Віктору Володимировичу Гриньову на момент Чорнобильської трагедії виповнилось 24 роки. В такому віці саме час втілювати в життя юнацькі задуми. Віктор вже встиг відслужити строкову військову службу в Молдавії, а після демобілізації створити сім’ю. Разом з дружиною виховували доньку, яка з’явилась на світ у 1983 році, придбали будинок у Самотоївці, в який переїхали із Залізняка.
Світ навіть не здогадувався про те, що в ніч з п’ятниці на суботу 26 квітня 1986 року в Київській області сталася страшна техногенна катастрофа. Однак чутки про трагедію вже ходили.
Та в ті часи чутки не мали особливого впливу на людей. Тоді за умов постійного замовчування інформації, дізнатися про будь які надзвичайні події можна було переважно короткими
повідомленнями у вечірній програмі «Время». Трохи пізніше з’ясувалось, що Віктор серед обраних для боротьби з невидимим ворогом.
-З ВОБа приїхали додому (військово облікове бюро – ред.). Тоді такі бюро, або «столи», як їх називали, в радянські часи, були в кожній сільській раді. Запитали, чи є у мене посвідчення тракториста-бульдозериста.
Відповів, що є, бо саме працював на екскаваторі на будівництві в Сумах, – розповідає Віктор Володимирович. – Мені коротко пояснили, що, мовляв, в Конотопі розгортається дивізія бульдозеристів, що треба пройти якісь збори. Наказали збиратись і що за десять хвилин за мною заїдуть. Це був червень 1986 року.
Дійсно, о пів на другу ночі приїхала машина, поїхали в Суми до обласного військкомату, звідти ще на мою роботу заїхали, бо я свої документи в тракторі залишив. Звідти в аеропорт і далі літаком у Білу Церкву. Там нас переодягли у військову форму і майже відразу вантажівками вирушили до «зони». Зрозумів, що про Конотоп не варто і згадувати, що то була звичайна відмовка від влади, щоб не задавали зайвих питань, бо з моменту аварії пройшло зовсім мало часу.
Жили ми за 12 кілометрів від станції у величезному наметовому містечку. Коли приїхали, то ще застали хлопців-строковиків, але скоро їх вивели, залишились лише повари-строковики. Так 12 червня 1986 року почались мої «чорнобильські» будні.
На питання, яку роботу доводилось виконувати бульдозеристу, Віктор Володимирович лише засміявся.
-Бульдозера я так і не побачив, замість нього мені видали лопату, нею і працював, – говорить чоловік. – Спочатку ми були резервним полком, їздили на дезактивацію сіл, лопатами вантажили радіоактивне побутове сміття в машини, а вони вже далі везли його на захоронення до «могильників». Інші бригади обробляли дахи, паркани якимось розчином, але яка була його ефективність, мені й досі незрозуміло.
Бачимо, що обробили лавку, за кілька хвилин сіли на неї перепочити, закурили, коли біжить
дозиметрист, кричить: «Тікайте, там прибор зашкалює». Радіація, це ж навіть не піщинка, яку й то можна знайти при бажанні, радіація, вона всюди і в усьому навколо.
Віктор Володимирович потрапив до «зони» у червні 1986 року, тобто з навколишніх сіл хоч і евакуювали населення, але вони ще не встигли стати селами-привидами, на городах
червоніли великі ділянки незібраної полуниці, у водоймах без проблем можна було наловити карасів, не встигли зарости лісом і чагарниками обійстя, та й далеко не всі місцеві
хотіли залишати рідні домівки.
-У нас сьогодні війна, вибухають снаряди, руйнуються будинки, гинуть люди, та навіть попри це не всі хочуть виїжджати із своїх будинків, а радіація не вибухає, її не видно, тому багато кого евакуювали насильно, без їх згоди, – продовжує розповідь Віктор Володимирович Гриньов. – До нас підходили місцеві жителі, які попри все, залишались в покинутих селах, просили наступного разу привезти їм хліба тощо. Брали в їдальні хліб, тушонку і привозили, підгодовували людей.
Чоловік розповідає, що в перші місяці місцевим, які виїхали, дозволяли повертатись до домівок, щоб забрати цінні речі. Але який був сенс в таких «жестах доброї волі» від влади, він так
і не зрозумів, адже по поверненню на КПП всі речі перевірялись на забрудненість радіацією, тож і росли довкола гори з телевізорів, ковдр та інших речей.
Так, в «резерві» минув майже місяць служби Віктора Гриньова. Коли лопатами радіоактивне сміття вантажили, коли палаючі торф’яники тижнями безрезультатно тушили.
-А далі наше командування запропонувало на вибір два варіанти: або ми й далі перебуваємо у «резерві» ще півроку, або їдемо працювати на станцію, набираємо «дозволену» дозу у 25 рентгенів і повертаємось додому. Обрали друге, – продовжує свою розповідь чоловік. – Особисто у мене
п’ять офіційно підтверджених виїздів на станцію. Часто бачу по ТБ у документальних хроніках, як ліквідатори проходять через душ, як їм видають змінний одяг. Можливо у когось саме так і було, але не в нас. Ми виконували роботу у тій формі, що нам видали ще у Білій Церкві, уже в таборі самі
цю форму прали, намагались самі себе якось вберегти. Та й не лише з одягом такі проблеми були.
Наприклад, повертались із станції, на КПП нашу автівку обробили спеціальним розчином, заміряли, а вона все рівно «фонить». Наказали залишити її на майданчику. Але ж чимось нас возити на роботу потрібно, а іншої вантажівки немає. Дозволили забирати нашу «радіаційну» з майданчика. На самій
станції працювали по 10-15 хвилин. Хто набрав 25 рентген – їхав додому.
Але й тут кому як «поталанить». Було так, що хлопці вхоплять 21 рентген, для «демобілізації» мало, для роботи на станції – забагато. Так і сиділи тижнями в очікуванні своєї подальшої долі. Чесно кажучи, не знаю, коли б і я поїхав додому. Так сталось, що отримали наказ готувати літній табір до холодів, валили ліс, готували матеріал, командуванню наша робота сподобалась, тож відпустили нас додому.
Час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЄС для Віктора Володимировича Гриньова почався з 12 червня 1986 року і закінчився через 58 днів – 9 серпня. Проте, «закінчився» – це голосно сказано. Його боротьба триває й досі, адже болячки, що причепились після повернення з
радіаційного пекла та накопичувались упродовж наступних років, змушують пам’ятати той жах. Чоловік каже, що на кожній клітині його організму позначилась радіація.
Та попри все у 1989 році в них з дружиною з’явилась на світ ще одна донька. Як і кожен
сільський житель, тримає невеличке господарство, радіє внукам, вірить в Перемогу України.
О. МОЦНИЙ, газета “ПЕРЕМОГА”. Квітень 2024 року
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍
Низький уклін Вам, Вікторе Володимировичу! Ваша історія – це справжній подвиг. Дякую за те, що поділилися своїми спогадами
Справжній герой!
Дякуємо Вам за все, що Ви зробили для нас. Нехай Ваші дні будуть спокійними і щасливими.
Ваша історія – це важлива частина нашої історії. Дякуємо, що не забули і поділилися нею з нами
Низький уклін Вам, людино!
Дякую, що знайшли в собі сили розповісти про це
Сльози на очах від Вашої розповіді. Нехай Бог дарує Вам здоров’я
Яка ж це страшна трагедія…
Життя кожного ліквідатора – це ціла епопея. Дякуємо, що поділилися частинкою своєї.
Чорнобиль – це рана, яка не загоюється.
Чи є можливість поспілкуватися з іншими ліквідаторами?
Мені б хотілося дізнатися більше про життя ліквідаторів після Чорнобиля.
Держава повинна більше дбати про ліквідаторів. Вони заслужили гідну пенсію і медичне обслуговування.