Йому лише двадцять сім років, але його очі бачили пекло війни. Життя мого рідного брата Ярослава після двох років і дев’яти місяців російського полону розділилось на “до” та “після” і стало символом стійкості, мужності й незламності.
Він з дитинства мріяв бути військовим, говорив про службу не як про професію – а як про поклик. Але була людина, яка не раз радила йому обрати іншу дорогу, безпечнішу , – це його любляча мама. Професійний шлях Ярослава розпочався у 2015 році, коли він вступив до Харківської національної академії Національної гвардії України. Після випуску у 2019 році, за розподілом, він потрапив до Кривого Рогу , Ярослав був призначений командиром взводу оперативного призначення.
П’ять ротацій у Донецькій області загартували його характер і перетворили на професійного воїна , фахівця, дали чітке розуміння важливості кожного метра української землі, неоціненний досвід ведення бойових дій і виживання в найважчих умовах… Та справжні випробування були попереду… Восьмого лютого 2022 року Ярослав зі своїм взводом оперативного призначення вирушив на чергову ротацію до Мелекіно Маріупольського району. Двадцять першого лютого перед їхніми позиціями вишикувались російські десантні кораблі, і військовим стало зрозуміло – війна була неминучою. Для посилення українських позицій прибув взвод “Азов”, Ярослав з іншими бійцями увійшли у підпорядкування цього полку. Але вже двадцять четвертого лютого ситуація різко змінилась, надійшла інша команда – відступити в місто (сили були не рівні).
Оборона Маріуполя не була битвою — це був сценарій фільму жахів, написаний не чорнилом, а кров’ю. Уже з першого березня українське воїнство тримало околиці міста, стримуючи натиск переважаючих сил агресора.
Шостого березня вороги прорвали оборону. Бійцям довелося відступати під суцільним ворожим вогнем. Та вони не здавалися, і того ж дня таки вдалося повернути свої втрачені позиції, ще й здійснити відчайдушний і неймовірний рейд у тил ворога , прослизнувши повз ворожі пости, знищили офіцерський штаб і ворожу техніку, яка там знаходилася. Але найстрашнішою була ніч, коли наші військові укріпилися в обороні в одному будинку з ворогом, навіть не знаючи про це.
Попри нестачу їжі та води, Ярослав думав про інших – допомагав не тільки побратимам, а й цивільним у підвалі інституту. Навколо – лише руїни… Уночі з приладами нічного бачення Ярослав дав команду прориватися крізь ворожі лави. На жаль, ворог зайшов у будівлю раніше… З двадцять восьмого березня 2022 до 30 грудня 2024 року почався інший, найважчий бій у житті Ярослава – бій за власне життя в полоні.
Оленівка. Донецьк. Горлівка. Торез і зрештою Бійськ, Алтайський край… Полон – це інша війна , там не стріляють, і ворог намагається зламати не тіло, а дух, позбавити віри та знищити особистість. Замість куль він використовує дезінформацію, психологічний тиск та ізоляцію, щоб полонений відчував себе покинутим рідними, власною державою. Два роки і дев’ять місяців – це життя, вирване з календаря.
Поки календар відраховував дні, Ярослав відраховував хвилини до повернення на рідну землю , а кожен удар його серця відгукувався щемним передчуттям цієї зустрічі… Головним щитом у виснажливій боротьбі за життя для Ярослава стала внутрішня стійкість, пам’ять про рідний дім, про Маму й Тата та віра в те , що за кожного полоненого ведеться боротьба на всіх рівнях і звичайно ж непохитна воля до життя.
Для рідних Ярослава той березень 2022 став місяцем тиші, яка кричала. Кожен дзвінок з невідомого номера телефону змушував серце матері завмирати. Вона пам’ятала останню розмову із сином: «Мамо, не хвилюйся, усе добре, ми тримаємося, ворог не пройде».
Тридцяте грудня 2024 року став для воїна-захисника другим днем народженням. Світанок того дня був особливим… Уже було відомо, що Марченко Ярослав внесений до списків обміну, але тривога не зникала… Добро й справедливість перемогли, Ярослав вперше за довгі роки боротьби ступив на рідну землю. Не лунали вибухи, не було нелюдів – конвоїрів… а був лише синьо-жовтий прапор України. Ярослав бачив перед собою щирі й радісні посмішки тих, хто зустрічав, чув щиру українську мову, за якою він сумував на чужині…
Перше слово, яке він промовив у телефоні до мами : “Я вдома…Я в Україні…”.Він повернувся іншим : схудлим, виснаженим, але зі світлим поглядом віри й надії…Попереду чекала довга реабілітація, яка триває й досі…
За мужність і героїзм Ярослав був нагороджений Орденом за мужність III ступеня та медаллю “За стійкість та незламність”. Полон не зламав відважного захисника, він повернувся, щоб жити далі і боротися за себе і за тих, хто залишився навічно в небі. Він мріє про закінчення війни, про тишу, у якій не треба прислухатися до свисту снарядів…Але поки ворог загрожує Україні, його воля загартовується в лють, і він обов’язково повернеться в стрій, і продовжить боротьбу з окупантом, бо Ярослав знає, що мир не досягається капітуляцією, мир і право на волю й свободу виборюється на фронтах російсько – української війни.
Йому лише двадцять сім… Його історія нагадує: ворог може позбавити свободи, але йому не знищити волю до життя й боротьби за право вільно жити на своїй Богом даній землі. Історія життя Ярослава – це історія про життєстійкість, яка сильніша за сталь, про безмежну любов до рідної землі, про надію, яка не згасає навіть у найтемніші часи.
Ангеліна КОРНІЄНКО, учениця 10-А класу Краснопільського ліцею №1
З цією історією про свого брата Ярослава, Ангеліна зайнялаІІ місце у відбірковому етапі ХХІХобласного літературного конкурсу «Проба пера» у номінації «Проза», старша вікова категорія (9-11 кл.)
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍