Володя Кучеренко. З цим іменем тепер пов’язано не просто життя, а ціла історія боротьби, витримки та незламності. «Вова у полоні» — ці слова звучали як вирок, але тільки не для його батьків, рідних і друзів. Вони вірили та боролися. Єдиний син, надія, віра. Мама Наталія щоразу зустрічала колони з обміняними полоненими, брала участь у всіх мирних акціях — у столиці, в обласному центрі. Вона знала, що він повернеться. Свій 25-й день народження Володя зустрів у російській катівні.
«Ще у січні 2022 року, на мамин день народження, я приїздив у відпустку, — згадує хлопець. — Службу проходив у Маріуполі, в роті морської піхоти. Коли вже стало відомо, що почалося повномасштабне вторгнення, ми з побратимами бадьорились: «Нехай ідуть, ми їм дамо відсіч». Трималися до 12 квітня. А потім — полон, Оленівка». В’язниця зустріла жорсткою «прийомкою». Хлопців переодягли в тюремну робу, як у кіно.
«Я навіть уявити не міг, що доведеться через це пройти, — каже Володя. — Нас труїли собаками й жорстоко били. Щоразу після таких процедур залишались тіла хлопців. Лякала думка, що наступним можеш бути і ти». З однієї в’язниці їх перевозили до іншої, і щоразу — нова «прийомка».
В одній із колоній Володя несподівано зустрів найкращого друга — Ярослава Марченка, з яким товаришує із дитячого садка. «Ще малими разом грались у «війнушку», — згадує безтурботне дитинство морпіх. — Коли у полоні з ним побачився, у мене гноїлася рука. Пам’ятаю той неприємний запах тухлої риби від рани. Я не міг прати речі, то Ярик доглядав за мною. Медик дав мені мазь, рана загоїлась».
Харчування було абияким — водичка з крупою. Але навіть там, у нелюдських умовах, знаходилися ті, хто ще був здатний на людяність. «Російські ув’язнені мали гроші і могли придбати смаколики в крамничці, — згадує Володя. — Одного разу її власник пригостив нас ковбасою. А один із наглядачів ставився до нас, морпіхів, можна сказати, з повагою. На своїй зміні дозволяв бути на свіжому повітрі, не обмежував у часі на душ. А на Великдень, у 2024 році, пригостив мене паскою. Я не особливий ласун, але та паска здалася тоді неймовірно смачною», — з усмішкою пригадує Володимир.
ШЛЯХ ДОДОМУ
Кожен переїзд із колонії в колонію полонені сприймали як надію на обмін«Щоразу говорили, що на обмін, і щоразу ми знову були за ґратами, — розповідає Володя. — То вже не повірив наглядачеві, коли ми справді виїжджали. Не вірив, що звільнений, доки не став на українську землю і не почув рідну мову». Коли бранцям надали телефони, він одразу набрав мамин номер, який знав напам’ять. «Я залишав папірець із цим номером у кишені роби, коли міняли одяг. Думав, можливо, хтось зателефонує і мама отримає звістку про мене». Були моменти відчаю. «Іноді здавалось, що, крім рідних, ти нікому не потрібен, що про нас забули, — зізнається Володя. — Дуже турбувався за маму, знав, як вона страждає». Потім відбувся суд. Їм висунули звинувачення у вбивстві людей, засідання були закритими. Адвоката призначили, але він не з’являвся. Вирок: «довічне ув’язнення». Але навіть тоді Володя був упевнений, що не буде за ґратами до кінця життя.
ПОВЕРНЕННЯ ТА НОВИЙ ПОЧАТОК
Два з половиною роки провів морпіх у полоні. У жовтні 2025 року нарешті прийшла довгоочікувана звістка: «Володю Кучеренка обміняли». Місяць реабілітації і такий солодкий присмак свободи… «Спершу якось було дивно, що люди ходять вулицями, їздять машини. Потім швидко звик». 18 листопада 2024 року Володя переступив поріг рідного дому. Щасливі батьки, рідні та друзі зустрічали Героя. А вже у червні Володимир Кучеренко знову поповнив лави ЗСУ. «Цивільне життя не для мене, — пояснює свій вибір хлопець. — У мене є бронь після полону, можливість працевлаштуватись була, але «бронік» мені ближче до тіла, ніж цивільні знаряддя праці». Сьогодні на його чорному джипі іменний номерний знак — «Кучер». «Цей позивний у мене років із семи, — посміхається Володя. — Я можу на ім’я не зреагувати, а на «Кучер» завжди відгукуюсь».
Напередодні Дня Незалежності України родина Кучеренків збільшилась. Володимир зі своєю коханою стали на весільний рушник. «З Лізою мене познайомив двоюрідний брат, — з щирою усмішкою розповідає військовий. — Вона поліцейська. Я швидко зрозумів, що це саме та дівчина, з якою хочу йти по життю. Освідчився на День закоханих. Ліза відповіла мені «так». Яскраве весілля на завершення літа. Попереду багато світлих, радісних, щасливих днів. Історія, яка доводить, що навіть після найстрашніших випробувань життя триває, а справжня свобода — це не просто бути поза ґратами, а мати можливість жити, любити і боротися за свою країну.
І. ЗАГОРУЛЬКО, газета «Перемога» 5 вересня 2025 року
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
Щиро вітаємо молодят💐
Щасливого життя, під мирним небом 💙💛
Діточок вам, як у небі зірочок❤️