За роки, що минули після війни в Афганістані, з багатьох вуст зійшла «молчания печать». Про події тих років написано вже багато статей і книг. Але, не дивлячись на це, і до цього дня багато сторінок залишаються білими плямами в історії. Одне з них –як і з чого все починалось? Якщо коротко, то на початку грудня 1979 року на прохання афганського лідера Аміна Політбюро прийняло рішення про введення радянських військ в Афганістан. Одночасно з введенням військ було вирішено відсторонити Аміна від влади, якому радянське керівництво не довіряло. 27 грудня в Кабулі була здійснена операція «Шторм – 333» по захопленню афганської столиці і повалення Аміна. Основні події розгорнулися навколо палацу Аміна «Тадж-Бек» – резиденції глави афганської держави. Введення радянських військ в Афганістан розглядався політичним керівництвом СРСР як короткочасна міра, спрямована на забезпечення безпеки південних кордонів Радянського Союзу. Основне завдання обмеженого контингенту радянських військ (ОКРВ) полягала в тому, щоб створити “санітарний кордон” біля кордонів СРСР в умовах загрози поширення ісламського фундаменталізму на території радянських мусульманських республік,принаймні так говорила тодішня радянска пропаганда, і готувалась ця операція радянськими спецслужбами не один день задовго до вторгнення. Тих, хто в статусі «радників» мав осісти в чужій країні, таємно відбирали по військових округах всього Союзу. До таємного списку потрапив українець, наш земляк з Краснопільщини Михайло. Він мав стати радником, натомість став пілотом військового гелікоптера. Про цю дивовижну трансформацію, про перші години війни та про багато інших моментів у своїй військовій кар’єрі чоловік повідав нашій газеті. Ця розмова відбулась далеко не вчора, а ще до війни, тоді мій співрозмовник погодився вказувати його прізвище і по-батькові, але потім попросив не робити цього. Він має право.
ОКРУГ «НА ВУШАХ», АБО ПРО ЩО ТАЄМНА ТЕЛЕГРАМА
Попри східну зовнішність, не зовсім слобожанські прізвище і по-батькові, Михайло наш – краснопільський. Він народився в одному сіл району. У місцевій школі навчався до 5 класу. А потім в його житті сталася переломна подія – мати, яка облаштувалось в Середній Азії, забрала сина до себе. Вже там Михайло закінчив середню школу, після чого вступив до Харківського вищого військового училища зв’язку, а після його закінчення у 1978 році, разом з погонами молодшого лейтенанта отримав розподіл в м. Чирчик до славнозвісного Туркестанського воєнного округу. Хто служив у лавах Радянської Армії, знає, що ТуркВО – далеко не те місце, куди вишиковувались черги бажаючих, але наказ є наказ. Нічого особливого в житті молодого лейтенанта не відбувалася, аж поки до частини не надійшла таємна телеграма із Москви: «Молодшого лейтенанта розрахувати з усіх видів забезпечення і негайно відправити в Генштаб».
– Від тієї телеграми командування військової частини ледь не втратило дар мови: що молодший лейтенант робить на краю світу, коли його до самого Генштабу викликають? Скрізь шептались, що тут без серйозних зв’язків не обійшлось, – усміхається Михайло. – Але що говорити про інших, коли навіть для мене то була несподіванка, адже я точно знав, що «волохатої руки» у високих кабінетах у мене ніколи не було. Почали викликати до себе начштабу, командир частини, замполіт, давай один перед одним страшну таємницю випитувати: «Міш, ну чому ти раніше мовчав, що в тебе у Москві такі зв’язки?». Найхитріший із цієї трійки замполіт почав здалеку: «Ти, Мишко, не ламайся, це не жарти, а серйозна телеграма, тож веди себе там гарно, в разі чого, і про нас не забувай, ти ж для нас майже сином був. А якщо бачив якісь недоліки в частині – не треба про них зайвий раз розголошувати, а ми тут все виправимо».
Я в ту мить не розгубився і запитав: «А якщо запитають, за що отримав ті дві догани, теж мовчати?». «Які ще догани, немає ніяких доган! Ти чистий, як немовля!», – аж затупотів ногами начальник штабу. Ось так, з кришталево чистою характеристикою вирушив у Москву. На душі було неспокійно: кому і навіщо я там знадобився?
ТРУДНОЩІ ПЕРЕКЛАДУ
Таких «обраних», як Михайло, в Генштабі зібралось 12 чоловік. Всі вони молоді офіцери, з різних родів військ, і, що цікаво, мали не слов’янські риси обличчя. Попри це незнайомці один до одного ставились насторожено, з підозрою. Зайвого не запитували і про себе не розповідали, хоч здогадувались – їх обрали для чогось серйозного, але для чого? Незабаром всіх не покликали до великого залу.
– За довгими столами сиділи люди у формі з великими зірками на погонах, а в кінці столу один чоловічок у штатському, – згадує Михайло. – Підійшов до нас здоровенний дядько. Лише пізніше ми дізналися, що то наш куратор, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-полковник Мєдвєдєв. Він без зайвих прелюдій вимовив нам промову, що це ніяка не агітація, адже всі ми офіцери, приймали військову присягу, а тому повинні виконати те, що накаже нам Батьківщина. А вона нам наказувала пройти спеціальну підготовку і в якості радників відбути до однієї з країн Центральної Азії. Після короткої промови генерал наказав встати тим, хто знає свою рідну мову «фарсі», на якій спілкуються таджики, афганці, іранці та інші національності Центральної Азії. Встали всі, окрім мене, і на то були причини. У світлі генеральської промови я нарешті почав розуміти, для чого підбирали цей специфічний контингент, в який я вписувався лише візуально. Із моєї приналежності до азійців лише «чорненьке» обличчя і прізвище, а по своїй суті я українець, який ніколи не знав інших мов, крім української і російської. І в ту мить у мене перед очима промайнули ті п’ять років навчання в таджицькій школі, де я мав вчити їх рідну мову…
В Середній Азії на той час проживало багато виселених німців, які там облаштувались, жили, працювали, навчались. Уявіть собі картину, коли в класі майже одні німці, всі руді, як на підбір, аж тут, як з неба, падає українець, чорний, як смола, і який ні бум-бум не розуміє місцевої мови. Та вчитель – лисий здоровань в тюбетейці, про це не здогадувався, і на радощах, що нарешті в класі з’явився свій, вже на першому ж уроці викликає мене розповісти вірш на національній мові. А я – повний нуль! Не витримавши такої ганьби, з криком: «Повен клас рудих німців, а ти ганьбиш нашу національність!», педагог з усієї сили запустив у мене чорнильницею. Я встиг ухилитись, але й до того мізерне бажання вивчати «фарсі» зникло остаточно. Звичайно, школу я закінчив, «трієчку» з рідної мови мені поставили. Вже з роками почав розуміти переживання того вчителя-таджика, що то було не самодурство, а цілком виправдані емоції, не міг він миритися з таким моїм відношенням до своєї національної культури, адже й мене він сприймав, як свого.
Але то було давно і хіба ж поясниш все це генералам в Генштабі? Та й перелякався тоді не на жарт: мені 22 роки, скажу, що не знаю «фарсі» – хто його знає, куди попрямую з Москви, в кращому разі знову в ТуркВО, в гіршому – десь в тайгу комарів годувати. Тож чи від нервів, чи від страху, випалив: «Мову знаю погано, але матюкатись по їхньому вмію». Зал закотився сміхом, а той чоловік у штатському макнув рукою: «Пройде!».
Того ж дня нас відправили на медкомісію, звідти на літак – і в Куйбишев (нині Самара), а звідти у Сизранське вертолітне училище.
ЗДРАСТУЙ, НОВИЙ РІК! ЗДРАСТУЙ, АФГАНІСТАН
Все, чому навчався Михайло в училищі зв’язку, тепер мало знадобилось, адже все почалось спочатку, і колишнього зв’язківця взялись перенавчати льотній справі. На освоєння гелікоптера Мі-8 відвели лише два місяці. «Це не так вже й мало, адже не було в нас ні політінформацій, ні політекономій, ні решти непотрібних предметів, основну увагу звертали лише на найголовнішому, як підняти бойову машину в небо, як її посадити, правилам навігації, ведення вогню, а тому курс навчання засвоювався без особливих ускладнень» – пояснює чоловік. Більше того йому подобалось, що тут, з нікому вчора непотрібного лейтенанта ледь пилинки не здувають, відчувалось, що на молодих офіцерів справді покладаються великі сподівання в їх секретній місії. Для самих же лейтенантів їх місія вже була відомою – після підготовки, з дня на день, вони очікували відправки в Афган, де мали стати військовими радниками при уряді Таракі. Соціально-економічні реформи, які проводила партія під керівництвом НурМухаммедТаракі, спричинили масове невдоволення в країні та активізацію збройного спротиву, що переріс у громадянську війну. У зв’язку з цим Таракі був не проти мати при собі іноземних радників, адже своєму оточенню він не довіряв. Як виявилось, не безпідставно, його короткочасне правління відзначилось боротьбою всередині партії, репресіями та ускладненням військово-політичної обстановки в країні. У вересні 1979 року Таракі був таємно вбитий.
– Після вбивства Таракі радники, себто ми, на певний час стали непотрібними, – продовжує розповідь Михайло. – Радянська влада в Москві вичікувала, як поведе себе новий керівник країни – Амін. А щоб не втрачати час, нас, вісім чоловік з дванадцяти, себто два екіпажі, відправляють у м. Фрунзе для оволодіння навичками польотів на бойовому вертольоті Мі-24. До травня 1979 року ми були повністю готовими. Скоро з таких же, як і ми, «різнокольорових» льотчиків сформували 5 ескадрилью, яку відразу ж прозвали «дикою». Незабаром вертольотний полк перебазувався в м. Каган. Літали, відточували свою майстерність в очікуванні своєї подальшої долі.
А у грудні 1979 року полк підняли по тривозі. До Мі-8-их завантажились десантники, а Мі-24-ті, одним з яких керував Михайло, вирушили за ними в групі прикриття. Приземлились в Кушці, звідки вела пряма дорога на Афганістан.
– Це було 11 грудня, настрій був веселим, адже скоро Новий рік. Всі сподівалися, що пробудемо тут кілька днів, і знову повернемось у вже обжитий і облаштований Каган, – розповідає Михайло. – Справді, 31 грудня нас вишикували на плацу, всі були готові до новорічних вітань від командування, натомість, як сніг на голову, отримали чіткий наказ – перетнути кордон, захопити аеродром в м. Шинданд. Наші «вертушки» мали наказ подавити афганські вогневі точки, якщо ті вчинять спротив. Для точності влучання їх місцезнаходження мали вказати місцеві агенти. Того ж дня ми висадились в Шиндадті, на щастя обійшлося майже без пострілів і без жертв. Вся піхота і військова техніка пішла вглиб країни. Ми ж вертольоти виставили в бойовий порядок колом, самі лягли відпочивати, хто прямо у «вертушках», хто – під ними. Новий, 1980-й рік я зустрічав вже на Афганській землі.
А наступного дня радянські колони почали супроводжувати Мі-8, тоді як четвірку Мі-24-их направили на аеродром в м. Кундуз для отримання нового наказу.
– Приміщення кундузького аеродрому мало за розмірами відрізнялось від середньостатистичного радянського клубу. Його повністю «окупували» афганські військові, які спали прямо на долівці, розквартирували з ними і нас, 12 чоловік, виділивши маленьку кімнатку. Прикріпили радянського десантника для охорони, – розповідає мій співрозмовник. – Пістолети при собі тримали, автомати під подушки поклали, бо не знали, яке буде до нас відношення афганських військових. Від посивілого радника почули малоприємну історію, що перед цим іншим іноземним радникам просто відтяли голови. Розповідаючи це жахіття, досвідчений радник нас повчав, що в разі «заварухи» не треба прориватися через двері, а відразу сягати у вікно і бігти до вертольотів, де займати оборону. Звичайно, після таких розмов про сон вже не було й мови, кожен з нас з острахом подивлявся на двері. Я тоді увесь час думав про того солдатика-десантника, який знаходився по той бік дверей. Як він там? Можливо теж на межі нервового зриву, а може тримає себе в руках, бо таких страшних історій ніхто йому перед сном не розповідав. Десантники-охоронці час від часу змінювали один одного, теж дотримувались певних заходів безпеки, але ж вони слов’яни і не могли знати, про що між собою перемовляються афганці. Домовились, що вони через кілька хвилин будуть бити прикладами у наші двері – значить живі, все нормально. Ось так минули мої перші дні в Афганістані, потім їх було багато, адже прослужив там один рік і дев’ять місяців.
О. МОЦНИЙ. Газета “ПЕРЕМОГА”
Фото ілюстративне
Далі буде
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍