Поки на передовій гримлять вибухи, у лісі неподалік працює польова кухня. Саме тут щодня готують їжу для військових 27-ї артилерійської бригади. І керує цим процесом тендітна жінка — Галина Лисак.
— Зараз я готую на КП-130. Це велика польова кухня, — розповідає вона. — Фактично це величезна махина, яку топлять дровами. Я сама і дрова підкидаю, і готую, – починає знайомство Галина.
На цих словах, вона просміхається і показує свої руки. Доглянуті, але у подряпинах, синцях (говорить, що вдарилася, коли підкидала дрова до пічки), а глибоко в пори в’їлася сажа, яку поки що не відмиває жодний засіб. Такі собі сліди війни. Це руки, що несуть їжу й тепло домашнього затишку, руки, які перетворюють важку працю на підтримку для інших.
На зміну кухар зазвичай заступає сам і готує одразу на велику кількість людей — дуже велику, як для однієї людини.
— Мій робочий день починається дуже рано і закінчується доволі пізно. Як для жінки, це важка робота: великі баки, гаряча плита, дрова… Тут потрібна витримка і любов до своєї справи. Для кухаря це особливо важливо — тоді їжа виходить смачною, — усміхається Галина.
Меню для військових визначає продовольча служба.
— Нам дають розкладку, і ми за нею готуємо сніданок, обід і вечерю. Іноді буває ще й додаткова вечеря, – розповідає кухарка. – Попри війну, із продуктами проблем немає — забезпечення хороше.
Польова кухня — це далеко не кілька каструль.
— Якщо варимо борщ, то це два бачки по 50 літрів. Після першої страви обов’язково є і друга, і її готують не менше за обсягами. У меню — гуляші, котлети, до речі, фарш теж готуємо самостійно. На сніданок — каша, чай, шинка, млинці або яйця. На обід — обов’язково перше, друге і компот, сік або узвар. Узвар ми теж варимо самі на цих плитах. На вечерю — каша, пюре або тушкована картопля з м’ясом, курятина чи гуляш, — розказує про особливості харчування бійців Галина.
Завжди є й овочі та фрукти: помідори, огірки, банани, яблука, помело. Також — йогурти, сметана. Загалом раціон військових максимально наближений до домашнього.
— Після їжі у військових навіть настрій змінюється. Буває, приходять за добавкою. І це для мене найкраща подяка, – посміхається кухарка.
Галина має диплом кухаря, але до війни жодного дня не працювала за фахом. Та коли почалося повномасштабне вторгнення, цей документ раптом став у пригоді.
— До нас у село приїхали хлопці з «Айдару». Шукали, хто може готувати для воїнів. Я погодилася, ще одна дівчина зі мною. Ми варили їжу для бійців, – згадує вона.
У перші місяці війни Галина взялася і за іншу важливу, але небезпечну справу – доставку пенсії:
— У селі не доставляли пенсії. Це вже було небезпечно, але ж залишати людей без коштів теж не вихід. Тож я разом із хлопцями з тероборони їздила в Суми отримувати гроші і розносила їх пенсіонерам по домівках.
Згодом Галина зрозуміла, що хоче робити більше:
— Я пішла у військкомат і сказала, що хочу служити. Там відповіли, що беруть або медиків, або кухарів… Ось тут і став у нагоді мій диплом, що лежав роки без діла.
Вже за два тижні її викликали до частини — тоді формувалася Сумська бригада, до якої вона і потрапила.
Насправді Галина — міська. Народилася, навчалася і працювала в Сумах. Але після одруження разом із чоловіком вони придбали будинок у селі Склярівка Сумського району і переїхали туди жити:
— Я міська дівчина, але в селі дуже швидко стала своєю. Навчилася і косити, і сапати, і копати. Завели господарство.
Активна за характером, вона не могла залишатися осторонь життя громади. Спочатку взялася за ремонт дороги на своїй вулиці — писала звернення, спілкувалася з чиновниками і таки домоглася результату. Потім ініціювала проведення інтернету: збирали підписи, зверталися до провайдерів — так інтернет з’явився одразу в кількох селах.
Згодом її обрали депутаткою. І навіть зараз вона поєднує службу і депутатську діяльність: долучається до сесій онлайн, реагує на звернення людей. Каже, роботи вистачає, адже громада об’єднує 26 населених пунктів.
Вдома на Галину чекають чоловік і двоє дітей. Із села довелося виїхати після того, як поруч влучив ворожий FPV-дрон і пошкодив будинок та автомобіль. Синові зараз 16 років, доньці — 11.
— Коли я пішла служити, вони були ще менші. Я намагалася завжди бути з ними на зв’язку — допомагала з уроками, купувала одяг, надсилала посилки.
Каже, найцінніше для неї — це їхні слова підтримки:
— Вони кажуть, що пишаються мною.
Навіть у польових умовах Галина намагається залишатися жінкою:
— Коли служила на полігоні в лісі, фарбувала волосся просто на пеньку. Бо я жінка, і жодна війна не змусить мене перестати нею бути.
Зізнається, що у чоловічому колективі іноді доводиться відстоювати себе.
— Гендерна рівність — це коли жінка може займати ту саму посаду, що і чоловік. Але при цьому вона все одно залишається жінкою, – каже Галина.
Про своє майбутнє після війни поки не думає. Говорить:
— Я бачу країну і бачу себе в ній. А ким буду — покаже час. Подивлюся, де я буду корисною.
Попри важку роботу і війну, вона залишається оптимісткою:
— Я не шукаю оптимізм у чомусь. Це мій внутрішній вогник. Героїка — це не бігти вперед із криками. Героїка — це залишатися живим.
Вона переконана: віра сьогодні — одна з найважливіших речей:
— Уся наша боротьба тримається на вірі. Якщо люди її втратять — це буде крах.
Без харчування жоден солдат, яким би героєм він не був, не зможе воювати. Тому кожен її день починається однаково: розпалити плиту, поставити на вогонь великі бачки і готувати для тих, хто тримає фронт. І робить вона це з тією ж вірою, з якою українські військові тримають оборону.
Війна тримається не лише на тих, хто зі зброєю. Вона тримається і на тих, хто щодня, попри втому, страх і вибухи поруч, робить свою роботу — без гучних слів і без права на помилку.
Галина не ходить у штурми. Але від того, чи встигне вона розпалити плиту і нагодувати своїх дві сотні, залежить не менше. Бо голодний солдат не воює.
— Я вірю в перемогу. Інакше просто не можна, — твердо говорить Галина.
І, можливо, саме ця проста впертість — робити своє, попри все — і є тим, що не дає нам капітулювати.
Світлана Шовкопляс
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавцівTidningsutgivarnaдля українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «FrontlinePress».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
✌️
Дякую нашим хоробрим. незламним жінкам-захисницям.