Його не вбила радіація у далекому 1986-му, він вистояв перед “мирним атомом”, але його життя цинічно обірвав російський дрон у рідному Краснопіллі… Наша глибока шана Герою, чиє серце билося заради майбутнього, яке в нього відібрали загарбники. Цей матеріал — теплий спогад про той час, коли Олександр Федорович був гостем редакції газети “Перемога”. Публікуємо цей життєпис у пам’ять про світлу людину.
Наймолодший із ліквідаторів. Олександр Федорович Підопригора народився 25 липня 1965 року. Життя Олександра Підопригори йшло за графіком, якого дотримувалися тисячі і тисячі його однолітків. Після закінчення школи, у 1983 році був призваний на строкову військову службу, яку проходив у батальйоні забезпечення при Ленінградському вищому курсантському військовому училищі. У 1985 році демобілізувався, відпочивав і обмірковував плани на найближче майбутнє.
— У грудні 1986 року мене викликали до райвійськкомату і вручили повістку. 18 грудня пройшов медкомісію, де й почув: «Завтра одразу на зону, не боїшся?» — розповідав Олександр Федорович. – А чого боятися, всі ж їдуть. Я був молодим, здоровим, ще не одруженим, 21-річним хлопцем, військовозобов’язаним і законослухняним, тому іншої відповіді навіть не уявляв. Увечері наступного дня вирушив у відрядження. Разом зі мною у зону їхали вісім земляків із Краснопільщини, сьогодні в живих з них залишилося лише троє.
По прибутті на місце молодий водій отримав у розпорядження три автівки, на яких і виконував поставлені завдання до травня 1987 року – відвозив до банно-прального комбінату брудний одяг, взимку чистив дороги, весною, щоб не піднімався радіоактивний пил, обробляв спеціальним розчином будинки у тоді ще не місті-привиді Прип’яті.
Жили ми в наметах на березі річки, неподалік селища міського типу Поліське. Мені воно нагадувало наше Краснопілля, навіть універмаг схожий на наш був, — розповідає Олександр Федорович. – Там на той час ще працювали хлібозавод, швейна майстерня, друкарня, ще якісь підприємства, на якій вантажівкою возив робітників. А в місцевому будинку культури ми зустрічали новий, 1987 рік. Потім жителів цього селища евакуювали до інших областей України, в тому числі оселились вони під Сумами у Ганнівці та Веретинівці. Коли лікувався у лікарні для чорнобильців, зустрічався з деякими з них, в тому числі з тими, кого тоді підвозив на роботу. Звичайно, хотів би сьогодні побувати в тих місцях, подивитися, що залишилося, згадати молодість…
Сьогодні побувати з екскурсією у зоні можна без особливих труднощів, але чи вдасться щось там побачити… Багатостраждальному Поліському дісталося як у 1986-му, так і в наші дні. Відселення відбулося не одразу після аварії, а почалося лише з 1990 року. За часів СРСР проти відселення активно агітував райком компартії. Тих, хто самовільно виїжджав виганяли з партії, називали панікерами, намагалися добитися «вовчого білету» на працевлаштування. З розпадом Союзу стали відомі масштаби радіаційного забруднення. У 1993 році Верховна Рада України прийняла рішення про обов’язкове відселення Поліського. За іронією долі, організацією відселення зайнялися ті ж самі люди, які активно агітували проти нього раніше.
Після 1986 року в інфраструктуру містечка було вкладено чималі кошти: перекриті всі будинки новим шифером, побудовані кілька сучасних п’ятиповерхівок, заасфальтовані всі вулиці. На етапі закінчення асфальтування, забули прокласти водогін. Асфальт зірвали по всьому містечку, проклали водогін і газ, і заасфальтували знову. Цікаво, що після відселення, коли люди виїхали, більшість будинків були пограбовані, а всі водогінні та газові труби викопані і продані у чисті від радіації райони країни. Тепер Поліське нагадує повну руїну, а на вулицях та в будинках росте справжній дикий ліс. До того ж територія селища згоріла під час лісових пожеж у Чорнобильській зоні у квітні 2020 року.
Щодо чорнобильських буднів, то й сьогодні Олександр Федорович Підопригора з цікавістю згадує своїх побратимів.
Після повернення із зони працював на фермі, одружився, але дітей довго у нас з дружиною не було, я тоді грішив на Чорнобиль, думав, що через радіацію не світить мені продовження роду і, не буду брехати, сильно запив… Але проблем це не зменшило, навпаки, потрапив у лікарню із хворими нирками, довго лікувався і з тих пір вже 27 років спиртного не вживаю взагалі. Хочу подякувати Олексію Миколайовичу Кунцю, який в той непростий для мене час, підтримав, за станом здоров’я перевів на легшу роботу. Я працював охоронником на ставу, зараз маю групу інвалідності і знаходжусь на заслуженому відпочинку. А девять років тому моє життя набуло нового змісту – народилася донька, яку я безмежно люблю, заради неї треба жити.
О.Моцний, газета «Перемога», 31 липня 2020 року.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
🕯️🙏