Ви бачили, як виглядає справжнє щастя? Таке, від якого люди плачуть і сміються одночасно. Таке, коли після довгих років невідомості достатньо лише почути: «Мамо, це я».
Саме таке щастя днями пережила вдруге родина Завгородніх із Краснопілля. Після двох років і восьми місяців російського полону, а потім чотирьох місяців реабілітації нарешті додому повернувся прикордонник Богдан Завгородній.
У Сумах захисника зустрічали рідні, друзі, побратими, земляки з Краснопілля. Багато хто прийшов не лише привітати Богдана, а й підтримати його родину та ще раз повірити: повернення можливе.
На зустріч прийшли й матері та дружини військовополонених, які досі чекають своїх рідних. Серед них уже народилася особлива прикмета. Кажуть, якщо обійняти людину, яка щойно дочекалася свого сина чи чоловіка з полону, то повернення неодмінно прийде і в твою родину.
Цього дня багато жінок підходили до пані Любові , мами Богдана з обіймами. Вона не відмовляла нікому.
— Якщо моя радість може хоч трішки підтримати іншу маму, то я готова обійняти кожну, — каже жінка. — Я дуже хочу, щоб кожен дочекався своєї дитини так само, як дочекалася я.
Історія Богдана
Богдан служив у складі 5-го прикордонного загону. З перших днів повномасштабного вторгнення боронив Сумщину, брав участь у боях на Білопільському напрямку, захищав Хотінь, Миропілля, Юнаківку та інші прикордонні населені пункти. У липні 2023 року під час виконання бойового завдання на Луганщині потрапив у полон.
Тримали його в Оренбурзькій області рф. Там були холодні ангари, голод, побиття, допити та катування. Між знущаннями і побоями, росіяни змушували українських військових співати гімн рф, читати пропагандистські книжки та намагалися схилити до служби на боці ворога. За час полону Богдан схуд майже на 30 кілограмів. І за цей час не мав жодної звістки з дому.
У рідних теж була невідомість. Мати захисника Любов Завгородня згадує: довгий час у неї були лише документи про те, що син вважається зниклим безвісти. І жодної інформації від нього за ці майже три роки.
— Коли були обміни 5 і 6 березня, ми вирішили поїхати зустрічати наших захисників, думаючи, що, можливо, зустрінемо когось із хлопців, які були разом із Богданом. Хотіли розпитати, чи бачили його, чи живий. Уже дорогою нам зателефонували і сказали, що Богдана обміняли. Ми в машині кричали від радості й плакали одночасно, — розповідає жінка.
Найбільше вона пам’ятає перший дзвінок. Телефон задзвонив, а там голос: «Мамо, це я». Навіть не одразу повірила. Два роки і вісім місяців чекання вмістилися в одну мить. Це вже потім Богдан розповість як він боявся , що відповіді не почує, бо він знав яка війна і як близько ворог від його дому.
Від зневіри – до впевненості
Любов Завгородня зізнається за роки чекання були хвилини, коли сили закінчувалися.
— Я молилася щодня. Іноді навіть питала Бога: «Де ж ти? Невже не чуєш мене? Невже ти мені його дав і забрав?» Але потім завжди приходила думка, що син живий і повернеться. Я це точно знала, – згадує вона, і мимовіль стирає сльозу зі щоки.
Жінка переконана, що відчувала свого сина навіть на відстані тисяч кілометрів. І зізнається, що за роки полону інколи починала сумніватися у власному розумі. Їй здавалося, що вона відчуває сина на відстані.
— Бували дні, коли мене раптом починав пробирати страшенний холод. Я не могла зігрітися ні ковдрами, ні гарячим чаєм. Тоді ходила по хаті й подумки говорила із сином: «Богданчику, тримайся, я тебе зігрію». Мені навіть здавалося, що я вже сходжу з розуму. А потім після звільнення дізналася, що саме в той час у камері, де вони перебували, відкривали вікна на морозі й хлопці страшенно мерзли.
Під час першої зустрічі жінка запитала сина, чи доводилося йому мерзнути у полоні. Він лише посміхнувся: «Мамо, нам навіть форточку відкривали». І тільки згодом почула його розповідь про ті умови. Тоді зрозуміла, що всі ці роки материнське серце справді відчувало його біль.
Найкраща новина
Не менш важким цей час був і для дружини захисника Лілії. Разом із донькою вона чекали повернення чоловіка щодня.
— Найперше, що чекає Богдана вдома, — це наші обійми. Будемо його зігрівати любов’ю і турботою. Наготували все, що він просив: оселедець під шубою, окрошку та інші смаколики, — щасливо усміхається жінка.
Особливо зворушливо на повернення батька чекала донька. Вона кілька разів перепитувала: «Тато вже буде вдома назавжди?» Коли мама сказала, що так, вона відповіла: «Це найкраща новина в моєму житті».
Сам Богдан зізнається: у полоні кожен день думав про повернення:
— Ми жили тільки надією. Кожен полонений уявляє день, коли повернеться додому. Ми знали, що нас чекають рідні. А тепер я побачив, що чекають не лише рідні, а й дуже багато людей.
Захисник просить не втрачати віри тих, хто досі чекає своїх близьких.
— Хочу звернутися до батьків, матерів і дружин полонених. Не втрачайте надії. Хлопці дуже відчувають, що їх чекають. Навіть за тисячі кілометрів ця підтримка доходить до серця, – сказав він.
Під час зустрічі Богдан отримав відзнаку «Гордість Сумщини», яку йому вручив народний депутат України Олександр Качура.
Надію втрачати не можна
Олександр Качура, який супроводжував Богдана під час повернення на Сумщину, говорить: історія кожного звільненого захисника — це нагадування всім родинам, які досі чекають своїх рідних, що надію втрачати не можна.
— Не існує одного чарівного механізму, який дозволить повернути людину додому. Потрібна щоденна комунікація з Координаційним штабом, Службою безпеки України, Головним управлінням розвідки, міжнародними організаціями. Потрібно постійно тримати питання на контролі, надсилати звернення, нагадувати про кожного нашого воїна. Саме цим займається наша команда разом із родинами військовополонених та безвісти зниклих, – говорить він.
За його словами, проблема повернення військовополонених залишається надзвичайно складною і багато в чому залежить не лише від української сторони.
— На жаль, міжнародні організації далеко не завжди можуть ефективно впливати на ситуацію. Ми бачимо фактичну безпорадність і Міжнародного комітету Червоного Хреста, і багатьох інших інституцій, які мали б контролювати умови утримання полонених та сприяти їхньому поверненню. Росія систематично порушує міжнародне право, а механізми впливу часто виявляються недостатніми.
Качура зазначає, що українська сторона використовує всі можливі майданчики для переговорів, зокрема й міжнародне посередництво. До процесу повернення наших людей залучені різні структури, у тому числі Ватикан, міжнародні гуманітарні організації, дипломатичні канали.
Як приклад народний депутат наводить одного з українських військових, який офіційно вважався загиблими, рідні його навіть поховали, але саме представники МЧХ його знайшли в полоні і його вдалося повернути.
— Бували випадки, коли ми роками не мали жодної інформації про людину, а потім вона поверталася під час обміну. Саме тому ми постійно говоримо родинам: не припиняйте звертатися, нагадувати про своїх рідних, брати участь в акціях підтримки. Допоки людина не повернулася додому, боротьба за неї триває.
За час повномасштабної війни завдяки сприянню нардепа вдалося повернути додому близько двох десятків жителів Сумщини.
— Коли спілкуєшся з такими людьми, як Богдан, відчуваєш справжню гордість. Він із перших днів великої війни захищав Сумщину, брав участь у боях на прикордонні, пережив полон і залишився сильним духом. Саме завдяки таким людям ми сьогодні живемо на своїй землі. І я переконаний: попереду у Богдана, у його родини та у всіх нас буде мирне і щасливе життя. А ми будемо робити все можливе, щоб кожен наш захисник і кожна захисниця повернулися додому, — наголосив народний депутат.
Коли офіційна частина завершилася, люди ще довго не розходилися. Обіймали Богдана, фотографувалися, дякували йому за службу.
А мама просто дивилася на сина. Після двох років і восьми місяців очікування вона нарешті могла бачити його не на фотографії, не уві сні і не в молитвах. Просто поруч. Живого.
— Знаєте, що мене найбільше вразило сьогодні? Очі людей. Останнім часом у нас у всіх ніби оселився смуток. А сьогодні я побачила радість. Справжню. Навіть у тих, хто не знав Богдана особисто. І я дуже хочу, щоб така радість прийшла в кожну родину, яка чекає своїх рідних, — говорить пані Любов.
Світлана Шовкопляс
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «Frontline Press».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍