Новини Краснопільщини

04.11.2023

1519

Незабутні імена

ЗГАДУЮЧИ ДМИТРА БАБЕНКА. «ВІН У ВСЬОМУ БУВ ПЕРШИМ І НАЙКРАЩИМ»

Безкрайні поля, на яких працює комбайн під напрочуд спекотним вересневим сонцем. Цією дорогою Дмитро Бабенко щодня діставався до школи у Хмелівці, цією дорогою нещодавно приїздив у відпустку до батьківської хати, обціяючи знову повернутись з Перемогою.  Тепер цією ж дорогою, яку односельчани всипали квітами, Дмитра проводжали в його останню путь…

Дмитро Сергійович Бабенко народився 5 червня 1991 року в с. Веселе тоді Краснопільського, а нині Сумського району. З 1997 року навчався в Хмелівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Брав активну участь у футбольних турнірах, любив настільний теніс, навіть на війні з ним була його улюблена тенісна ракетка.

Тут, у першому класі познайомився із своїм найкращим другом Олександром Білогуром. Олександр наразі теж захищає Україну, але все ж зумів приїхати на похорон до свого друга.

-Діма був першим і найкращим у всьому. Ми спілкувались місяць тому, планували зустрітись, але трішки розминулись, я поїхав з дому, а він саме приїхав.  Не про таку зустріч я мріяв… – не стримуючи сліз розповідає Олександр і просить вибачення, що не може далі продовжити розмову.

В 2008 році, після закінчення школи, Дмитро вступив до Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на механіко-математичний факультет, працював на Качанівському газорозподільчому заводі механіком.

11 жовтня 2022 року став на захист нашої держави від російських загарбників.

Руслан та Інна приїхали, щоб провести побратима в останню путь, привезли батька Дмитра його особисті речі, нагороду, яку він нещодавно отримав. 

– Діма потрапив до мого взводу у квітні, з тих пір ми разом, – міняючи цигарку за цигаркою, із сльозами розповідає командир взводу Руслан. – У нас була вільною посада зенітника, туди його і зарахували, насправді ж Діма був командиром штурмової групи. Він до нас прийшов уже після поранення, мав не одну контузію. Говорив йому, щоб пройшов медичну комісію, може «спишуть», може зроблять «обмежено-придатним». Та де там, він і чути нічого не хотів, категорично відмовився, сказав, що буде в строю до Перемоги.  А як він воював, то словами не передати. Він вчив хлопців своєї групи, за ним йшли в бій без роздумів, йому вірили, і в нього вірили. Тепер, коли Діми немає, навіть не знаю, що робити, це була моя права рука у всьому. Він був лідером. А ще вірші писав дуже хороші, про наш взвод вірша склав. Навіть не знаю, коли він встиг, адже увесь час на моїх очах перебував…

Під час нашого спілкування, до Руслана та Інни підходять односельці Дмитра, хоч заочно, в телефонному режимі, але вони вже знайомі, бо увесь цей час підтримували підрозділ свого воїна-земляка, плели сітки, передавали продукти харчування тощо. Коли  Діма востаннє приїзди в рідне село, його автівку знову завантажили усім необхідним. Односельці кажуть, що будуть й далі допомагати побратимам Дмитра усім, чим можуть, якби вони лише помстилися за Діму та гнали ворога з України.

Звичайно, немає таких слів, які могли б втішити батьків в цьому горі, все, що зміг сказати Сергію Петрович та Галині Миколаївні Руслан, це те, що їх син загинув у бою, як справжній Герой.

23 вересня 2023 року головний сержант Дмитро Бабенко із своєю групою вступив у бій з ворогом поблизу населеного пункту Невельське Покровського району, буквально за пару кілометрів від Донецька. Він завжди йшов першим, і в своєму останньому бою також. На жаль, тоді загинув ще наш воїн, але побратими помстились за смерть хлопців, знищивши всіх окупантів в тому бою і поставлене завдання виконали.  

– Буває, як приїде в гості, сядемо в кухні і говоримо про все на світі до трьох-чотирьох ранку, аж поки дружина нас спати не прогоне. Він такий був, що всюди йому треба першим бути. Я вже говорив: «Дімка, коли ж ти вже заспокоїшся?». А він у відповідь: «Батьку, я ж такий, як і ти! Хіба ні?» Приїздив нещодавно, як їхав, обіцяв повернутись, обов’язково з Перемогою, і першим ділом на рибалку піти…  Як же ми тепер жити будемо без нашого Діми… Хочу помститися за сина, за всіх, кого ці гади вбили.. – плаче Сергій Петрович, який втратив сина, а дві доньки Дмитра втратили свого тата.

Вічна пам’ять нашим Героям!

О. МОЦНИЙ,

З архіву газети “ПЕРЕМОГА”