Дім з каміном, як у Агати Крісті: історія успіху та втрат Ірини із Краснопілля
У швейцарському будинку, якому понад 360 років, пахне чистотою та свіжою кавою. За вікном — ідеально доглянуті квіти, а у вітальні потріскує вогонь у каміні — точнісінько такому, про який Ірина мріяла в дитинстві, гортаючи романи Агати Крісті. Тоді, у Краснопіллі, вона діставала ці книжки через знайомих, а сьогодні сама є втіленням елегантності.
Але варто заплющити очі — і вона знову там: у коридорах Краснопільської школи та на затишній вулиці Миру з вірною подружкою та доброзичливими сусідами.
Тіні минулого та світло спогадів
Школа не була для Іри місцем щастя. Постійна тривога: аби не виставили на лінійку перед усіма за коротку форму, за відсутність бантів, за надто довгі нігті чи за те, що бігала на перерві. Геометрія та англійська здавалися нездоланними лабіринтами. Проте були й острівці тепла. Уроки мови, де люб’язна Віра Андріївна Мірошниченко хвалила її твори. Писати на вільну тему було для Ірини справжнім дарунком. А ще були концерти в Будинку культури, де вона, солістка хору, відчувала глибоку повагу до керівника колективу Всеволода Володимировича Чернієвського.
Найсолодше ж пахне дитинство з подругою Інною Гургурою: «Найсмачніші десерти — хліб, вмочений у воду й притрушений цукром, хліб зі смальцем, той самий краснопільський хліб, кукурудзяні палички, “Сітро” з нашого заводу, баня з грушевим соком… Неймовірним щастям були теплі літні краснопільські вечори, коли наші добрі сусіди виходили на вулицю просто погомоніти. Батьки затримувалися з ними, а ми, діти, мали додатковий час, щоб довше погуляти. Заклик “мити ноги і лягати спати” відкладався — то було щось неймовірне. Про Краснопілля можна говорити годинами… Я хочу зберегти його саме таким, яким пам’ятаю. Тому й не можу дивитися на світлини сьогодення…»
Ірина ніколи не мріяла ні про велике кохання, ні про шалений достаток. З сестрою Валею вечорами уявляли, як працюють у «мореходці», на кораблях, що ходять за кордон. А вони звідти привозять подарунки для батьків, двоюрідних сестер… Навіть для сусідки тьоті Каті було місце у планах юних краснопільчанок. Дівчина мріяла про тихе затишне життя: «Мені завжди хотілося жити в домі з каміном — такому “старому”, як у мого улюбленого героя Пуаро з романів Агати Крісті. Тих романів, які я якимось дивом випрошувала почитати навіть у зовсім незнайомих людей, інколи й у сусідніх селах. Я мріяла про багато квітів і тишу. Так, я хотіла жити — в селі. Мрії тоді й мрії зараз… Вони різні, але водночас майже однакові».
Швидко промайнуло безтурботне дитинство. Перші кроки у доросле життя, вибір професії… Бажання здійснювалися не завжди: «З освітою в мене теж усе пішло не за планом. Я вступала до театрального, але через відсутність стажу не пройшла за конкурсом. І вже, “стрибаючи в останній вагон”, пішла вчитися на кухара. Мабуть, це була доля. Саме там я зустріла Тетяну — людину, яка згодом зіграла величезну роль у моєму житті. Вона стала моєю другою подругою (вже в Сумах), потім — кумою, а згодом саме вона допомогла мені виїхати до Швейцарії».
Гіркий мед Швейцарії
Виїзд Ірини за кордон не був втечею чи погонею за розкошами. То був крок відчаю та надії водночас: «Чому я взагалі поїхала? Коли, як вважали оточуючі, мала такого “чудового” чоловіка? Насправді мене розуміла і підтримувала лише одна людина — моя подружка і, як я завжди її називала, “сосєдушка моя любима” Надя Биченко. Вона бачила більше, ніж інші. А більше про це я не хотіла говорити навіть із сім’єю. Було дуже соромно… Мені хотілося сім’ї, кохання, тепла. А чоловікові — щоб нарешті добудували будинок, придбати машину, щоб їздити до друзів… А потім він сказав, що втомився від нас. Від дітей, від мене. У нього була можливість залишити все. У мене — лише одна: дітей потрібно було піднімати. Потім захворів тато… Чоловік повернувся, і ніби ми знову зажили разом. Але страх залишитися самій більше ніколи мене не полишав. Я поїхала на заробітки. Три місяці у Швейцарії, три — вдома. Так було до того часу, поки не отримала смс від чоловікв: він хоче розлучитися, бо покохав іншу. Тоді моя мета змінилася. Ціллю стало не просто заробити гроші, добудувати будинок чи купити автомобіль. Я вирішила переїхати до Швейцарії назавжди і забрати сюди дітей».
Найважчий час був ще попереду. Три роки Швейцарія випробовувала Ірину. То були роки болю й відчаю, які жінка намагається викреслити з пам’яті. І тоді в її житті з’явився ВІН… Його ім’я в перекладі означає «Ангел». Через п’ятнадцять років син Ірини на своєму весіллі скаже: «Тату, це ім’я повністю відповідає Тобі».
З’явився ВІН — і всі випробування долі вони проходили вже разом. Це було вже інакше: «То вже було не “я і діти”, а МИ. Швейцарія — країна порядку й законів. Або ти береш відповідальність і робиш усе правильно, або, як тут кажуть, “геть з вікна”. Я б порівняла цю країну з бджолою: якщо ти працюєш чесно — матимеш мед, а якщо ні — вона боляче вжалить».
Спершу у Швейцарії Ірина працювала в бістро — невеличкому кафе на території вокзалу. Готувала гамбургери, хот-доги, смажила картоплю фрі, сервірувала, прибирала. Робила все, що було потрібно. І боялася вийти за межі барної стійки… Її німецька на той час була зовсім слабкою. Але всередині жінки жило щось більше. Ірині хотілося працювати не «на господаря». Після облаштування дітей вона прагнула якнайшвидше інтегруватися в суспільство, бути корисною, працювати у державній установі. Та шлях був непростий: «Відмов було так багато, що з часом я почала приховувати їх навіть від коханого Ангела, на той час ми ще не були одружені. Мені було соромно. Здавалося, ніби я не справляюся. І ось одного разу мене запросили на співбесіду… Згодом я вже мила посуд, чистила кілограми моркви, мила підлогу, прибирала кухню… Але я була щаслива по-справжньому. Після роботи я бігла до школи — вчити німецьку мову».
Крок за кроком, день за днем, з мріями та наполегливою працею Ірина прямувала до мети. В центрі для людей похилого віку, де працювала жінка, звільнилося місце в кафе. Його запропонували саме Ірині: «16 років я була і залишаюся єдиною не місцевою в цьому кафе. За цей час я ніколи не дозволила собі пропустити роботу чи запізнитися». Коли за сумлінну працю українку запитали, як можна їй віддячити, вона обрала оплату курсів з організації банкетів. Навчалася Ірина у вчителя, який сервірував столи для самої королеви Єлизавети II.
Ангел поруч і мрія про «Рітц»
Сьогодні Irina Sonder — не просто мешканка Швейцарії. Вона не в «мореходці», але працює за кордоном. Живе у домі, якому понад 360 років. Так — із каміном. А за вікнами її будинку — квіти. Сьогодні вона мріє про мир у рідній Україні та випити чаю в знаменитому The Ritz London. Вона — стилістка, яка пройшла через сльози над дипломною роботою, щоб навчитися одягатися за 5 хвилин. Вона — учениця школи етикету, яка знає, як тримати виделку і вести дипломатичну розмову: «А до чого ж тут стилістика? Чесно? Мені ніколи не хотілося бути стилістом. Мене просто почало дратувати те, що я витрачаю багато грошей, а одягнути нічого навіть для того, щоб просто піти з чоловіком випити кави. Я перепробувала все: слухала блогерів, брала уроки, купувала речі готовими комплектами, викидала за порадами, знову купувала… І нічогісінько не працювало. Тоді я просто пішла до Школи стилю. Це було найскладніше навчання в моєму житті. Я навіть плакала, коли довелося переписувати дипломну роботу. Але я зробила це. Сьогодні одягатися для мене так само природно, як відрізняти солоне від солодкого. У мене немає речей, які не пасують. Я одягаюся за 4–5 хвилин».
Але з часом Ірина зрозуміла ще одну важливу річ: одяг — це лише частина образу. Можна бути найстильнішою, але без манер образ не буде повним: «Мені не вистачало розуміння, як триматися, як себе подати. Я хотіла знати, як правильно їсти сир, як пити каву, хто першим вітається. Мені було важливо зрозуміти етикет не як сухі правила, а як прояв поваги до себе та інших. Саме тому я прийшла до Школи етикету. Ці вишукані манери, доброта та ввічливість дають мені надію, що люди зрозуміють: українці — неймовірні. Ми сильні, мужні, роботящі. У нас чистий дім, квіти навколо, випрані речі. Ми охайні й багатогранні, як діаманти».
Подаючи обід чи каву гостям, ірина завжди каже: «Насолоджуйтесь». Бо Вона як ніхто інший знає ціну моменту, коли тобі тепло, ти ситий і над головою мирне небо.
Ворог знищив батьківський дім героїні та будинок, де Ірина намагалася створити родинне гніздечко, понівечив рідне Краснопілля: «Я дуже люблю своїх земляків. Еміграція тільки підсилила цю любов. Радію, коли мені пишуть, консультую краснопільчан щодо моди безкоштовно. Хочу залишатися частиною нашої Краснопільщини. Шкодую, що не насмілилася після смерті тата приїхати на батьківщину. Думала: та де подінеться те Краснопілля? Воно завжди на мене чекатиме. Сусіди житимуть вічно, хата стоятиме…»
Далека й іноді жорстока країна навчила Ірину залишатися людиною попри все: «Можливо, я колись напишу книгу про те, як не здалася. Я можу бути прямою і жорсткою, але не до добрих людей і не до тих, у кого є бажання боротися за місце під сонцем. А якщо місця під сонцем немає, то маємо вчитися танцювати у темряві так, ніби ти і є весь світ».
Інна Загорулько газета “Перемога”
Історії наших земляків: Світ врятує доброта: Історія киянки з Краснопілля Ксюші Мігаль | Новини Краснопільщини (krasnews.com.ua)
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
Пишаємось нашими земляками і землячками.