Колись, у зовсім іншому, мирному житті, Руслан Кравченко знав прикордоння Краснопільщини як власну долоню. Працюючи торговим представником, він часто долав кілометри тутешніх доріг, знав кожен поворот і кожне село, куди їздив у професійних справах. Тоді він і гадки не мав, що доля готує йому крутий віраж: він повернеться на ці самі вулиці й шляхи вже не з накладними на товар, а зі зброєю в руках у складі 117-ї бригади ТрО. Те, що раніше було просто робочою логістикою, раптом стало питанням виживання та оборони рідного краю.
Сумчанин, випускник ХНУВС із вищою юридичною освітою, Руслан ніколи не проходив строкову службу – її в його житті просто не було. Ба більше, за станом здоров’я чоловіка взагалі списали з військового обліку. Він був «чистим цивільним», який за законом не підлягав мобілізації. Але життя має специфічне почуття гумору. Ще у 2018 році він раптом відчув непереборне бажання піти до армії та мріяв підписати контракт із 27-ю артилерійською бригадою, де служили його товариші. «Виникли певні проблеми з обліком, – усміхається чоловік, – довелося навіть «домовлятись», щоб мене таки поставили на облік. Хтось шукає способів, як «відкосити», а я навпаки – щоб стати. Тоді в останню мить плани змінилися, але фраза «ніколи не кажи ніколи» виявилася пророчою. Я і військовим став, і до 27-ї таки потрапив, хоч і через чотири роки».
Передчуття великої війни не залишало Руслана – він каже, що точно знав навіть день, коли все почнеться. Речі були зібрані заздалегідь. Напередодні вторгнення зателефонували знайомі із силових структур із коротким запитанням: «Ти готовий? Бо відлік іде на години». 24 лютого 2022 року він діяв без вагань: першим ділом вивіз родину за межі Сумського району, а коли повертався назад, російські танки вже стояли на околицях міста. Його батько, який пройшов службу в прикордонних військах та правоохоронних органах, тоді сказав: «Мине тиждень-два, і ці колони тікатимуть назад». Руслан спочатку не повірив, надто великою здавалася та залізна орда, але батько мав рацію. Отримавши гідну відсіч, розбиті й пошарпані окупанти невдовзі справді накивали п’ятами до кордону.
Той період став часом відчайдушного спротиву та народної ініціативи. Руслан пишається, що разом із побратимами був теж причетний до тієї втечі ворога. Вони перекривали дороги, збирали координати техніки й передавали артилерії, яка влучно громила загарбників. Були й дивні, майже абсурдні моменти: через спиляні дерева, якими добровольці барикадували шлях ворожим колонам, виникли непорозуміння із місцевою владою. Мовляв, війна війною, а дерева в заповіднику пиляти не можна. І байдуже, що це робили добровольці, серед яких був навіть чоловік із третьою групою інвалідності, котрий попри все взяв до рук зброю. «Немає пророка у своїй вітчизні», – філософськи підсумовує Руслан ці метаморфози.
Далі була служба у теритоіальній обороні. У складі свого батальйону воював на Донеччині: Лиман та пекельний Серебрянський ліс. Саме там, у самому вогні, закарбувався епізод, який важко назвати «геройським» у класичному розумінні.
«Ми на Уазику проривалися через Торське під мінометним вогнем, — згадує Руслан. — Я виходжу на зв’язок із командним пунктом: «Це «Крава»! У нас «Хмара»!». А у відповідь почув лише коротке: «Хлопці, бережіть себе». І все, рація замовкла, зв’язок урвався. У ті хвилини все залежало від водія – Григорія. Це бойовий хлопець, який за кермом старенького Уазика творив справжні дива. Якби не його майстерність і холоднокровність, чи й була б сьогодні ця наша розмова взагалі… Саме в такі моменти розумієш: без надійного плеча поруч на війні дуже важко»
Цікавість до дротів та частот з’явилася не одразу. Поступово Руслан почав цікавитися зв’язком, хоча раніше такої тяги не мав. Можливо навіть надихнув приклад цивільного зв’язківця з Краснопілля, який за символічну зарплату під обстрілами відновлював інтернет у прикордонні. Руслан вчився у майстрів своєї частини, консультувався, підмічав деталі. Коли з’явилася вільна посада у 27-й бригаді, він не вагався щодо свого переводу. Сьогодні він – старший сержант, начальник апаратної взводу зв’язку. За півтора року в цій бригаді він жодного разу не пошкодував про вибір, адже тут і ставлення командирів людське, і робота, від якої залежить життя всієї батареї.
А коли видається рідкісна можливість відпочити, Руслан повністю присвячує час своєму захопленню – риболовлі. Спінінги, фідери, човен – це його особиста територія тиші, де немає «Хмари», а є лише спокій. це його спосіб «перезавантажити» мозок.
Цей спокій та внутрішня впевненість підказують йому головне: попри всі випробування, ми переможемо. Бо якщо людина здатна вибороти право захищати свою землю навіть у обставин, таку волю не зламати жодному ворогу.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍✌️