Роман Мартиненко навчався у Краснопільській гімназії і з шестирічного віку був учнем Краснопільської музичної школи по класу хореографії. Танцювальні номери з його участю часто можна було бачити чи не у всіх мистецьких заходах, що відбувалися на сцені Краснопільського Палацу культури.
«Мене мама просила ходити на танці, а я їх не дуже любив. Як то кажуть, дівчат, моїх сестер – Єву і Валерію віддали на лижі, а мене, хлопця – на танці. Я змушений був ходити на хореографію всі роки, поки навчався у гімназії. Отак дев’ять років танцював, не дуже люблячи танці».
Після закінчення дев’ятого класу перед хлопцем постало питання: куди йти навчатися? Вибір був невеликий, адже відмінними знаннями зі шкільних предметів не міг похвалитися. За порадою мами вирішив спробувати вступити до Сумського фахового коледжу мистецтв і культури ім. Д. С. Бортнянського.
«Ніхто не вірив, що я насправді десь складу іспити, бо в гімназії особливо не навчався. Чомусь сподівався на танці і в той же час їх теж не дуже любив. Байдикував, дуркував, і все в цьому дусі. Тому у мене ніхто не вірив, коли дізналися, що я буду вступати в мистецький коледж. Але танці здав на відмінно, з шкільних предметів, на диво, теж вистачило балів».
Перший рік навчання для Романа Мартиненка виявився найскладнішим, адже жив без батьків, самостійно, мешкав у гуртожитку, а там для першокурсника було «веселе» життя.
«Мені треба було знайомитися з усіма і старшокурсниками в тому числі. Звісно, намагався якось навчатися вже в самому училищі, в мене не виходило по предметам. У Краснопіллі я був зірвиголова, а в Сумах без батьків, яке навчання? Одні гульки в голові. Перший курс, пролетів швидко. Згадуючи ті часи, хочеться повернутися, змінити щось, але що маємо, то маємо. Другий курс видався трішки легший – я з усіма перезнайомився, а ще – почав зустрічатися з дівчиною. Був спокійний, намагався навчатися, бо моя подруга була відмінницею, вона хотіла мене надоумити, витягти з того дуркування. Також на другому курсі ми брали участь у танцювальних конкурсах у Чехії та Німеччині, було весело і круто. На третьому курсі розійшовся зі своєю дівчиною, знову гульки, але танцювати не перестав, почав вже дійсно займатися, багато тренувався, намагався робити непрості трюки, тому третій курс у мене пройшов робочий, активний і пролетів дуже швидко. Четвертий рік навчання у коледжі виявився найлегшим, адже я був вже дорослим, було круто до того моменту, поки не почався коронавірус. У середині зими ми перестали відвідувати заняття і до кінця року не навчалися. Хоча працювали онлайн, але то вже не так класно, як було раніше. Тож четвертий курс мені не дуже запам’ятався».
А ще, на другому-третьому курсі Роман почав працювати у Сумському національнальному академічному театрі драми та музичної комедії ім. Михайла Щепкіна.
«Балетмейстер Сергій Великодний прийшов до нашого училища, аби підібрати у театр артистів балету, він відібрав мене і двох моїх одногрупників. Звісно, після закінчення навчання у коледжі продовжив танцювати у театрі. То було дуже круто, мені подобалося, я до цього часу згадую ті неймовірні емоції, які отримував на сцені, аж до сліз, якщо чесно, хотів би повернутися в ті часи, але що вже є».
Роману було цікаво поїхати кудись далі, мріяв щось змінити у своєму житті. Тоді його до Польщі покликав близький друг, з яким мешкали в разом у гуртожитку. Він на той момент працював на складі одягу одного з європейських брендів.
«Товариш запропонував мені приїхати і працювати разом. Зарплата там була набагато більша, ніж у театрі, тому погодився, тим паче поїхати в іншу країну – чому б і ні. Тож восени 2020 року вже був у Польщі. Пропрацював там рік, за цей період змінив дві роботи, на складі було гарно працювати, але нам знову таки, набридло сидіти на одному місці. Вирішили змінити обстановку та поїхали в Лодзь на заводи. Це було перед початком повномасштабної війни. Всі наші знайомі, з якими ми там працювали, повернулися в Україну, стали на її захист».
Друзі поїхали у інше місце, бо на заводах була неймовірно тяжка, скучна праця, трудилися там по 12 годин, стоячи прикручували гвинтики… Саме тоді отримали повідомлення від знайомої, котра перебувала в Китаї та запрошувала друзів у колектив танцівників.
«На цьому моменті ми вирішили повернутися в танці, але поїхали не до знайомої в Китай, а знайшли контракт у Туреччині, мій друг там раніше вже працював. Це, по суті, повністю змінило моє життя… Ми танцювали в Анталії, то було класно, неймовірно круті танцівники, акробати, артисти, ми працювали у колективі, який налічував близько 600 людей. Їздили по готелям Туреччини, танцювали своє шоу, було дуже захоплююче – море, пальми, танці, посиденьки… Мені просто не вистачає слів, щоб розповісти наскільки то було круто. Саме там познайомився і почав зустрічатися зі своєю дівчиною Ритою, вона також танцівниця».
Рита з Романом і зараз разом, а тоді, після закінчення контракту в шоу, вони вирішили знайти роботу і лишитися в Анталії, щоб на наступний рік знову повернутися в шоу.
«Ми знайшли зимовий контракт, пропрацювали всю зиму, і в літній сезон знову танцювали в шоу. Після цього вирішили змінити обстановку, я непосидюча людина, мені потрібно кудись їхати, не можу сидіти на одному місці. Почали шукати контракти у інших країнах. У нас не виходило, то мене не брали, бо в мене немає вищої освіти, то ще якісь питання і проблеми виникали. Вже в останні декілька днів закінчення попереднього контракту, нам вдалося знайти цікаве оголошення про переїзд в США, щоб працювати там вчителями бальних танців».
Молоді люди не дуже вірили в такі перспективи, адже агентство пропонувало навчити їх бальним танцям, а потім взяти на роботу викладачами-бальниками.
«Насправді то було дуже смішно, бо виглядало нереально. Приїхати в Америку не знаючи мови, не знаючи бальних танців. Особисто я не вірив в це, бо то було якось дивно. Думав нас вкрадуть у рабство (посміхається – прим.кор.), чи ще кудись. Написав по-приколу, бо мені була цікава відповідь, а через два дні вже розмовляв по телефону з господарем студії, де ми зараз працюємо. Він виявився українцем і через два дні підписали контракт та замовляли квитки в США. Дочекалися квитків та дозволу в’їзду в Америку і вже через два місяці, 9 січня, ми прилетіли сюди. По сьогоднішній день ми тут працюємо».
Роман Мартиненко каже, що ніколи не уявляв, що стане бальником, адже всі роки займався і вчився народним танцям, а в коледжі «народники» взагалі не любили і не сприймали бальників, їх тролили.
«Ось як буває… В Америці ми більше пів року, разом з Ритою, їздимо на змагання, вчимо старших, молодих та дуже молодих студентів, вікова категорія яких від 18 до 80 років. Дуже круто, дуже класно, нам подобається, але, як завжди, мені вже хочеться щось змінити. Але тут є майбутнє, тому поки залишаємося в США…»
Записала Ольга КИСЛЕНКО
Фото з фб сторінки Романа Мартиненка
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
[…] Джерело:https://krasnews.com.ua/molod/roman-martynenkovid-krasnopilskoyi-sczeny-do-tanczyuvalnyh-majdanchyki…04.09.2025КУЛЬТУРАМОЛОДЬРоман Мартиненко: від Краснопільської сцени до танцювальних майданчиків США […]