Пані Ніна Ніколаєнко з Миропілля мама двох захисників. Обидва воювали, обидва потрапили у полон. Один із них – Микола повернувся з російського полону, але наслідки пережитого даються взнаки: болить спина, турбують ноги після побоїв. Тепер потрібно пройти обстеження і знайти хороших лікарів.
Та найбільше серце матері болить за іншого сина — Павла, який досі перебуває у російському полоні.
Пані Ніна згадує, що колись їхня родина жила звичайним мирним життям.
— Після закінчення школи я поїхала в Суми на роботу. Тут одружилася. У нас народилися хлопчики-близнюки. Жили добре, як усі люди: чоловік працював на заводі Фрунзе, я — у дитячій лікарні, — розповідає вона.
Коли діти підросли, родина вирішила повернутися до Миропілля — у батьківську хату. Сини на той час уже були дорослі, тому залишилися жити і працювати у Сумах.
— Ми тоді навіть не усвідомлювали, як добре жили, — каже пані Ніна. — Але 24 лютого 2022 року все змінилося.
Про початок війни родина дізналася рано-вранці.
— Близько п’ятої ранку подзвонив брат чоловіка і сказав, що почалася війна. Ми одразу почали телефонувати дітям, але вони вже були на роботі. Хлопці працювали водіями — розвозили продукти по магазинах. Коля вже був у рейсі, а Павлик тільки збирався виїжджати.
Близнюки з дитинства любили спорт — до 18 років займалися футболом. Згодом пішли працювати на завод ім. Фрунзе, але мріяли про інше.
— Вони дуже хотіли бути водіями, як їхній дідусь і батько. Виходить, продовжили водійську династію нашої родини. Говорили, що ці рейси по області — це тільки початок, а згодом будуть і великі машини, і дальні дороги.
Коли почалася війна, вся родина зібралася у Миропіллі.
— До нас приїхали всі: і діти з родинами, і брат чоловіка. З’їхалися в одну хату, радилися, що робити.
Чоловіки одразу пішли до територіальної оборони.
— Спочатку просто чергували по селу, вночі ходили з палками, охороняли кордон. Усі місцеві, тому чужих одразу могли помітити.
Але війна не закінчувалася ні за два, ні за три тижні.
— Ми бачили, що стає тільки гірше. Тому в серпні 2023 року хлопці пішли служити у прикордонні війська. У нас у селі була прикордонна застава, тому вони зробили такий вибір.
Уже за кілька місяців сталася трагедія.
— У грудні 2023 року хлопці потрапили в полон. Вони були на миропільському напрямку, там був пост. Росіяни їх захопили. Разом було шість наших бійців.
Про полон родина дізналася не одразу.
— Хлопці щоранку телефонували батькові, звітували, як у них справи. Але того дня дзвінка не було. Ми трохи почекали, а ближче до вечора почули в тій стороні, де вони були, постріли.
Чоловік пані Ніни хотів їхати на позицію, але колеги його зупинили.
— Сказали, що, мабуть, хлопців забрали в полон, бо бачили їхні речі. Потім виявилося, що речі були заміновані. Частину обладнання росіяни забрали.
Наступного дня чоловік поїхав на заставу, щоб з’ясувати, що сталося.
— Там сказали, що навіть бій був, посилали групу. Потім ми поїхали до Сумського прикордонного загону, написали заяви.
Спочатку хлопців вважали зниклими безвісти. Через кілька днів стало відомо, що вони в полоні.
— Ми здавали ДНК. Дуже багато людей тоді допомогли нам швидко оформити всі документи. Ми п’ять родин згуртувалися і разом зверталися у різні інстанції.
Першу звістку від синів родина отримала майже через рік.
— У листопаді 2024 року прийшов лист від Павлика. А в 2025-му — ще два його листи і один від Колі.
З листів стало відомо, що хлопців тримають у різних колоніях.
— Спочатку вони були у Бєлгородській області, а потім їх перевели у Мордовію. Коля розповідав, що вони з Павликом були в одній колонії, але в різних камерах.
Поступово почали звільняти інших полонених.
— Першим повернувся Віталій. Потім відпустили Колю, Женю та Іллю. 23 липня 2025 року чотирьох хлопців звільнили.
Коля після обміну пройшов реабілітацію і у вересні повернувся додому.
— Коли ми його побачили, він був дуже худий. Його вага до полону була близько 65 кілограмів повернувся десь із 48. Був дуже блідий, бо на вулицю їх майже не випускали. Їжа — каша, хліб і вода.
Та навіть у таких умовах хлопці підтримували один одного.
— Коля розповідав, що навіть з цієї їжі могли зробити «торт» на день народження товаришів. А листи з дому читали всі разом. Неважливо, кому вони були адресовані — кожен вважав, що то лист і для нього.
Зараз Коля вже повернувся до роботи.
— Він намагається не скаржитися на здоров’я, але я бачу, що проблеми є. Умовляю його обстежитися.
Іншого сина родина все ще чекає.
— Від Павлика було два листи, і більше звісток поки немає. Він просив звертатися у всі інстанції, щоб його подали на обмін. Ми це і робимо.
Пані Ніна каже, що родини полонених підтримують одна одну.
— Ми ходимо на всі заходи на підтримку полонених і зниклих безвісти. Ми стали один для одного підтримкою, бо у нас спільний біль.
Жінка переконана, що держава робить усе можливе для повернення полонених.
— У Координаційному штабі нас завжди вислуховують, пояснюють ситуацію. Але ж не все залежить тільки від нашої сторони. Для росіян, здається, гратися людськими долями — улюблена забава.
Попри пережите, пані Ніна намагається не втрачати віри.
— Я знаю, що правда завжди переможе. У світі все одно більше добра і любові. Саме любов зрештою переможе, — говорить вона.
І додає: нині їхня родина чекає лише одного дня.
— Ми всі дуже чекаємо, коли повернеться Павлик. Тоді нарешті зможемо зібратися разом і відсвяткувати.
На жаль, під час обмінів 5 та 6 березня серед тих, хто повернувся додому, її сина ще не було. Але мама чекає…
Світлана Шовкопляс
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
