати за відрядження нарахували небачені — 1182 карбованці. Дехто в автопарку навіть казав чорнобильцям, чи не змусять їх ті гроші повертати. Але Андрій Іванович лише відповів: «Заберуть — то заберуть, відпрацюємо».
У 1989 році життя зробило новий поворот — Андрій Лівенков перейшов працювати до лісгоспу. Тесть йому підказав, що там шукають водія автобуса для футбольної команди «Явір». Бажаючи спробувати себе на цій роботі, Андрій Іванович звернувся до директора лісгоспу, який поставив умову: «Завтра везеш команду в Луганськ на гру проти «Зорі». Якщо програють — ти тут не працюватимеш».
– «Явір» тоді виграв з рахунком 1:0. Так я залишився з футболістами і возив їх ще два з половиною роки, – згадує минуле Андрій Іванович. – Потім команда переїхала до обласного центру, а я пересів на лісовоз, на якому пропрацював до 2020 року, доки хвороба серця не дала про себе знати.
Війна: «Вдома і стіни допомагають»
Нинішня війна змусила родину Лівенкових стати переселенцями. Раніше, у грудні 2024 року їх донька Наталія разом з підприємством, де вона працює, евакуювалася до Західної України. А у березні 2025 вже її батьки були змушені виїхати до Великого Бобрика. Половину господарства вантажили поспіхом, і тільки-но виїхали з рідного дому — прилетіло поряд із їхнім будинком, вибило вікна та пошкодило всю шиферну покрівлю.
— Ну як ми жили в тому Бобрику? — зітхає Андрій Іванович. — Кури, кролі залишилися у Краснопіллі, тому їздили через день годувати своє господарство, а іноді й сусідське. Приїжджаємо, щось нашвидкуруч робимо, а над головою вже знову «свистять» КАБи, літають дрони. Город садили і в Великому Бобрику, і в Краснопіллі. Потім у селі недалеко із нашим орендованим житлом прилетіло вісім «шахедів». Ми подумали-подумали, зібрали врожай та в серпні повернулися додому.
На даний час Андрій Іванович знову у своєму будинку у Краснопіллі. Латає те, що розбите, порається по господарству. На питання, чи дає про себе знати Чорнобиль, відповідає:
— Так, звісно. Коли були молоді, ми тоді нічого не розуміли і не знали. Зараз за 64 роки перевалило, буває зі здоров’ям дуже погано. Але куди звертатися? Війна йде… Болить та й болить, поки зовсім не скрутить…
Андрій Іванович не вважає, що у 1987-му зробив щось героїчне. Каже, що він займався справою, яка була до душі – просто крутив кермо, куди б не вела його дорога — везучи пасажирів до Сум, чи до реактора, на футбольне поле, чи долаючи кілометри лісовими шляхами, а його сім’я – дружина і донька були надійною опорою всі ці роки.
Ольга Кисленко, газета “Перемога”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍