Своє шкільне свідоцтво про навчання з відзнакою вона побачила лише через два роки після випуску — документ забрав батько, поки дівчина вже штурмувала освітні вершини Великої Британії. Маргарита Давиденко закінчувала Краснопільську школу, що на відстані 10 кілометрів від кордону з росією, під звуки вибухів та в онлайн-форматі, а сьогодні вона опановує біомедицину в Keele University. Як це — у 16 років опинитися в чужій країні без підтримки батьків та самотужки долати британську бюрократію? Маргарита розповідає про свій шлях від прикордонної Сумщини до європейського університету.
Маргарито, ти з відзнакою закінчила Краснопільську ЗОШ І-ІІІ ступенів на початку повномасштабного вторгнення. Згадай, будь ласка, яким тоді було навчання?
Навчання в Україні, особливо на наших прикордонних територіях у той період було справді складним. Усе відбувалося в онлайн форматі. Це був мій одинадцятий клас – час, коли потрібно було не просто вчитися, а буквально триматися за можливість завершити школу. Я готувалася до ЗНО, намагалася «закрити» всі прогалини в знаннях, підтягнути рівень навчання і серйозно планувала вступ до українського закладу вищої освіти на медичну спеціальність.
Як отримувала свідоцтво про освіту?
Свідоцтво про повну загальну середню освіту не змогла отримати особисто. На момент його видачі я вже перебувала за кордоном. Тому документ замість мене забрав тато. Своє свідоцтво про освіту змогла побачити приблизно через два роки після закінчення школи.
Чи стала війна вирішальним фактором у твоєму рішенні навчатися за кордоном, чи ти планувала цей крок раніше?
Війна не стала вирішальним чинником у моєму рішенні здобувати освіту за кордоном. Ідею навчання за межами України ми обговорювали в родині задовго до цих подій. Я з дитинства знала, що хочу побачити світ, подорожувати, ознайомитися з іншими освітніми системами – з підходами до навчання, здобуття знань і кваліфікації. Для мене було важливо мати диплом, який відкриває можливості працювати в різних країнах і не обмежує професій. Ці прагнення і заохочували мене постійно працювати над англійською.
У якому виші здобуваєш освіту, яку матимеш спеціальність? Чому обрала саме його?
Наразі я навчаюся у Великій Британії, в Keele університеті Англії за напрямком біомедицини та медицини. Вибір цієї спеціальності був для мене усвідомленим і внутрішньо дуже природним. Я за характером досить активна людина – мені постійно потрібен рух, нові знання, нова інформація. Мені завжди цікаво заглиблюватися в теми, відкривати для себе незнайомі сфери, розуміти процеси не поверхово, а з середини. Саме тому напрям науки і медицини став для мене близьким. Навчання в цій галузі дає надзвичайно широкий спектр можливостей – як у професійному розвитку, так і в подальшому виборі спеціалізації. Мене приваблює поєднання теорії, практики та досліджень, а також розуміння того, що майбутня професія дозволяє не лише здобувати знання, а й застосовувати їх на користь людям. Прагнення досліджувати, аналізувати й доходити до суті завжди вело мене до науки, тому цей вибір став логічним продовженням мого внутрішнього шляху.
Ти закінчила українську школу, як підтверджувала свої знання за кордоном? Чи складно було переключитися на навчання іноземною мовою?
Цей період став одним із найскладніших. Для вступу було замало просто знати англійську — потрібно було відповідати академічним вимогам британської системи. Через суттєву різницю в програмах я фактично заново опанувала 80% матеріалу, повернувшись до старшої школи для проходження системи A-levels. Це вимагало складання профільних іспитів, виконання об’ємних письмових робіт та підготовки до іспиту IELTS. Першочергово фокусувалася на академічній мові: вмінні аргументувати думки, писати есе та професійно комунікувати.
Весь цей процес відбувався паралельно з адаптацією до життя в іншій країні. Мені довелося самостійно розв’язувати візові та адміністративні питання без сторонньої допомоги. Поєднання колосального навчального навантаження та життєвих викликів зробило цей етап надзвичайно інтенсивним, проте саме він загартував мою стійкість і підготував до університету.
Наша Краснопільщина — це зона особливої витримки. Чи допомагає тобі ця «прикордонна загартованість» долати труднощі в іншій країні?
Не можу сказати, що мене загартувало життя на прикордонній території. Радше навпаки – вважаю, що мене сформувала не географія, а люди. Я б назвала це людською загартованістю. Мої батьки, вчителі, ті, хто був поруч і допомагав мені дорослішати свідомо, – саме вони тримали мене за руку впродовж усього мого життя в Україні. Вони навчили мене відповідальності, витримці та вмінню не зупинятися перед складнощами. Мене загартувала не прикордонна зона і не обставини самі по собі. Мене загартували люди.
Хто з краснопільських вчителів став для тебе найбільшим натхненником?
Слів вдячності моїм учителям дуже багато. Особливо – моїй першій учительці, Валентині Василівні Висоцькій, директорці дитячої музичної школи. Саме вона навчила мене стійкості й умінню витримувати життєві навантаження. Той шлях, який я пройшла, тримаючись за її руку з самого дитинства, був надзвичайно цінним. У певному сенсі вона стала для мене другою мамою – людиною, яка була поруч не лише в навчанні, а й у формуванні мене, як особистості. Щиро вдячна всім своїм учителям у школі – вчителям біології, хімії, географії, історії, фізики, української мови, музики. Часто згадую їх: окремі слова, короткі фрази, інтонації, жести підтримки, те, як вони вміли налаштовувати, заспокоїти й дати відчуття, що все ще попереду. Мені справді подобалося навчатися в нашій школі, атмосферу в ній ні з чим не порівняти. Там було відчуття радості, живого інтересу до навчання, бажання приходити туди і нести це відчуття з собою далі в життя. Атмосфера підтримки й розуміння дитячої позиції – з усією її щирістю та наївністю – назавжди залишила в мені теплий слід.
Чи є слова когось із наставників, які ти згадуєш у складні моменти?
Іноді цитую своїх учителів. Наприклад, Тетяну Борисівну Голоту, яка колись сказала, що для того, щоб зрозуміти навколишній світ, потрібно спершу зрозуміти його основу – базу. Саме тому атоми й молекули, з певної точки зору, можуть бути ближчими до нас, ніж усе інше. Із вдячністю згадую Ольгу Іванівну Манжулу, яка підтримувала мене у старших класах школи – у той дуже важливий період, коли людина робить вибір, що визначає її майбутнє. Згадую й Ольгу Олександрівну Кулик – її підтримку на всіх моїх перших соціальних, громадських заходах, коли лише робила свої перші кроки на сцені й у соціальній відповідальності. З особливим теплом згадую Людмилу Дмитрівну Хрупу – вона навчила мене бачити красу навколо й розуміти, що правила – це не просто обмеження, а основа, яку потрібно усвідомити, щоб мати змогу рухатися далі. Пам’ятаю Івана Григоровича Корха і свої перші кроки у фізиці. Згадую, скільки часу проводила разом із татом, намагаючись зрозуміти цей предмет. Сьогодні ці спогади викликають у мене щиру посмішку й відчуття внутрішнього тепла.
Чи вдається тобі, попри відстань, зберігати внутрішній зв’язок з Україною?
Якщо говорити в широкому сенсі – безумовно. Я виросла на українських традиціях і культурі. Наші пісні, наша музика, мова й та щира людяність, яку бачила змалку, завжди були й залишаються для мене близькими. Що ж до періоду повномасштабного вторгнення, то відповісти на це питання складніше. У той час моя увага була зосереджена не на спогадах чи рефлексії, а на виживанні й адаптації до нової реальності. Це був стан, у якому минуле відходить на другий план. Натомість я чітко пам’ятаю відчуття людей – як болю, так і підтримки. Саме людська присутність, ті, хто залишився поруч і підтримує мене сьогодні, стали для мене головною точкою опори. Через людей я і продовжую відчувати зв’язок з Україною.
Маргарито, чого тобі найбільше не вистачає за кордоном із того, що в Краснопіллі, в Україні було звичним?
Напевно найбільше мені не вистачає української кухні. Я сумую за салом, за тією особливою атмосферою, за відчуттям свободи. Можливо, мені бракує й певного дитячого суму – того часу, який пролетів надто швидко. Звичайно, мені не вистачає моїх близьких. Навіть не стільки їх самих, скільки можливості бачити їх постійно, відчувати живий контакт, увагу, просту присутність поруч. Це те, чого нині бракує найбільше.
Маєш нових друзів у Європі?
Я завжди була соціальною людиною. У Великій Британії мені вдалося швидко познайомитися з новими людьми – зараз у мене багато друзів не лише в Європі, а й різних куточках світу. Мені вдалося швидко інтегруватися у колектив, знайти своє місце і відчути підтримку та відкритість оточення. Це допомогло мені налагоджувати контакти і будувати власну соціальну базу.
Чи знають іноземні викладачі та друзі про те, звідки ти родом? Чи запитують тебе про ситуацію в Україні?
Моє походження завжди викликає цікавість у людей. Майже перше, що мене запитують – звідки я, адже маю досить незвичний акцент. Він не зовсім слов’янський, але й не британський, тому людям завжди важко вгадати, з якої я країни. Що ж до ситуації в Україні, мене про це запитують частково. Більшість моїх знайомих вже обізнані про події, і часом відчуваю, що вони знають про ситуацію навіть більше, ніж я могла б уявити.
Маргарито, з якими реальними проблемами у Європі довелося зіткнутися і як ти їх вирішувала?
Найперше – це було саме життя. Вирішення життєвих питань, які зазвичай дорослі вирішують самостійно, лягло на мої плечі у дуже ранньому віці. Пам’ятаю, як телефонувала татові і запитувала: чому я маю розбиратися з банківською системою? Чому маю нести таку відповідальність? Мені тоді було лише 16. Проте збиралася і продовжувала діяти. Бюрократія стала для мене однією з найважчих точок. Довелося опановувати дорослі процеси без підтримки дорослих поруч. Фактично я втратила свою головну опору – батьків, адже в Україні виросла на їхніх руках, звикла довіряти їхнім рішенням і покладатися на їхню допомогу. Життя у Великій Британії змусило мене почати все самостійно. Я вчилася розбиратися, як працює система, як потрібно спілкуватися, як правильно оформлювати документи, як поєднувати шкільну відповідальність із повсякденними дорослими справами. Саме це, мабуть, було найважчим – взяти на себе відповідальність за власне життя та навчання і робити все крок за кроком.
В Україні ти займалася хореографією і музикою, чи залишилося місце для них у твоєму теперішньому житті?
Музика, хореографія та література залишилися важливою частиною мого життя і до сьогодні. Я виступала на концертах, співала, танцювала, грала на фортепіано – і все це вже для британської аудиторії. Запрошували на різні заходи, і цей досвід залишився зі мною назавжди. Мені навіть пропонували розвивати професійну кар’єру у музиці, проте я вирішила залишити її радше як хобі. Для мене музика – це не просто заняття, це моя душа. Те, що вона відкриває в мені, неможливо передати словами, мелодія здатна виразити те, що жодне речення не зможе описати.
Після отримання європейського диплому, які маєш професійні мрії?
Поки, мої горизонти залишаються відкритими. Наразі не хочу загадувати наперед. За цей час я навчилася цінувати момент і жити тут і зараз. Але, звичайно, якщо з’являться якісь новини або цікаві можливості, із задоволенням поділюся ними.
Якими б ти хотіла бачити Краснопілля та Сумщину через десять років?
Хотіла б, щоб Краснопілля, Сумщина розквітли, були живими і квітучими. Щоб люди мали змогу розвивати свої громади, працювати, навчатися, творити, радіти життю. Хотіла б бачити ці місця сповненими енергії, перспектив і гармонії, такими, що надихають на нові починання та ростуть разом із людьми, які там живуть.
Спілкувалась Ольга Кисленко, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
