Три місяці – це не просто відлік часу. Для Тамари Дмитрівни та Володимира Юхимовича Загорульків ці три місяці стали синонімом несприйняття, нерозуміння, неймовірного розпачу та нестерпного болю. Їхній син Юрій загинув, і майже три місяці батьки не могли його поховати. Життя тривало по інерції, обіймаючи буденними турботами, які хоч трохи відволікали від нескінченної скорботи. Невдовзі після евакуації подружжя Загорульків почало навідуватися до рідного дому в Краснопіллі. Віра в те, що вони зможуть поховати сина саме на родинному цвинтарі, на Його батьківщині, хоч трохи заспокоювала зранені серця.
Одного такого дня, коли подружжя приїхало додому, Володимир Юхимович, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, вирішив провідати своїх бджіл на вулиці Петропавлівській. Тамара Дмитрівна залишилася на провулку Сумському, зайнята своїми клопотами.
«За турботами час пролетів швидко», – розпочинає свою розповідь жінка. – «Я розумію, що чоловік вже мав повернутись. Думка, що щось трапилось, нав’язливо оселялась у свідомості. Адже Володимир переніс вже два інсульти. Краснопілля майже безлюдне. Сусід відмовився їхати автівкою. Чекати не було чого – вирушила я на пошуки».
Відстань була значною. Тамара Дмитрівна дійшла до стадіону «Колос», відчуваючи неймовірну втому, а попереду була ще більша частина шляху. Раптом біля неї зупинився патрульний поліцейський автомобіль. «Пані, що трапилось?» – почула вона як порятунок. Почала розповідати ситуацію, але питання патрульних було конкретним: «Куди їдемо?». Тендітна патрульна дбайливо потурбувалась про зручність Тамари Дмитрівни на сидінні авто, і вони вирушили в дорогу. Шлях жінці здавався нескінченим.
«Коли при в’їзді на вулицю Петропавлівську я побачила чоловіка біля наших «Жигулів», від серця відлягло…» – спогади схвилювали пані Тамару, але захоплення роботою патрульних було сильнішим. – «У машині чоловіка розрядився акумулятор. Допомоги попросити не було в кого. Сусідні садиби були спустошені. Мобільний зв’язок відсутній… Вихід був один – завести двигун автівки «з поштовху». Але ж як то зробити самому, ще у такому віці?» – жінка з хвилюванням і захопленням повертається в той день. – «Напарники-поліцейські, майже поглядами узгодили план дій. Я хотіла докласти зусиль, але патрульні чемно дали зрозуміти, що впораються без мене. Дівчина- патрульна навіть двері до хати та двору сама зачинила. Так ми під супроводом правоохоронців прямували додому».
Цей випадок глибоко вразив подружжя. «Знаєте, ця ситуація дала нам зрозуміти, скільки відповідальності на сьогодні лягло саме на плечі поліцейських. Я не встигла звернутись по допомогу, а вони вже виявили справжню турботу. Я зрозуміла, що, окрім них, мені ніхто б на той момент не допоміг», – з вдячністю говорить Тамара Дмитрівна.
Родина Загорульків висловлює щиру подяку всьому Відділенню поліції № 2 (с. Краснопілля Сумського районного управління поліції ГУ НПУ в Сумській області) та особисто лейтенантці поліції, дільничній Олені Карповій і поліцейському офіцеру громади Руслану Балаку, які проявили справжню людяність та професіоналізм у безвихідній ситуації. Їхня допомога стала променем надії у період безмежного горя та розпачу.
Інна Загорулько газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
