Новини Краснопільщини

Музей, який був частиною життя

Для Надії Скоропад музей Павла Грабовського у селі Грабовське був не просто місцем роботи. Ще п’ятикласницею вона стала екскурсоводкою, а згодом усе трудове життя присвятила бібліотеці й музею. Тут зустрічали гостей з усієї України та з-за кордону, збирали старовинні рушники, поповнювали експозицію новими знахідками, відкривали для відвідувачів життя поета, який народився саме в цьому селі.

— Дивлячись на відвідувачів, бачила їхню щиру зацікавленість і вдячність. Це надихало знаходити нові експонати, відкривати нові факти, розширювати експозицію. Скільки всього було… — згадує Надія Скоропад.

Війна перекреслила десятиліття праці… Від музею нині залишились спомини та деякі світлини. Про це боляче говорити.

Важко пані Надії згадувати і про самого Павла Грабовського. Його доля ніби перегукується із сучасною історією рідного села. Поет прожив лише тридцять вісім років, із яких майже двадцять провів у засланнях і тюрмах. За любов до України він заплатив свободою, здоров’ям і життям, а останні роки провів далеко від рідного краю, зізнаючись у листах: «Ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз».

Сьогодні ці слова звучать особливо тужливо. Як колись Грабовський був приречений жити далеко від рідної землі, так і Надія Скоропад разом із сотнями жителів прикордонного села змушена була залишити свій дім. І винуватець, по суті, той же. Вона зізнається, що найбільше болить навіть не втрата речей, а думка про те, що більше ніколи не побачить Грабовське таким, яким пам’ятає його з дитинства.

Моє Грабовське

Грабовське… Наймиліше, найрідніше у цілому світі село. Його краєвиди милували й закохували в себе усіх, хто там бував. Окраса села – центр. На в’їзді – березовий гай праворуч, а сосновий – ліворуч, з шаною зустрічали гостей.  Різноманітними барвами сяяли клумби. Парк! У парку – пам’ятник загиблим воїнам, біля якого насаджено дві сотні троянд, далі будинок культури і церква, і музей Павла Грабовського…

Ще з п’ятого класу я і мої однокласниці Таня і Тоня були екскурсоводами. І так сталося, що я все життя працювала у бібліотеці та музеї. Музей займав особливе місце в серці кожного жителя села. У нас завжди було багато відвідувачів з різних регіонів і країн (книги відгуків були свідками всіх подій). Дивлячись на візитерів, бачила велику зацікавленість та подяку і це надихало знаходити нові експонати, факти та розширювати експозиції. А ще, у музеї часто проводилися літературно-музичні зустрічі та презентації нових видань. Скільки там всього відбувалося!

Я не дуже займалася вишивкою, але якось мій чоловік обміняв рушники на старовинне полотно. Його відрізок хтось з механізаторів приніс для того, щоб витирати руки. Саме тоді мені на старовинному полотні захотілося вишити візерунок (на знімку).

На жаль, війна зробила свою справу. Найцінніші експонати були вивезені в безпечніше місце, але влучання КАБів дістало їх і там. Решта експонатів залишилася у зруйнованому музеї.

Оскільки наше село найближче від усіх до кордону, всього за кількасот метрів, ми були відрізані від світу з першого дня повномасштабного вторгнення.

У перший же день російського наступу, після першого удару градами повилітали вікна у будівлі, але було не до них. За лічені секунди потрібно було добігти до погреба, поки не вдарила друга хвиля. Це був і жах, і розпач, і нерозуміння, що таке може бути. Одного разу перебуваючи у погребі, нарахували понад 70 прильотів, потім вже перестали вести їм лік. Так саме прильотів, бо ми вже вміли відрізнити вихід і приліт через близькість до кордону – це секунди. Було чутно, як клацали гармати, заряджали, значить скоро почнеться обстріл.

Всі сподівались, що війна швидко закінчиться, тому довго жителі села не виїздили. Але війна ставала все лютішою. Під час чергового обстрілу вирішили з чоловіком, що пора, поки не пізно. 30 вересня 2023 року виїздили по замінованій польовій дорозі, я їхала зціпивши зуби поміж мітками, а коли вискочили до Краснопілля, сльози рікою самі текли.

 Одного разу проскочили до Грабовського між обстрілами, хотіли хоча б щось взяти із речей і залатати  у будинку дах. Чоловік виліз на дах, я підійшла до хати. Почався обстріл. Ще не відімкнула двері, як на поріг посипалося скло з вікон. 

Притулилася до стіни, з жахом розуміючи, що чоловік на даху… На цьому поїздка закінчилася, не вдалося, навіть, до хати зайти…  

Зараз проживаємо у Сумах, свого житла не маємо. Влітку у передмісті садимо город на невеличкій дачі. Шкода, здоров’я не дає змоги мені працювати далі. Чоловік трудиться у СНАУ, він все життя вирощував хліб, а тепер – овочі. Потрібно було щось робити, щоб вижити, адже все наше майно залишилося вдома, а дому немає… Немає села… Серце стискається, від думки, що вже ніколи не побачимо своє Грабовське… 

Надія Скоропад

Грабовське

Село Грабовське слобідського краю

Розкинулося на височині

Це той куточок того раю,

Оспіваний поетом у минулі дні.

Шумлять його лани безкраї,

І ті сади, і ті гаї,

Ставок той самий, до якого змалу

Дитиною він бігав на зорі.

Шануємо ми свято його пам’ять

І пам’ятаєм кожен рік і день.

Тут жив поет, який боровсь за правду,

Йому тепер присвячуєм пісень.

Війна

Спить село, повсюди тиша,

ніч шепоче свої сни,

Хтось маля своє колише

В дивнім подиху зими.

Та у мить все потемніло,

Загуділо, заревло.

Очі матері змарніли –

Що за лихо, що воно?

Загриміли блискавиці,

Сколихнулася земля,

Мати тілом прикриває,

Наполохане маля.

Потекли криваві ріки,

Стогне люд, двигтить рілля.

Вороги тепер навіки,

Плачуть стоптані поля.

Восени не вродить нива,

Не лунатимуть пісні.

Хтось не дочекався дива,

Хтось загинув на війні…

Вірші Надії СКОРОПАД

У ГРАБОВСЬКОМУ ПІД ВИБУХАМИ ГОРОДИ САДИЛИ, ДОГЛЯДАЛИ, ПІД ВИБУХАМИ І УРОЖАЙ ЗБИРАЛИ