Олександр Клочков: Командир 4!ї пожежно-рятувальної частини
Олександр Миколайович Клочков – начальник 4 пожежно-рятувальної частини 1 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області, капітан. Народився 22 березня 1997 року у селі Грабовське.
Після 9 класу два роки навчався у кадетському корпусі ім.Харитоненка, на базі Сумського артучилища. Зі шкільних років мріяв про службу у десантно-штурмових військах, але так склалося, що на ЗНО у 2014 році не добрав необхідних кілька балів для вступу у омріяний військовий виш. Тому обрав для себе Національний університет цивільного захисту України, де навчався за спеціальністю «Цивільна безпека». З першого року навчання був старшиною курсу, закінчив
національний університет з відзнакою, після випуску з університету присвоєно звання лейтенант.
«При поданні документів в університет були високі критерії відбору, на той час майже 50 чоловік на місце, вступив на бюджетну форму навчання, тому отримував освіту як курсант. Мій вибір батьки завжди підтримували. Навчатися було неважко, що з фізичної підготовки, що по навчанню. Після закінчення університету за розподілом відправлений на проходження служби у м.Глухів інспектором з цивільного захисту. Прослужив два місяці, перевели у Краснопілля начальником другого караулу, потім став заступником начальника частини, зараз – начальник частини. У 2020
році закінчив магістратуру Харківського національного університету цивільного захисту України».
24 лютого 2022 року Олександр Клочков перебував вдома, йому о 3 ночі зателефонували батьки з Грабовського, розповіли, що чути страшний гул на кордоні, щось починається. Потім, коли вже перші залпи почули, все й зрозуміли. Оголосили загальний збір, весь особовий склад прибув на службу, отримали вказівку діяти тільки за своїм призначенням: гасіння пожеж, порятунок людей, допомога цивільним.
«Перші обстріли на Краснопільщині почалися з ураганів, летіли касети поблизу Хмелівки, урочища
Вовківка та ін. Ми завжди перебували на службі, ніхто не покидав місця дислокації, працювали у штатному режимі – ніякого хаосу, але був посилений режим несення служби, що триває досі».
На даний час у Краснопільській територіальній громаді шість місцевих пожежних команд (МПК), на час початку повномасштабного вторгнення було сім таких команд. У Покровці, де знаходилася МПК будівля повністю зруйнована, пожежна машина пошкоджена. Також, зруйновано приміщення, де базувалася місцева пожежна команда с.Чернеччина, отримав поранення співробітник МПК. Зараз, силами Краснопільської селищної ради приміщення відновлено.
«Всі МПК підпорядковуються селищній раді, але всі виїзди, всі залучення місцевих пожежних команд відбуваються тільки через наш підрозділ, який є основним у Краснопільській громаді, тому 24/7 вони з нами на зв’язку. Ми для їхньої роботи можемо організувати безпекову складову, ми допомагаємо на пожежах їм, вони нам, взаємодіємо».
Особовий склад 4 пожежно-рятувальної частини (смт Краснопілля, Сумського району) 1 державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Сумській області налічує більше двадцяти службовців. Робота пожежних-рятувальників – це постійний ризик.
«Хвилюєшся не так за себе, як за особовий склад. У 2022 році прийшли на службу молоді хлопці –начальник караулу та заступник, а ситуації різні, люди різні, сприйняття різне. Тим більше раніше, просто гасили пожежу, а зараз, коли це робимо, часто потрапляємо під обстріл. Було таке, що їхали із Рясного, гасили два житлових будинки, прибили пожежу і почався мінометний обстріл. Їхали
по дорозі слідування вже до Краснопілля, нашу машину намагалися атакувати російські дрони. На щастя виїхали звідти».
Головне бажання Олександра Клочкова, щоб всі були живі-здорові, менше було викликів, щоб колектив був завжди у повному складі. Батьки Олександра і зараз проживають у рідному селі. Сім’я мешкає у Краснопіллі, 5-річний син поки що мріє бути фермером, донечка ще дуже маленька, дружина – вчитель математики у Грабовській гімназії.
Сьогодні знайомимося із 4 караулом 4 пожежно-рятувальної частини 1 державного пожежно-
рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у
Сумській області.
«4 караул у нас один із тих, що найбільше виїздив на гасіння пожеж, ліквідації надзвичайних ситуацій, неодноразово залучався до допомоги населенню, велику кількість разів виїздив на прикордоння а, саме населені пункти – Покровка, Рясне, Грабовське, Мезенівка, Пожня, Порозок.
Ці хлопці часто потрапляли під обстріли.
Олег Гетьман, начальник 4 караулу, один з наймолодших у частині, який прийшов до нас у 2022 році, коли почалася повномасштабна війна. Після стажування у Полтаві, був направлений до нашої частини для проходження служби, і по теперішній час займає посаду начальника караулу. Молодий, але вже із доволі великим досвідом.
Олег Леонідович Гетьман – 2001 року народження, начальник караулу, народився у Краснопіллі, навчався у місцевій школі, після закінчення якої вступив до Харківського Національного університету цивільного захисту України.
«З березня 2022 року обіймаю посаду начальника караулу у Краснопіллі. Через повномасштабне вторгнення наш випуск був прискорений. Пам’ятаю свій перший виїзд…Дякувати Богу, це не було щось тяжке, ми гасили траву після обстрілу. Завдяки колективу, служба дається не так тяжко, як думалося раніше, колектив підтримує і допомагає всім, чим може. Я, мабуть, наймолодший у частині і наймолодший начкар. Виклики були різні: побутові пожежі, так само пожежі після обстрілів. Бувало таке, що за зміну можемо виїздити на події рази три-чотири.
У 2024 році побільшало скидів, ФПВдронів, артилерійські обстріли, КАБи. У минулому році громада більше страждала, ніж 2023-му. У 2024 набагато збільшилося виїздів. Взагалі літня пора вона найскладніша, адже трава суха, ще й після обстрілу. Також територія може бути замінована. Лісові
пожежі взагалі дуже страшні, через те, що велика задимленість, не завжди є вододжерело поруч, дуже швидке поширення вогню.
Вважаю, що пожежним рятувальником може бути людина, яка цілеспрямована, вона повинна «горіти» цієї професією, була готова ризикувати власним життям, заради порятунку інших. У мене
чудовий колектив, ми всі як одна сім’я. Без гумору у нашій справі ніяк, ми один одного підтримуємо. Для мене мої колеги, як старші брати».
Микола Миколайович Биченко, командир відділення. У професії з 1999 року, має чималий досвід служби.
Повномасштабне російське вторгнення принесло Миколі Миколайовичу і його рідним непоправну болючу втрату – у перші дні повномасштабної війни загинув син Паша, який служив у Національній гвардії та боронив Сумщину…
Микола Миколайович вважає, що пожежним-рятувальником може стати людина, яка дійсно бажає ним стати, звісно, повинна мати відмінне здоров’я, також треба бути психологічно готовим до такої роботи.
«На даний час для пожежного-рятувальника служба у армії тільки плюс, бо армія дисциплінує, а в
нашій службі порядок і дисципліна – це головне. У мене вже передпенсійний вік, планую у травні йти на заслужений відпочинок. Дорогу молодим треба давати».
Товкач В’ячеслав Олександрович – пожежний рятувальник, у професії з 2013 року. Народився у Черкаській області, переїхав жити до бабусі у Краснопілля у 2010 році. Закінчив індустріально-педагогічний технікум у Конотопі, за професією – майстер виробничого навчання. Служба
за контрактом з 2008 по 2011 р.р.
«Мені подобалася контрактна армія, але спланував своє життя присвятити рятуванню людей. Пішов у ДСНС. Мені ця робота подобається, змалечку було бажання приносити користь людям. На нашій службі дуже позначилася війна. Не думав, що вона буде, до останнього сподівався, що цього не станеться. Дуже важко дивитися на людей, які постраждали та залишилися без своїх домівок, втратили все. Коли їдемо на виклик, у першу чергу сподіваємося, щоб були живі люди, бо будинок відбудується, а коли людина втратила життя – його вже не повернеш. Це найстрашніше. Стараємося вчасно реагувати на виклики, щоб приїхати і допомогти людям».
В’ячеслав Товкач майже 12 років як пожежний рятувальник. Захоплюється мальовничим Краснопіллям, пишається людьми, які мешкають у нашій громаді.
«На Краснопільщині люди доброзичливі, чарівна природа, ставки, люблю вільний час проводити на
риболовлі, відпочивати на природі. Маю дружину і восьмирічного сина, який дистанційно навчається у другому класі Краснопільського ліцею №1. Моя сім’я зі мною у Краснопіллі.
На початку повномасштабного вторгнення дружина з сином виїздили, побули три місяці у Івано-
Франківській області. Потім повернулися, коли тут трішки заспокоїлося. Під час часткової окупації громади дуже переживали, не знали, що буде далі. Так сталося, що дружина «дотягла» до останнього, була можливість виїхати машиною із сестрою, але вона сказала: «Буду з тобою». Поїхали автобусом, коли відкрили зелений коридор. Як згадаю той час – моторошно стає. Автобуси повні людей, на дорогах багато блок-постів з російськими військовими, тому переживав, зв’язок був дуже поганий.
Слава Богу, дісталися вони нормально, були перешкоди, довго добиралися, об’їздили російські блок-пости. То був для мене, мабуть, найбільш хвилюючий момент».
На сьогодні, на думку В’ячеслава, в Україні немає безпечного місця, під загрозою вся країна ворожі ракети, шахеди летять скрізь, невідомо, де спокійніше.
«Зараз школу нашу розбили – дуже жаль. Щемно за дітей, вони не бачать тої школи, яку застали ми. Школярам тяжко вчитися дистанційно, дуже радіють коли зустрічаються, проводять разом свій вільний час.
Син у мене на роботі був, бойовку роздивлявся, каску міряв, у машині посидів, але поки говорить, що буде перукарем».
Андрій Іванович Чучін – водій, на службі з 2019 року. Навчався у Краснопільській ЗОШ -ІІІ ступенів та Сумському аграрному університеті, за спеціальністю інженер-механік, служив у армії, після працював на хлібозаводі водієм, у магазині.
«Колишній начальник частини С.М.Тряпкін запропонував роботу, я погодився. Служба подобається, колектив гарний, але дуже велика проблема – це війна. Боротися можна з усім, все налагоджено, все ліквідовуємо, працюємо, дружимо – все нормально. А війна збиває з толку.
Виходить – виїздимо на пожежу, багато роботи, і в нинішній момент крім основної роботи, ще маємо дивитися на небо, чи нічого не летить, не свистить. У Рясному, коли виїздили на тушіння будинку, дрон був прямо біля машини. Іншого разу приїхали у Рясне, нам сказали нічого не робити, бо там небезпечно. Ми чекали, дозволу, а воно горить, ми зателефонували, сказали, що тушимо. Гасили пожежу, ніби все нормально, нічого не чути було. Біля машини недалеко пролунав вибух, ми дуже швидко бігли у погріб. Нам пощастило, скажімо так. А він перелетів пожежний автомобіль і влучив у іншу автівку, що стояла неподалік.
На даний час вже росіяни мітять в усі цілі, у тому числі і цивільні автомобілі.
Моя сім’я дружина і донька знаходяться у Краснопіллі. Донька перед повномасштабною війною приходила з своїм класом на екскурсію у пожежнорятувальну частину. Дружина працює у лікарні».
Загацький Микола Вікторович – пожежний-рятувальник, краснопільчанин, навчався у місцевій ЗОШ І-ІІІ ступенів, у 2010 році закінчив Краснопільське СПТУ-43, відслужив
строкову військову службу.
Одружився, працював у Києві. Дружина з донькою були у Краснопіллі, звісно, вдома, де сім’я, молодому чоловікові, хотілося бути завжди. Тож, як тільки дізнався від друзів про вільне місце
у пожежно-рятувальній службі, що базується у Краснопіллі, прийшов до частини.
«Це було у 2020 році. Після спеціальних курсів, на яких навчався, восени вже став до служби. І по сьогоднішній день тут. Колектив гарний, немає таких, які бояться, всі намагаються допомагати, один одному, людям. Зараз така ситуація, що не можна нікого кидати – ні морально, ні фізично, ні фінансово.
Багато вже до кого з колег «прилітало», стараємося допомагати. Гуртуємося, їдемо, робимо.
Зараз робота набагато тяжча, ніж була до повномасштабного вторгнення. Їдеш і не знаєш чи повернешся, чи ні – то дрони, то ФПВ-дрони, то арта. Треба, щоб хтось один дивився в небо, слухав. Без цього ніяк. Дуже переживаємо, коли приїздимо в резерв, а бойовий караул їде на виклик
після обстрілу і починається повторний обстріл, це дуже страшно. І за себе боїшся, і за усіх колег, а ще не дай Боже, зв’язку не буде.
Дружина у Краснопіллі зі мною, вона медик, працює у лікарні. Донечку вивезли, після того, як у нас на вулиці впав КАБ. Вона дуже злякалася. Страшно за дитину, за себе не так, як за дітей.
Зараз донька мешкає з моєю сестрою у Вінницькій області. 24 лютого донечці виповнилося 10 років».
Багато у четвертого караулу тяжких викликів, які запам’ятаються надовго. У 2024 році коли прилетіло на одну з вулиць Краснопілля о шостій годині ранку, і снаряд поцілив у житловий
будинок. Перше про що думають пожежні рятувальники – аби тільки люди були живі.
«Ми приїхали, а від хати майже нічого не лишилося. Масштабна пожежа, будинок великий. Ми відразу рвемося гасити, але по безпековій ситуації маємо право виїздити лише після закінчення обстрілу. Ми зреагували вчасно, приїхали відразу після обстрілу. Люди слава Богу залишилися живі, попросили знайти документи у палаючому будинку. Пожежний-рятувальник з резервного караулу, поки ми, бойовий караул, гасив пожежу, заходив у апараті ЗІЗОД шукав документи, бо люди вискочили у чому були. Документи лишилися неушкоджені.
«Багато виїздів, багато руйнувань. Виїзд на хлібокомбінат у 2024році, ворог туди здійснив авіаудар, згоріла машина, вилетіли вікна у підсобному приміщенні».
«Краснопільський ліцей №1 теж у пам’яті. Ми тоді у резерві були, прибирали на другий день там після вечірніх авіаударів. Було скупчення людей, переживав, щоб не прилетіло знову. Слава Богу, повідомили часно та зреагували, люди заховалися в сховище. Напередодні вони вдарили 250 КАБами, у п’ятницю кинули 500 КАБ. Тоді дивом залишилася живою літня жінка, яка самостійно
не може рухатися. Наш водій Андрій на екстрену допомогу її відвіз пожежною машиною, щоб не чекати медиків. А медики, які приїхали на виклик, оглядали людей, які були поруч із місцем, де впав КАБ. Дуже багато людей тоді допомагало в ліцеї та будинках на прилеглих вулицях…»
«Покровка у 2023 році теж пам’ятна. Був артобстріл, там працювала місцева пожежна команда, на той час, коли ми приїхали, горіли два будинки. У покровській машині закінчилася вода. Поїхали заправлятися, потім виявилося, що машина вже не боєздатна, через те, що осколком пробило
двигун. Поки гасили пожежу в дворах, почався повторний обстріл, особовий склад заховався в укриття, і молилися, щоб не влучили в машину.
Приліт був десь в 50 метрах від пожежних-рятувальників. Після припинення обстрілу було швидко зібрано ПТВ і вирушили в частину. Все, що змогли, ми зробили, погасили пожежу, запобігли її розповсюдженню. Тоді там були поранені – жінка, яка втратила багато крові, її спасли і чоловік
отримав контузію. Добре, що були новішою машиною, вона скоріше їде».
«У Осоївку їхали на Вольво, а вулиця повністю у багнюці. Наша машина не поїде по ній, тому вона стояла осторонь, а Осоївська машина МПК ледь виїхала, нам допомагали місцеві аграрії, які надали трактора, що привозили воду. Хлопці гасили з місцевою пожежною командою їхньою машиною, нашою з башти тільки підвозили воду, дозаправляли. Дуже великий плюс, коли допомагають місцеві аграрії.
«У Глибному були на виклику, також аграрії швидко зреагували, техніки нагнали, молодці, дуже добре нам допомогли, якби не вони, більше б людей постраждало, вогонь міг піти на інші будівлі, якби вчасно його не відбили».
«У нашій громаді мешкають дуже героїчні люди, вони тримаються, знаходяться тут, вони підтримують нас, а ми їх. Дай Боже, щоб війна скоріше закінчилася, всі були живі-здорові. І жили у своїй рідній Україні. Наші дружини не хочуть нас залишати, переїздити, всі намагаються триматися своїх чоловіків і свого дому».
Ольга КИСЛЕНКО,
газета «Перемога»
Матеріал готувався до друку
у лютому 2025 року.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
