Новини Краснопільщини

21.06.2023

706

Люди

ПІДПРИЄМЕЦЬ ЮРІЙ СОЛЯНИК: «СЬОГОДНІШНЯ ТОРГІВЛЯ, ЦЕ ЩОБ НА МІСЦІ НЕ СИДІТИ»

З АРХІВУ ГАЗЕТИ “ПЕРЕМОГА”. Березень 2023 року

«Доброго дня, редакція нашої улюбленої «Перемоги»! Ви звертаєтесь з проханням повідомляти про гарних людей, які живуть поряд з нами. Дуже б хотілось, якби ви розповіли про нашого односельця, підприємця Юрія Івановича Соляника, який взяв на себе забезпечення продуктами харчування на початку війни і робить це сьогодні. Мабуть, лише йому відомо, як возив продукти в Покровку, коли шляхи були перерізані російськими блокпостами, а дорогами їздила їх техніка. Та й взагалі родина Соляників в селі відома, це добрі, порядні люди» – такий лист отримала нещодавно редакція нашої газети від жителів цього села. Ніби звичайний лист, яких багато приходить до нас, але разом з тим не так вже й багато у нас хвалять підприємців. До війни ми сприймали великі супермаркети і маленькі сільські крамниці, як невід’ємну частину нашого життя. Війна показала, наскільки ми вразливі через відсутність продуктів на полицях. Чомусь згадалось, як приблизно у ці дні минулого року довелось побувати у волонетерських справах у Полтаві і як шокували повні полиці тамтешніх
магазинів, це тоді, коли у нас в Краснопіллі вже й сірників не було. Все це спливло у пам’яті дорогою до Покровки.

Юрій Іванович Соляник зустрів привітно, хоч і з деяким подивом – невже справді місцеві люди порадили про нього написати?

-Що ж у мені такого героїчного знайшли? Може це так хочуть віддячити за те, що коли їду до Сум, то завжди сумок з передачами везу більше, ніж товару? – сміється чоловік. – Так що зробиш, життя таке сьогодні, що треба допомагати, триматися один одного.

Юрій Іванович народився у Покровці, з цим селом пов’язане все його життя, звідси йшов до Радянської Армії, що таке справжня війна, побачив в Афганістані, де проходив службу. Каже, саме проблеми із здоров’ям, що даються взнаки після Афгану, і змусили два роки тому кардинально змінити своє життя, змінивши сільське господарство на підприємнцтво.

-До цього трудився у місцевих сільськогосподарських підприємствах, завідував дільницями, а тут роки і здоров’я почали давати про себе знати, – розповідає Юрій Іванович. – Сам би ніколи не наважився на таку кардинальну зміну, але на сімейній раді діти підтримали, мовляв, варто спробувати, а не піде, так не піде. Друзі теж допомогли не лише морально, а й трохи грошей позичили на стартовий капітал. «Ніхто не каже, що ікру червону ложками їстимеш, але завжди будеш при ділі», – сказав тоді один знайомий, і виявився правим на всі сто і про ікру, і про зайнятість.

У перший рік після відкриття магазину, за словами підприємця, справи йшли непогано, навіть два продавці працювали, а це в плані працевлаштування для невеличкого села теж добра справа. Але потім прийшла війна…

-24 лютого 2022 року ми з дружиною були вдома у Покровці, і внучка тоді саме в нас гостювала. Рано вранці пролунали вибухи, ми схопились, почули, що з боку росії пішла техніка, – згадує Юрій Іванович той чорний день. – Коли розвиднілось, їх БТР обстріляв приміщення нашої митниці. А потім росіяни притягнули якусь «глушилку», бо відразу у селі стало неможливо додзвонитись, а вже незабаром через Покровку рушила безкінечна колона. В саме село вони не заходили, бо в цьому не було якоїсь стратегічної необхідності. А ось пострілять навколо – це було. Як тоді, так і зараз усі ці
обстріли прикордоння мають лише одну ціль – посіяти серед нас паніку, страх. Але рік війни показав, що вже нас нічим не злякати. Разом з тим, у перші дні паніка дійсно була, і що це
саме так, чоловік зрозумів, коли за перші два дні полиці його магазину враз спорожніли.

Розібрали люди геть усе, а це ж лише другий день війни, ніхто не розумів, не знав, що буде далі. Між тим потрібно було щось думати, як завозити товар. Зараз ситуація з постачальниками зовсім інша, і то одиниці везуть до нас у прикордоння продукти, хіба що до Угроїдської «розвилки», а там ми вже товар забираємо. А тоді? Треба було людей годувати, це було головне, тому і їхав, – продовжує Юрій Соляник. – Але куди їхати, де що брати? Оце було питання! Вже якщо довелось спілкуватись з
газетою, то хочу, щоб подякували від мого імені Миколі Петровичу Калініченку, він справді дуже виручив у ті, неймовірно важкі перші дні. І це при тому, що ми з ним знайомими особисто не були. Мені дали його телефон, я зателефонував, у двох словах розповів ситуацію. «Приїжджай, будемо щось вирішувати», – була його відповідь. З того моменту їздив за товаром ледь не через день до Великої Рибиці, у Суми. Микола Петрович дуже допоміг. Борошно, крупи, олія. Все те, чого найбільше люди потребували в ті дні, віз від нього. І все під реалізацію, мовляв, були б живі,
здорові, а гроші колись повернеш. Між іншим його товариство десятки сіл обслуговує, повірте, було де ту продукцію без проблем реалізувати. А в селі вже чекали, один одного запитували. Чи поїхав я за продуктами, чи привіз щось? А коли привозив, то продукти в магазин і не вносили, все з машини розбирали. Та й магазин, то тоді лише назва була, працювали інколи пару годин, світла по кілька
днів не було, холодильники не працювали, все морозиво, яке було, безкоштовно людям роздали, щоб не пропало. Хлібом нас Краснопільський хлібзавод забезпечував, дякуємо. Щоб зайвий раз не наражати водіїв на небезпеку, домовились, щоб возили не щодня, а кілька разів на тиждень.

Довелось займатись і виїзною торгівлею, наприклад возив продукти у МОЗ, місцеві жителі телефонували, просили привезти бодай щось, домовлялись, на який день, тоді і їхав. Звичайно, адреналін був присутній, особливо у перші поїздки, коли росіяни навколо відчували себе переможцями, але що залишалось? Знаєте, був шокований, коли поїхав до Охтирки і побачив зруйноване Климентове. Там така краса була до війни, а що залишилось після «асвабажденія» – руїни.

Саме в цей час до кімнати зайшла дружина Юрія Івановича, Тетяна Миколаївна, яка увесь цей час вела онлайн урок зі своїми учнями, і поки була вільна хвилина, пов’язана з повітряною тривогою, долучилась до розмови.

Ви вже писали в газеті про те, як допомагають жителі Покровки нашим захисникам, як городи пустуючі овочами садили, так от школа, педагоги теж активно в цьому брали участь.

Люди у нас у Покровці чудові, староста на своєму місці, а тому коли всі беруться за спільну справу, все й виходить. Спробували в минулому році таку корисну справу започаткувати, взялися всі разом, ось і вийшло, значить і в цьому році навесні знову будемо вирощувати, солити, консервувати, в’язати, плести для наших воїнів. Це найменше, що ми можемо для них зробити, – розповідає Тетяна Миколаївна. – Іноді колеги з інших міст, з якими спілкуюся, запитують, чого ми й досі не виїхали, адже на кордоні жити небезпечно. Тікати? А куди і для чого? Це наш дім, наше село, це наша батьківщина, а значить ми мусимо бути тут в найскладніші для неї часи. А загалом усі – мусимо робити усе, що вміємо, для того, щоб боротися з ворогом. Країна живе, працює, вона й воює заради цього, щоб повернутися до мирного життя.

В цей час приходить повідомлення про війдбій тривоги і Тетяна Миколаївна вибачається та повертається до своїх учнів, Юрій Іванович теж збирається до магазину, аби підмінити за прилавком продавчиню.

-Тепер часто згадую слова товариша, що ікру червону ложками не їстиму, але завжди буду при ділі, – усміхається чоловік. – Сьогоднішня торгівля, це щоб на місці не сидіти. Час такий, що коли сидіти без діла, то від невеселих думок можна просто здуріти. А так чимось заклопотаний уесь час, дивись, і день пройшов. А про інше дружина правильно сказала – які ми герої? У нас тут всі такі, можна про кожного так сказати і про кожного написати. Сьогодні у всіх – свій фронт, де кожен робить те, що вміє. Треба лишень хотіти щось зробити.
О. МОЦНИЙ

А цесюжет Суспільного про Юрія Соляника, що вийшов кілька днів тому.

https://suspilne.media/511593-nihto-tovar-ne-vozit-vlasnik-magazinu-u-seli-pokrovka-rozpoviv-ak-postacaut-prodovolstvo-na-kordon-z-rosieu/?fbclid=IwAR1-bA0lL-Eu8_DVhoGPqCmDvC0t8Zb9KLSXjMWFNiZGceY-TyCPOZfNo_0