У роду Максима Чернецького не було професійних військових. Його династія – це люди в білих халатах: дядько – лікар, батько – медик, який пройшов Чорнобиль та службу у Вірменії. Але лікарняні коридори лебединського хлопця зовсім не вабили, доля ж мала на нього інші плани, загорнуті в грім артилерійських канонад.
Максим не ховався від строкової служби, і саме там, у школі сержантів, зрозумів: гармати – це його стихія. Навіть коли прийшов час повертатися додому, він, командир гармати, затримався ще на рік, ніби відчуваючи, що ця сторінка його життя ще не дописана.
Потім був цивільний період: переїзд до Сум, робота на заводі імені Фрунзе, десятиріччя на «Сумихімпромі». Але у 2016 році цивільний костюм остаточно поступився місцем пікселю. Максим підписав контракт із 27-ю бригадою.
«Тоді вже йшла АТО, і я вирішив: хтось має виконувати цю роботу, – спокійно згадує Максим Миколайович. – Мав досвід за плечима, розумів, що до чого. Не буду лукавити, фінансовий бік теж грав роль, але головним було відчуття потреби там, де гаряче». Далі були ротації – Донеччина, Запоріжжя, нескінченні дороги війни. Проте найдивнішим було інше: про те, що велике вторгнення неминуче, він знав задовго до перших пострілів. Йому снилися сни.
«Багато хто дивиться на це скептично, і я не ображаюся, – усміхається головний сержант. – Але мені снилися настільки реалістичні картини російського нападу, боїв і моєї участі в них, що я в це просто повірив. Коли у лютому 2022-го все почалося, я не здивувався. Мій найстрашніший сон став реальністю». Повномасштабне вторгнення він зустрів під Харковом. Небо гуло від ворожої авіації, земля здригалася від вибухів, а 25 лютого підрозділ Чернецького зробив свій перший залп по ворогу. Тоді він став першим у відліку тисяч наступних.
Харківщина стала для них школою виживання. По українських позиціях летіло все: від «Іскандерів» до касетних боєприпасів «Торнадо».
«Одного разу ми виходили колоною, а над нами постійно висів російський безпілотник. Зупинитися , означало загинути. Тільки-но пригальмуєш – приліт. Тоді нам пощастило, вискочили без втрат», – розповідає Максим. Але війна – це не лише везіння, а й гіркі уроки. Були зради місцевих колаборантів, які за гроші здавали наші координати, була кров побратимів. Артилеристи вчилися маскуватися, ставати невидимими, працювати на виснаження, коли за добу доводилося по кілька разів виїжджати на позиції, відстрілюватися і знову летіти на перезарядку.
Сьогодні він – головний сержант. Це посада, де відповідальність вимірюється не так статутом, а й життями людей. «На війні кожен відповідає за результат, навіть рядовий солдат. Але мені, можливо, трохи легше через досвід. Я знаю смак сержантського хліба. На початку повномасштабної, коли не вистачало досвідчених рук, доводилося просто ставати поряд і робити все самому. Коли бійці бачать, що головний сержант працює на рівні з ними, вони ніби заряджаються його енергією, починають викладатися на повну». Навіть зараз на гарячих напрямках 44-річний Максим Миколайович не гребує солдатською роботою, якщо того вимагає бойове завдання: «Ми тут для того, щоб задача була виконана. Крапка».
Поза гуркотом гармат у Максима є мрія, спільна для всіх, хто сьогодні воює. Він хоче додому. «Я служу з 2016-го і, чесно кажучи, майже не бачив, як росте мій син. Не дав йому того батьківського виховання, яке мав би дати. Мені його дуже не вистачає», – голос чоловіка стає м’якшим. Але одразу після цього додається металева впевненість: «Разом з тим не хочу, щоб мій син жив під російською окупацією. Тому буду воювати стільки, скільки буде потрібно, аби він був вільним».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
✌️