Наталія Чепусенко – це не просто ім’я. Це історія про життя, сповнене любові, турботи та відданості, яке обірвалося за одну мить через безжальну війну. Сьогодні, рік по тому, її близькі згадують про неї з невимовним болем, але й з безмежною вдячністю за кожен проведений разом день.
Наталочка народилася у далекому 1980 році в родині студентів Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди Миколи та Лідії Лебеденків. Вона була довгоочікуваною і улюбленою донечкою. Батько, закінчивши інститут, поїхав за направленням до рідного міста мами – Барвінкового Харківської області, де працював у дитячо-юнацькій спортивній школі. Мама, будучи відмінницею, завершила навчання без академічної відпустки, зумівши поєднати навчання з турботою про донечку.
Сім’я Лебеденків була щасливою в Барвінковому, виховуючи Наталочку в любові та злагоді. Вона була єдиною онучкою для дідуся Васі та бабусі Марфуші (батьків Ліди), які обдаровували її безмежною ніжністю та теплом.
У 1984 році родина переїхала до Краснопілля – на батьківщину тата Наталки. Тут, у 1985 році, Наталя пішла до дитячого садка №1, де одразу проявила себе активною та талановитою дівчинкою, особливо у художніх виставах.
У 1986 році для Наталії відчинились двері Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вона добре вчилася, особливо легко їй давалися гуманітарні науки. Наташа була товариською, мала багато друзів і завжди брала активну участь у шкільному житті. Вона росла доброю, чуйною та світлою дівчинкою.
У 1990 році в житті Наташі відбулася важлива подія – у неї народився братик. Вона була настільки щаслива, що сама обрала йому ім’я – Сергійко. Народження братика позитивно вплинуло на Наташу: вона стала більш організованою та відповідальною. Будучи старшою майже на 11 років, вона з любов’ю опікувалася Сергійком, називаючи його Сєріком. Їхні стосунки були сповнені взаєморозуміння та любові, батьки навіть називали їх “янголятками”. Особливу любов до Наталі проявляли дідусь Вася та бабуся Катя (батьки тата).
Після закінчення школи Наташа продовжила навчання у Сумському кооперативному технікумі, а згодом вступила до Сумського національного аграрного університету, де здобула вищу освіту за освітнім рівнем бакалавра, а потім і магістра.
Свою трудову діяльність Наталія розпочала у відділі виконавчої служби управління юстиції, де зарекомендувала себе як відповідальний і професійний працівник.
“Ми з Наталочкою знайомі були давно, як майже всі між собою у нашому Краснопіллі”, – згадує Станіслав, чоловік Наталії, з болем в очах. – “Але одного весняного дня 2005 року ми з товаришем зайшли до місцевого кафе. Наталя з подругою теж зайшла до цього закладу. Провели вечір у теплій компанії, і після цього почали більше спілкуватись з нею. Згодом і зустрічатись”.
Стасу було майже 22, Наталії – 25. Він вже мав вищу освіту, роботу і був впевнений, що саме з цією дівчиною хоче прожити все життя. Їхні почуття були взаємними, і вони не зволікали з весіллям. У січні 2006 року Наталя та Стас одружились.
Вісімнадцяту весну подружжя Чепусенків зустріло разом. Вони виховували сина Даню, працювали, мріяли, любили. Понад усе для них були саме родинні цінності. Наталю обожнювали батьки Стаса, а сам Стас став сином для батьків дружини. Ніхто не міг передбачити, що 44-та весна Наталочки стане для неї останньою. Що 12 травня, у День матері, вони востаннє зустрінуться з мамою.
Станіслав Чепусенко, незважаючи на освіту, отриману на фізико-математичному факультеті педагогічного університету, розпочав свою трудову діяльність на державному кордоні. У непрості часи він не цурався жодної роботи, змінював посади заради забезпечення родини, але знову повертався до служби на кордоні. Наталія була досвідченим діловодом і працювала у військовому комісаріаті, деякий час також обіймала військову посаду. Військова служба іноді розлучала подружжя, але це лише зміцнювало їхні стосунки.
“За ці роки наше кохання не стало звичкою”, – продовжує Станіслав. – “Чим більше років ми були разом, тим більше я закохувався в неї і переконувався, що я обрав саме ту жінку і щасливий, що вона зі мною. Наташа була гарною господинею, доброю, з легким, м’яким характером. Ми цілком і повністю довіряли одне одному. Ми любили своїх батьків. Вона обожнювала мою сестру Маргариту, я її брата Сергія”.
Той трагічний день, 29 травня 2024 року, змінив життя всіх близьких Наталії Чепусенко. Хоч і починався він, як завжди. Жінка, причепурившись, поспішала на роботу до ТЦК та СП. Одягла коралового кольору красиву блузку, лагідно попрощалася з чоловіком… І це був останній поцілунок коханої Стаса.
“Зачинив за Наталею двері і сам розпочав готуватись до своїх службових справ. Відволік звук сирени. «Повітряна тривога» – незважаючи на звичку, вона щоразу терзала душу. І згодом, близько дев’ятої ранку, пролунав потужний вибух…” – похвилинно згадує чоловік найчорніший день свого життя. – “Я розумів, що це поруч, що напрямок саме по центру селища, що десь там моя Наташа… Її телефон вже був поза зоною досяжності, а недобрі передчуття зовсім затьмарювали свідомість. Хвилини за дві я був на вже знівеченій і ще запиленій і задимленій центральній площі Краснопілля. Крізь цю смертельну пелену геть нічого і нікого не було видно. Швидко попрямував на східці, що вели до Наталіного місця роботи… Щось мене змусило озирнутись. І там під ялинкою я побачив той колір, колір Наталиної блузки… Кохана була мертвою… Я не знаю звідки у мене взялися сили. Чи то вже було поза межами мого розуміння і сприйняття? Але я допомагав поліцейським виконувати їх роботу… Далі були теж нелегка місія – повідомити сина, що його мами вже немає і Наталиних батьків, що їхню доню вбито”.
За збігом обставин саме 29 травня Лідія Василівна та Микола Васильович Лебеденки перебували у Краснопіллі, хоч і мешкали вже у Сумах певний час разом з онуком Данею, бо ж небезпечно було вдома. Наталія панічно боялась вибухів, але довго перебувати поза домом, куди зі служби повертався чоловік, не могла.
“Я телефоном попросив друга просто привезти Даню і батьків до Краснопілля. Потім лише як зателефонував їм, згадав, що знав про їх приїзд додому”, – з безмежним болем в очах розповідає Стас. – “Далі організація поховання – розумів, що маю все контролювати, адже батьки у такому стані… Це було неймовірно боляче. Несприйняття вбивало, але розумів, що маю триматись сам і дбати про сина надалі за двох… І ось вже рік промайнув, а наче вчора Наталія ще була поруч”
У Серці Завжди: Моя Сестра, Моя Доброта, Мій Спокій
«Наталочка завжди була і залишиться для мене уособленням справжньої доброти та турботи. Складно висловити словами ці почуття — це неймовірно важка втрата для мене та нашої родини. Усі спогади про неї — це дім, тепло, родина, спокій» – тяжким болем наповнений погляд Сергія Лебеденка – «Її щирість, її відкритість, її здатність піклуватися про кожного — це ті риси, які робили її такою особливою. Вона жила для інших, даруючи свою любов і підтримку без залишку. Кожна мить, проведена з нею, була цінним подарунком, наповненим сміхом, розумінням і безмежною ніжністю. Наталочка залишила по собі не лише біль втрати, а й величезну спадщину любові, що продовжує жити в наших серцях. Вона навчила нас бути добрішими, терплячішими та цінувати кожен момент, проведений разом. Я безмежно її кохаюі завжди буду пам’ятати. Нехай світла пам’ять про Наталочку буде вічною»
Друзі та родичі згадують про Наталію з глибоким сумом. “Це була сама найкраща і єдина подруга, з нею можна було поговорити про все, діти мої її дуже любили, особливо менший Єгор, з нею ми багато пройшли, мріяли багато про що як закінчиться війна. Наталочка була світла, дуже добра людина, такої вже ніколи не буде, дуже сумую за нею…” – зі сльозами на очах згадує Лариса Тарасенко.
Зовиця Маргарита, яка полюбила Наталію як сестричку, виклала свій біль від втрати у вірші: “Ми завжди безмежно раділи кожній зустрічі. Ніколи не могли доволі наговоритись. Наші жіночі посиденьки могли тривати до ранку. Після спілкування з Наталочкою на душі ставало легко, переоцінювались цінності. Вона вміла розрадити, була мудрою, доброю, лагідною. Її місце у моєму серці ніхто не займе. Наташа завжди зі мною…”
Світла пам’ять про Наталію Чепусенко, її доброту, любов та світло, яке вона несла у цей світ, назавжди залишиться в серцях її рідних та близьких. Її життя стало ще однією трагічною сторінкою у книзі війни, але її пам’ять – вічним нагадуванням про ціну миру.
Інна Загорулько газета “ПЕРЕМОГА”
Вірші написані люблячими серцями.
Чим обернеться ранок цей,
Який ніхто з нас не забуде…
Почули злісний вий тривоги,
Та просто прямували в укриття…
Та це останньою була дорога,
Звідки уже немає вороття!
Як хочеться мені в цей день вернутись,
Бодай на хвильку ДО «тої межі»,
Щоб на секунду тобі додзвонитись!
І прокричати тобі голосно: «Біжи!!!!»
Здригнулася земля – почули вибух…
Не дав Господь прощальної хвилини!
Колеги-подружки загинули удвох
– Розбились вщент обидвії родини!
І не погладить діток мама по голівці,
І ніжні руки не обіймуть чоловіка…
Хай будуть прокляті навіки вбивці
І забере їх чорна смерть безлика!!!
І не дай Бог почую, що ми «браття»!!!
Ви витоптали поле в українськім цвіті!!!
Горіть у пеклі, нечисть ви кацапська!
Бо ви не гідні жити у цім світі!
Ніколи нам цю нечисть не простити!
І від «братерства» того Боже відведи!
У Бога все життя буду просити:
Один дзвінок у ранок середи!
Світлій та вічній памʼяті нашим дівчаткам, Чепусенко Наталії та Андрієвській Ірині! Царство небесне! Сумуємо, плачемо, горюємо без вас, наші рідненькі!
29.05.2025 (19) Facebook
Моїй Наталочці… Незабутній…
Минає рік. Минає рік…
Невтішних сліз, думок і болі.
Ти нас покинула навік.
Навіки нас лишили долі.
І хто ж нас так осиротив?
Хто ж застромив нам ніж у серце?
Хто ж тобі віку вкоротив?
І нам посипав рани перцем?
Це все зробив наш «руський брат»,
Щоб їм всім здохнути, падлюкам!
Це ми зазнали страшних втрат!
Це ми зазнали горе й муки!
Прокляті нелюди, звірюки! За що?
За що, питаю вас?
Страждають діти наші, внуки…
Коли до вас прийде той час?!
Щоб ви мізками зрозуміли
І скільки вас ще упаде?
Вас ваша влада обдурила!
Полуда хай з очей спаде!
Брехню вони у вас вдихнули!
Ви не жінки… й не матері!
За сина «Ладу» вам впихнули
Або біленьке «Жигулі»? І все!
Танцюйте на могилах!
За що послали нас вбивать?
Своїх дітей дорослих, милих.
За гроші душі продавать!
Весь світ вас буде зневажати!
В болотах згиньте, мразота!
Клясти вас буду, ображати…
Йдіть всі, де вічна мерзлота!
Забрали ту – кого любили,
Кого лілеяли весь час… В
и і Наталочку убили
І з нею вбили ви всіх нас!
Допоки живі ми всі будем
Всіх діток – Боже борони!
Тебе ніколи не забудем,
Приходь до нас хоча б у сни!
Постукай вітром у віконце, Ч
и пташечкою прилети… Т
и – наше небо, зірка, сонце,
Голубка й горличка – це Ти!
Ти ж мене мамою назвала,
Ти ж в мене донею була!
І в гості нас завжди чекала,
Інакше б ти і не змогла!
Від наших сліз вже сліпнуть очі,
А від думок застигла кров:
о сльози ллються дні і ночі
І серце плаче, знов і знов…
Прости, дитя, немає змоги
Тебе провідати частіш…
Обстрілюють усі дороги,
Стріляють там, де ти лежиш!
Невтішні думи крають душу,
Ти в наших спогадах живеш! Н
е віриться, а вірить мушу,
Що ти до нас вже не прийдеш…
В думках лишилася гарненька,
Прекрасна, кров із молоком…
Для своїх хлопчиків рідненьких
Будь найсвятішим ангелком!
Пробач нас, може завинили
Перед тобою за життя?
Ми дуже всі тебе любили,
І відпускаєм в небуття…
Вони заплатять нам за тебе!
Кацапи, вовкулаки злі…
Господь не пустить їх на небо,
Нехай всі згинуть у імлі!
Не вийде в вас, чортяче зілля!
Ви нас заділи за живе!!!
А віра є, що Краснопілля – і оживе! І заживе!
Світлій, вічній памʼяті моїй рідненькій невісточці Наталії Чепусенко. Плачу, сумую, люблю… 29.05.2025 (19) Facebook
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
