Історію цієї собачки наша родина знає з липня 2011 року. Напередодні Дня народження моєї доньки до нас на автобусній зупинці підійшло щеня. Бантик з жіночої панчохи на шийці свідчив про наявність господарів. Але також було помітно, що руденька обрала нас… «Вона, напевно, до мене на День народження!» – тримаючи вже на руках цуценя, промовила Анна з благанням в очах. Що робити? Ось ми вже в автобусі. Запропонували водієві оплату за проїзд песика. «А у вас, що і собачка гроші заробляє?» – поцікавився водій. Не сумнівались, що члени родини адекватно поставляться до нашого рішення. Іменинниця дала руденькій ім’я «Дена» – просто так сподобалось їй. Чотирилапа розумаха стала господинею подвір’я й улюбленицею всієї великої рідні. Щоранку проводжала до автобусної зупинки доньку і біля хвіртки зустрічала зі школи. Так і виросла наша руденька… «У Дени будуть цуценятка», – одного дня висловив підозру мій тато. Радощам доньки не було меж… Так у нашому господарстві з’явилася точна копія руденької, лише у чорному кольорі. Ім’я їй дали «Сара». Характери у «дівчат» (так звали собачок у родині) різняться, як і колір їхньої шерсті. Виважена, інтелігентна Дена, яка намагається, нікому не заважаючи, бути присутньою на всіх господарських заходах. І Сара, яка, як не благай, а все одно стрибне брудними лапами тобі на біле пальто… Виросла Анна і залишила батьківський дім, звісно, довіривши нам з батьками «дівчат». У частих телефонних розмовах завжди було запитання: «Як там Сара з Деною?». Радість тварин від нечастих зустрічей з юною господинею важко описати словами… Всі були щасливі. Але настало 24 лютого 2022 року… Тривожно і страшно було всім: і людям, і тваринам. Особливо вибухів боялися наші «дівчата». Вони ховались невідомо де, по декілька днів не з’являлись вдома. Задля спокою їм було облаштовано куточок у літній кухні, де чотирилапі почувались у безпеці і не виходили на подвір’я. Так тримались більше трьох років. Але життя у Краснопіллі стало нестерпним. Мусили евакуюватись… Тяжко було спостерігати, як наші песики першими стрибали у автівку, наче боялись, що ми їх залишимо… Виїжджали хто куди. «Дівчат» тимчасово прилаштували до знайомого єгеря. Він мав на утриманні п’ять мисливських собак. Достойний догляд, харчування, щеплення. Ми йому довіряли і сподівались, що скоро повернемось всі додому, і Дена й Сара, звісно, будуть з нами. Півгодини подорожі. Дена у мене на руках на передньому сидінні, а Сара бешкетує на вузлах (мабуть, речах/сумках) на задньому… Ось він, лісовий оазис. Мої «дівчата» познайомилися з місцевістю. Видно, що тиша та спокій їм до снаги. Але ж мисливські лайки господаря… Шалений гавкіт розлітався лісом. Вже почали закрадатись сумніви щодо правильності рішення з евакуацією тварин. «Звикнуть, – промовив господар, – все буде добре з вашими дівчатами». І звикли.
Мисливські пси у вольєрі вже спокійно реагували на моїх красунь, що ходять на волі і отримують харчування поза графіком. З’явилися незручності у господаря лісової хатинки. Куди б він не їхав автівкою – Сара і Дена його скрізь супроводжували. Наче боялися, щоб їх не покинули. Так і пересувався з ескортом певний час. «Чиї це собаки, Василю Івановичу?» – запитували односельці. «Це вже місцеві. Переселенки вони», – відповідав єгер. Згодом чотирилапі просто проводжали авто з двору та спокійно залишалися вдома. Стало помітно, що Дена і Сара відчули свої привілеї і трішки знахабніли. Наче ті хвостики, бігали кругом за новим тимчасовим господарем. Мене зустрічали з радістю, але йшли вже не за мною… Але тут ще одна обставина. Місцева лайка Чена стала мамою. На лісовому подвір’ї з’явився спочатку кумедний клубочок, який чомусь дратував моїх «дівчаток». Пояснення, що то маля і йому можна поїсти з їхньої миски, діяли не дуже. Потім клубочок швидко підріс. Перетворився на чистокровну мисливську лайку з усіма наслідками. Назвали красуню «Шуга». Вона теж не була обмежена у просторі. Але лише тоді, коли не підходила поласувати до свого власника чи до мене. Тоді мої «дівчата» поза всяким почуттям субординації у породі, нападали на неї з неабиякою агресією. Це виглядало і кумедно, і водночас не дуже. Шуга – ще щеня, хоч за розмірами вже як доросла собака, значно більша від Дени та Сари. Полюбляє погратись, але ж мої фурії зі своїми ревнощами позбавили її дитинства. Коли пан Василь сідає на поріг передивитись новини онлайн чи випити кави, то переселенки мої, наче вартові, за спиною сидять. Лише голови виглядають. І все чатують, щоб без них – ані на крок. Думала, і не настане спокій у тому лісовому оазисі. Але за пів року все стало на свої місця. Шуга підросла і зрозуміла, хто тут господарі. Дена та Сара цілком задоволені своїм становищем…Будьмо добрішими, до ближніх!
Інна Загорулько
«Матеріал створено у межах участі в конкурсі «Співпростір», за підтримки ГО «Ю-Хартс Україна» та Kormotech».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
