За стійкою хорошого бару завжди затишно, там пахне меленою кавою, дорогим алкоголем і спокоєм. Людина, яка там господарює, зазвичай знає сотні історій, уміє слухати й розгадувати чужі настрої. Віталій Пріхненко колись професійно створював цей затишок у рідних Ромнах. Сьогодні йому 31 рік, він – головний сержант, командир гармати 2 самохідного артилерійського взводу у складі знаменитої 27-ї окремої артилерійської бригади імені кошового отамана Петра Калнишевського. На службі його колишня цивільна професія закарбувалася у військовому позивному «Бармен», хоча побратими та друзі часто кличуть його й просто «Пріх» — дружнім скороченням від прізвища. Тепер замість шейкера в його руках важкі снаряди, а замість легких розмов — чіткі команди, від яких здригається земля і випалюється ворожа техніка.
Його військовий шлях розпочався ще у 2015 році зі строкової служби, у структурі, що забезпечує безпеку та охорону стратегічних об’єктів. Там Віталій здобув перший серйозний військовий досвід, навчився дисципліні й відчув, що таке справжнє військове братерство. Коли термін служби добіг кінця, командири пропонували кмітливому хлопцю підписати контракт, пророкували хорошу кар’єру, але цивільне життя манило назад. Віталій відмовився, повернувся додому, але дуже швидко зрозумів, що припустився помилки.
«Зникло взаєморозуміння з ровесниками, друзями. кардинально змінилися погляди на життя. Світ цивільних раптом став чужим», – згадує Віталій той непростий період внутрішнього зламу.
Цей внутрішній компас і привів його назад до війська, але вже у бойову 81-шу бригаду, де він став кулеметником. Потім знову були круті життєві віражі – Віталій коротко каже: «Життя побачив, звільнився», встиг попрацювати за кордоном, але армійська карусель не відпускала. Черговий оберт цієї каруселі привів його до 27-ї артилерійської бригади, ближче до рідного дому на Сумщині.
«З кулеметом ми на “ти”, тому спочатку я служив у роті охорони, а згодом, після відповідного навчання, мене перевели навідником у батарею. Брав участь в Операції об’єднаних сил на Донбасі. Після повернення мав чудову нагоду проходити службу неподалік від дому. Там, на Сумщині, мене і застала велика війна», — розповідає старший сержант.
Ранок 24 лютого 2022 року Віталій пам’ятає у найдрібніших, майже кінематографічних деталях. Каже, що командування бригади відчувало, що велике вторгнення неминуче, активно готувалися, передислоковували сили. Напередодні підрозділ зробив першу ходу на Харківщину, відігнавши туди техніку та вивівши особовий склад. Віталій із побратимом повернулися назад, щоб забрати іншу бойову машину і знову рушати на харківський напрямок. Але за законами підлості на самому виїзді з міста їхній автомобіль зламався. Спроби відремонтувати його на місці власними силами провалилися, і бійцям довелося викликати на допомогу рятувальників – так пожежна машина з увімкненими мигалками відбуксувала їх назад у розташування, звідки вони щойно виїхали. Була перша година ночі 24 лютого. Хлопці заварили й поспіхом поїли «мівіни», лягли перепочити, а вже о четвертій ранку пролунало страшне: «Війна!». Практично без інструментів, без потрібних запчастин, на чистому ентузіазмі та адреналіні почали реанімувати машину. Зі схожого сусіднього авто зняли колесо, з іншого «позичили» акумулятор. Навколо вирувало місто, Віталій бачив, як збираються місцеві хлопці з територіальної оборони. Військові вже мали чітку інструкцію: у разі критичної загрози залишити техніку, переодягнутися в цивільний одяг і пробиватися до місця збору у визначеній точці. Але артилеристи вирішили ризикнути й рятувати бойову машину. Вони їхали крізь розбурхане місто, поклавши автомати на приборну панель. Суми вже обстрілювалися, місто, що опинялося в оточенні, готувалося до перших вуличних боїв. Машина «Бармена» вирвалася, доїхала до свого місця призначення, і там, майже без відпочинку, бійці пересіли на повноцінні бойові машини й одразу вирушили у свій перший бій за звільнення Харківщини. То були виснажливі, гарячі тижні, коли артилерія майже не замовкала. Роботи було неймовірно багато, цілі з’являлися одна за одною, підрозділ робив по три, а то й більше виїздів на вогневі позиції за день.
«Пам’ятаю, тоді було круто і відчувався шалений адреналін, особливо коли ми згодом дивилися відео об’єктивного контролю своєї роботи й бачили, скільки саме окупантів та ворожої техніки було знищено нашим точним вогнем», ділиться першими емоціями від великої війни артилерист.
Проте війна – це не лише драйв від точних влучань, це ще й гіркота втрат, яка не оминула підрозділ Віталія. «Бармен» згадує, як від імовірної загибелі його врятував абсолютно сліпий, дивовижний випадок: того трагічного дня він поїхав із позиції, щоб відвезти на ремонт автівку, і саме в цей момент їх позиція зазнала масованого обстрілу. На місці загинули його близькі побратими.
«Тієї ж ночі ми вивозили вцілілих хлопців у більш безпечне місце. На війні все влаштовано жорстоко й просто: якщо ти не працюєш, не стріляєш – тебе не видно для ворожої розвідки. Але коли ти починаєш знищувати “жирні” цілі, то автоматично сам стаєш об’єктом полювання», – каже Віталій.
Після успішного зачищення плацдарму на Харківщині підрозділ «Бармена» виконував бойові завдання на найрізноманітніших ділянках фронту, а сьогодні сержант разом зі своєю гарматою б’є ворога на гарячому сході України. У військових на передовій вільного часу практично немає, а у командира гармати його немає взагалі – телефон і рація мають бути на зв’язку в режимі 24/7.
«Якщо ми безпосередньо не задіяні в бойових завданнях, то, певна річ, потрібен відпочинок – і людям, і техніці», – розмірковує досвідчений головний сержант. – «Техніка має бути завжди ідеально готовою, доглянутою, змащеною. Крім того, треба увесь час вчитися, адже сучасна війна – це насамперед війна технологій. Потрібно розвиватися самому і постійно вчити особовий склад. У мене в підрозділі є досвідчені воїни, а є ті, хто щойно до нас приєднався, і їх теж треба з нуля навчити всім тонкощам. А ще величезне значення має якісне облаштування вогневих позицій, надійних укриттів та банальне наведення ладу в побуті, адже від цього залежить здоров’я і виживання людей».
Про людей, суспільство і сприйняття війни Віталій розмірковує глибоко, без зайвого пафосу, але з притаманною військовим прямотою. Він помічає, що сьогодні українці чітко поділилися на кілька категорій: на тих, хто тверезо розуміє критичність ситуації в країні; тих, хто щиро не розуміє, і тих, хто все чудово розуміє, але просто прикидається сліпим чи байдужим, бо так психологічно легше жити у своєму затишному мікросвіті.
«Зрозуміло, що у кожного зараз свої власні цінності, своє життя, своє особисте бачення ситуації, але ж ми всі живемо в одній країні й маємо робити одну спільну справу, якщо хочемо зберегти цю країну», – наголошує військовий. – «Я часто чую в тилу закиди, ніби ми в армії якісь шалені, великі гроші заробляємо. Так а хто заважає цим диванним критикам теж приєднатися до нас, стати в стрій і “заробляти” так само? Так, я контрактник, це моя свідома професія, це мій особистий вибір. Тоді, на самому початку повномасштабної війни, регулярна кадрова армія робила все можливе й неможливе, щоб просто виграти дорогоцінний час, аби в тилу встигли мобілізувати українців на захист держави. Чи надовго вистачить армії без постійного, якісного поповнення? От і воюють хлопці без вилазно вже не один рік, поки є ті, хто вважає, що війна – це не його справа, не його сина чи не її чоловіка. Та хай і так, але тоді просто сидіть тихо в тилу і не дорікайте нам нашими зарплатами. До речі, не такі вони вже й великі, якщо тверезо взяти до уваги, скільки власних коштів бійці змушені витрачати на оренду проміжного житла в прифронтовій зоні, на купівлю запчастин для бойових та волонтерських машин, на пальне та на багато інших армійських потреб. Водночас у мене велика вдячність тим людям, які самі не воюють, але щодня системно допомагають ЗСУ. Кожен може це робити на своєму рівні – часом досить просто відмовитися від зайвої щоденної чашки кави й перерахувати ці кілька гривень на черговий збір на системи РЕБ, які реально рятують чиїсь життя на передовій».
За плечима Віталія Пріхненка — довгий шлях боротьби за справедливість, який розпочався ще задовго до ООС та повномасштабного вторгнення. Свого часу він був активним учасником Революції Гідності на київському Майдані, бо внутрішньо не міг змиритися з тим, як спеціально навчені, озброєні правоохоронці нещадно й жорстоко били беззахисних студентів. Ця загострена жага до справедливості веде його по життю й досі.
«Мене в тилу часто питають: “Коли закінчиться війна?”. А я у відповідь завжди міняю це питання і запитую прямо в очі: “А що конкретно ти зробив для того, щоб ця війна закінчилася?”. Я свій вибір зробив давно. Я чесно працював, жив у цій країні. Так, вона далеко не ідеальна, але вона моя, рідна. І я категорично не хочу, щоб хтось прийшов сюди, окупував мою землю і знищував мій народ».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍👍👍
Дякую нашим Захисникам і Захисницям
Дякую за захист, нехай Вас і Ваших побратимів береже Бог