Новини Краснопільщини

АРМІЙСЬКІ ПРИГОДИ ТА ПАРТІЙНІ БУДНІ ВІКТОРА ЧЕРКАШИНА

Запланована зустріч з чоловіком, який свого часу очолював партійну організацію, сільську раду, колгосп і є випускником вищої партійної школи, трішки насторожувала. Чи порозуміємося? Чи зумію поставити правильні запитання, напевне, доволі суворому чоловікові з чималим керівницьким досвідом?

Адже про характер членів КПРС та принципи діяльності самої організації знаю не з чуток…
Але побоювання, як пізніше виявилося, були даремними: давно не отримувала скільки позитивних емоцій як від спілкування.

1 жовтня 1946-го року у селі Катанському у родині колгоспників з’явився на світ Віктор Якович
Черкашин. Саме тут наш герой закінчив восьмирічку і продовжив здобувати освіту у сусідньому селі Солдатському.

— Навчався я непогано, але зірок з неба не хапав. Полюбляв більше гуманітарні науки ніж
точні. Був звичайним, як то кажуть, середньостатистичним сільським учнем — без особливих
подробиць згадує Віктор Якович, – У 1965 році закінчив школу і у листопаді вже готувався стати солдатом Радянської Армії. А поки що працював бібліотекарем і був обраний секретарем
комсомольської організації місцевого колгоспу «Комуніст», який очолював Михайло Іванович
Українець. До складу організації входило 65 комсомольців. Посада була почесною, а робота
цікавою.

— Далі отримали довгоочікувану повістку і готувалися до служби?

— Так, бо в ті часи, не піти в армію було принизливо. Хіба що за станом здоров’я. Військова служба була пріоритетом кожного юнака. Якось так вийшло, що з призовом я запізнився. — Не приховуючи іронії розповідає Віктор Якович – Трішки підзагуляли, то довелося йти з товаришем пішки. З Катанського до Кириківки, з Кириківки до Охтирки залізничними путями, по шаленому холоду. У шапках вуха позав’язували, носи померзли — прямували до військового комісаріату. Пройшли ми, врешті, медичну комісію і отримали омріяні повістки. Але на дворі вже було
темно. Ночувати вирішили на автобусній станції.

Сидимо у холодній залі очікування, аж посиніли від холоду. Коли бабуся-прибиральниця: «Дітки,
ви ночувати збираєтесь? То підіть дрівець назбирайте та пічку протопіть». Так ми і сиділи біля
пічки до ранку.

— І де ж направили рядового Черкашина?

— У самих Карпатах пройшла вся моя служба. 16-е Управління Міністерства оборони СРСР
— засекречена частина. Там були ракетні шахти, але про це мало хто знав. За час проходження
служби я тричі змінив погони та петлички з емблемою військ.

Вхід та вихід осіб з території строго контролювався. Саме за це мене призначили відповідальним. Перший рік служив писарем бюро пропусків. Потім ще рік охороняв цей же підрозділ.
За шість місяців двох моїх керівників позбавили волі. Це і посприяло моєму просуванні по службі.
Так я став начальником бюро пропусків та контрольно-пропускних пунктів. І на мене чекала та
сама доля, що і попередників…

— Це жарт, Вікторе Яковичу? – не витримую паузи.

— Ні. Попередні керівники були засуджені за те, що порушували правила пропуску службовців
до міста. І я робив те ж саме (російський акцент розповідача надає шаленого гумористичного колориту розповіді) — Випустив і я підполковника Колєсніка погуляти. А він там амурні справи з
якоюсь гуцулочкою закрутив. Днів за два потому з’являється біля КПП брава команда западенських парубків з претензіями, мовляв, їхню файну дівчину наш військовий образив. Я зрозумів,
що мова йде саме про підполковника Колєсніка і злякався, бо пропустив його з частини незаконно.

Поїхали ми з ним «уладнувати» проблему.

Дівчина упізнала свого, наче б то образника. Поставили нам умови – весілля, або ж вони згодні
отримати «Волгу» підполковника, як компенсацію. Колєснік не бажав, а ні одружуватись, а ні
втрачати погони. Служив він начальником Будинку офіцерів. Мені за грати теж перспектива була
не до вподоби. Поїхала «Волга» без переоформлення документів, лише з розпискою. З висоти прожитих років ситуація здається сценарієм якогось комедійного шоу, а в час подій нам було
не до сміху. Добре все, що добре закінчується —було весело і оповідачу, а особливо слухачам.

— То ж службу продовжували на своїй посаді далі без пригод?

— Так, продовжував. Приїздив до частини полковник Гладких з Москви, який контролював нашу службу. Я доповів йому про несення служби, як годиться сержантові. А він мені: «Ну, що, товаришу сержанте, звикли вже до цих умов служби?». Відповідаю: «Так точно, товаришу полковник». «То добре, у тюрмі такі ж самі грати» — по доброму так відповів Гладкіх. «Дякую, товаришу, полковник, обрадували» — теж щиро відповів я. У нашому підрозділі, дійсно, все було за гратами. Так і дослужив я третій рік, звісно ж, не без пригод.

Я до офіцерського містечка міг виходити вільно, бо ж там були мої боржники, яких випускав у місто. От одного разу мене і запросили до кафе у тому самому офіцерському містечку. Пішли ми туди з товаришем, вже підігрівшись винцем. Там всю цю справу закріпили коньячком. І ці чудодійні напої зробили свою справу — пішов я танцювати у військовій формі до дружин офіцерів. Звісно, все швидко було донесено керівництву.

На щастя в залі перебував той самий Колєснік. Йому сказали, що їдуть забирати занадто веселих військових. Він то нас і заховав у конференц-залі, — весело згадує буремне життя Віктор Якович.
– Пересиділи ми у темній залі, — продовжує Віктор Черкашин, — Колєснік нас прикрив, переконавши пошуковців не відчиняти дверей до нашої схованки, мовляв як він може ховати солдатів. Потім сам зробив розвідку, що вже можна рушати до розташування. Показав нам шлях, але ж ми мали подолати триметрову стіну, яка обмежувала гірську місцевість від зсувів.

— Пане Вікторе, напевне, нелегко було взяти висоту?

— Ми зрозуміли, що після такого бурного відпочинку взагалі її не подолаємо. Та це побачив і сам Колєснік. Тому і нагнувся біля стіни, підставляючи міцні плечі. То ж ми зі спини підполковника стрибали через перешкоду. А він дужий такий був, аж підкидав нас. Звісно ми були
йому вдячні, та за стіною виявився глибоченький обрив….Прокидаюсь я – ніч, зорі, але руками натикаюсь кругом на грунт. Ну думаю: «Чи вже у могилі?». Далі, таки, нащупав теплу руку товариша: «Ми де?» – запитую я не сміло. «Не знаю» чую впевнену відповідь друга. Трішки прийшли до тями, зібрались з думками і визначились з напрямком руху до розташування. Йшли в обхід, чагарниками, берегом. Дістались місця призначення.

— Вікторе Яковичу, все обійшлося?

— Так. Ми дісталися частини і полягали спати. Офіцери у мене були «свої». Підполковник
Агафонов, головний інженер, полковник Іошкін. Іноді вони просили пропустити до міста їх дружин. Я не відмовляв. Вони мені приносила смаколики, а з офіцерами були добрі стосунки. Теплі
спогади у мене про армію.

— Навіть у мене вже, Вікторе Яковичу, теплі спогади про Вашу військову службу. За всіма ознаками Ви мали б дослужитись до генерала.

— Полковник Агафонов переконував мене вступити до інституту кадрів у Івано-Франківську. Обіцяв заочне навчання і гарантував швидке просування до звання капітана. Я йому кажу:
«Анатолію Олексійовичу, я вже три роки дослужую. Воно мені не треба».
«А я тридцять три служу!» — відповідає він підвищеним тоном.
«Значить Вам треба, товаришу підполковник» — відповів я спокійно.

Демобілізувався я старшим сержантом, а вже після служби мені присвоїли звання молодшого
лейтенанта.

— Вікторе Яковичу, з чого почалось цивільне життя?

— Повернувся я до рідного Катанського навесні 1968 року. Тут саме у сусідній Березівці,
де тоді проживало 144 чоловіки, відкрився новий клуб. От і призначили мене туди керівником.
Були музики, співаки, концерти. Я ще умудрявся одночасно і касиром у колгоспі працювати.
Несподіваний спогад інтригує: – Загубили в кафе «Голубий Дунай» (насправді це була просто чайна,біля приміщення нинішнього магазину «Гермес», але в народі її називали саме так), у
Великій Писарівці 36 тисяч рублів.

— Хороший початок кар’єри. Вікторе Яковичу, як умудрились?

— З нині покійним, головним бухгалтером зайшли до кафе з валізкою, у якій була заробітна
плата працівникам колгоспу. Ми так чемодан під столика запхнули і душевненько посиділи. Бухгалтер піднявся і пішов, а я — вслід. Вийшли та й поїхали ГАЗоном. Вже біля Спірного виникло питання де ж валізка. Ми ледь не посивіли вмить.

Примчали до «Дунаю» дивимось, а там особи, схожі на постійних відвідувачів закладу, штовхають один до одного нашу валізку під столом ногами. Я впав на коліна до неї, відкриваю перед
усіма. Тоді вже ледь не посивіли ті чоловіки, що штовхали гроші. — Емоційна розповідь пана Віктора змушує переміститись у часі і наче все це побачити особисто.

— Вікторе Яковичу, історія, звісно, непередбачувана, але ж все виправдовує Ваш,
доволі молодий вік, на той час.

— Можливо, але ж не дуже я подорослішав, коли у березні 1969-го мене було обрано секретарем Катанської сільської ради. А вже за рік – головою цієї ж сільської ради.

— Швидко заслужив авторитет молодий голова?

— Швидко. – посміхається чоловік – Починаю я благоустрій села. Кладовище в чагарниках. Старшим чоловікам, в основному колишнім фронтовикам, пропоную вийти на суботник. Вони з мене насміхались, мовляв ніхто нічого не косив і не робив у селі, а тут керівник новий. І я зрозумів, що «сухо» підхожу до питання. Зібрав земляків і кажу: «Завтра збираємося, косимо і я ставлю дві трилітрові банки самогону».

— Ти нас обдуриш, синку» — не вірили односельці.
Та зібралось чоловік 70. Всі рубають, пиляють, косять. Метрів за п’ятнадцять до фінішу запланованих робіт з’явився я.
— Привіз? — пролунало дружне запитання.
А мама якраз вигнала обіцяного напою, підготувала закуску.
— Все гаразд, на краю все готово — відповідаю.
Посиділи, випили, закусили і вже лунало запитання:
— Слухай, голово, а куди завтра йдемо працювати?».
Із того дня я відчув, що односельці мене справді поважають і довіряють мені.

— Доводилось кожного разу таким чином мотивувати людей?

— Ні. Тоді я просто показав людям, що виконую свої обіцянки.

— То які надалі пригоди очікували Вас найбільш пам’ятні?

— Ой, одна трагічна, але, то просто збіг обставин. Одного разу мама моєї знайомої
прийшла до сільради і скаржиться, що чоловік зраджує її із сусідкою. Я й передав гуляці повісточку, щоб бесіду провести. З’явився він, поговорили. Пообіцяв виправитись. Через певний час знову прийшла дружина за повісткою. Написав я на 14- ту годину з’явитись.

Але прийшла сама жінка і сказала, що чоловік укоротив собі віку. Після того байка почала
ходити, мовляв, як голова повістку передав, чи йти до сільради, чи відразу зашморг брати.
Так і минули чотири роки на посаді сільського голови.

Потім запросили мене до райкому партії. На той час посаду першого секретаря обіймав Громико Олексій Йосипович, а другого – Обідець Іван Іванович. Саме він і провів зі мною бесіду, що маю скласти іспити до Вищої партійної школи у місті Одеса. Від Сумської області було направлено 12 кандидатів. Зараховано було чотири. Наступні п’ять років з 1973-го, я був студентом і одночасно
позаштатним інспектором міліції групи Приморського райвідділу карного розшуку на загальних засадах.

— Вікторе Яковичу, яким наукам навчали у вищій партійній школі? І чи не виникало бажання залишитись в Одесі?

— Я обрав сільськогосподарський напрямок. Тому, орім марксизму-ленінізму вивчав
агрономію інші сільськогосподарські дисципліни. Пропозиції залишитись в Одесі, обіцянку забезпечення житлом і роботою я отримав у тому ж Приморському райвідділі міліції.
Але вектор моєї долі лежав чітко на Сумщину у рідне село. Звідки мене і прислала партія.

— Яка доля чекала молодого спеціаліста на батьківщині?

— Летів, наче на крилах до рідного села вже дипломованим партійцем. Викликають мене до обкому партії і виносять «вирок» — поїдеш працювати завідувачем відділом з ідеології до райкому партії Середино-Буди. У мене геть руки опустились — я ж до рідного села їхав. Ну поїхав я на крайній північ Сумщини. Та ще в негоду — багнюка навкруги. Склалось враження, що там партизани
ще продовжують воювати. Накивав я п’ятами звідти. А наказу партії не гоже було чинити спротив — серйозна справа це була. На той час посаду другого секретаря обкому партії обіймав товариш Хоменко. Він був вихідцем з Охтирського району. Ми були знайомі. Він попередив, якщо я не виконаю наказу партії то отримаю «строгача», що дуже загрожувало подальшій кар’єрі. Але по старій дружбі дав він мені «вільну». Тобто залишаюсь членом партії, але на підтримку у кар’єрі на неї розраховувати мені зась. «Вільному воля, то вільному воля» — погодився я і повернувся до
Катанського.

— Напевне, не керівна посада чекала на Вас у селі?

— Керівна. Я став завідуючим виробничою дільницею місцевого колгоспу.

— А це не було принизливо для випускника Вищої партійної школи?

— Так, для кар’єри — це вертикальне падіння, але для мене це принизливо не було.
Я був щасливий, що вдома і добросовісно виконував ввірену мені роботу — справи на
моїй дільниці йшли добре. За рік мене було обрано головою Катанської сільської ради. І
знову пригоди. Збір врожаю — то справа суспільна. Тут і сільська рада і колгосп, незалежно від посади, в одній упряжці. Зранку всі у полі валкуємо, а з обіду дощ. Ну що ж — магазин відвідали і по домівках. І так кілька днів поспіль. Одного такого дня всі пішли. А я зайшов до кабінету у сільраді, сів у бурці за свій стіл, від розпачу випив чарочку. Полегшало на душі. Коли чую, стук у двері. «Хто
там? Заходь, добрий чоловіче!» — промовляю.

Зайшов мужчина теж у мокрому плащі. То виявився перший секретар обкому Партії Грінцов Іван Григорович. Поцікавився, хто я, і був здивований молодим віком голови сільради.

Але його більше цікавило керівництво колгоспу, яке вже давно відпочивало по затишних
домівках. Було всіх зібрано, вислухано пояснення. А мені доручено зателефонувати першому секретарю райкому партії і повідомити, що нас завтра на сьому годину ранку викликано на бюро.

Після безсонної ночі заходимо ми до зали — я, голова колгоспу, голова парторганізації. А їх там чоловік дванадцять у бюро, на чолі з першим секретарем райкому Громико. Години три нам розповідали, як жити треба. Мене в приклад ставили, що я молодий голова і був на робочому місці, а керівництво колгоспу вже було непереливки.

Нарешті настала перерва в цих екзекуціях. Ми хутенько побігли до кафе «Голубой Дунай». Тільки
по склянці «заспокійливого» прийняли, а нас знову на бюро викликають. Стоїмо ми на тих
«тортурах». Ну вже сприймалось все простіше.

Обідець Іван Іванович, при виступі наголосив: «Подивіться, товариші члени бюро, є совість у
них — червоніють вже». А то ж нас «заспокійливе» розбирало, то й почервоніли. Зачитують нам вирок: голову колгоспу виключити з членів КПРС, парторгу — догана з занесенням, а мене участь минула. Запитують: «Згодні?»

«Ні» — відповів я хоробро — «Розумієте, товариші члени бюро, ці люди щодня у полі, а воно
негода, це вперше так сталося, всі намокли». Громико як гримнув: «Вийти з зали!» Ми наче
кулі звідти повискакували. Сидимо, чекаємо…

Запросили нас на новий вирок. В нього вже потрапив і я. Пан Віктор з посмішкою згадує ті події.
– Голові та парторгу догана з занесенням, а мені просто догана.

— Вікторе Яковичу, а Ви не боялись самі втратити партійного квитка за такі дії на бюро?

— Я на той час не думав про це. Розумів, що треба щось робити. Після другого вироку нас запитали: «Запитання є?». Я з радістю відповів: «Жодних запитань, товариші члени бюро».

Все перемололось і за рік, у 1977-му, мені запропонували посаду секретаря партійної організації колгоспу «Восход» у селі Пожня. Там же працювала бухгалтером і моя дружина.

— Вікторе Яковичу, до речі, ми чомусь пропустили історію кохання. Коли ви одружилися з Тетяною Олексіївною?

— Так, я ще взимку 20 лютого 1971-го одружився. Ми з Танею зустрічались років три.
Про одруження мови не було. Одного разу сиділи ми по-чоловічому, а голова колгоспу Татарченко Віктор Григорович, і говорить: «Вікторе, ти чому на Тетяні не женишся? Скільки зустрічаєтесь. Роби пропозицію дівчині і гуляємо весілля». Ну так і одружились ми. Колгосп весілля нам справив. Вже відсвяткували й золоте – Віктор лагідно глянув на дружину, напевне подумки дякуючи голові колгоспу. – Народили і виростили донечку Людмилу та сина Сашу. Пишаємося їхніми досягненнями та просто тим, що вони стали порядними людьми. Маємо вже чотири внучки та два правнука.

— Напевне, то був найщасливіший наказ голови колгоспу для Вас, Вікторе Яковичу. Як надалі складалась кар’єра?

— Із 1981-го партія призначила мене секретарем парткому в Солдатському, де функціонувало три партійні організації. Там пролетіли чотири роки життя. Потім поступово почали подрібнюватися колгоспи. Катанський «Комуніст» відокремлюється від «Прогресу», що був у Солдатському. І знову ж партія запропонувала мені посаду голови сільської ради у нашому Катанському. Довелося знову
налагоджувати систему співпраці з колгоспом та односельцям. Все запрацювало. Регулярні засідання товариського суду — боролися з п’яницями та неробами, дуже дієвий метод,
до речі, був.

Там теж іноді було весело. Головою товариського суду був місцевий пожежник, теж небайдужий до оковитої. Форма у нього була така, з погонами. Звали ми його «суддею». От зачитує він прізвище «грішника».

Той виправдовується, а «суддя» в свою чергу:
«Петров, Ви як пили, то бачили, що я йшов?»
«Так» — відповів винуватець. «То чому не запросили? Могли б отримати штраф 5 рублів,
а зараз сплатите —10».

Невдовзі звільняється з посади голова місцевого колгоспу. Тут же партія рішуче пропонує мені очолити господарство. Перший секретар райкому Іван Петрович Мачулін навіть умову поставив, що при відмові втрачу і посаду голови сільської ради. То ж став я ще й головою колгоспу. За півроку вже зустрічав прокуратуру. Достойно витримав натиски «гостей». Документація велась дуже ретельно і у відомостях на заробітну плату у колгоспі моє прізвище було відсутнє, бо працював на громадських засадах.

У присутності працівників прокуратури печатку колгоспу я передав Тетяні Олексіївні, яка була заступником головного бухгалтера господарства, і «гості» пішли ні з чим. Так очолював я Катанську сільську раду до 2005- го року.

Це зараз все простіше — на все є свої служби. А у ті часи голова сільради мав чимало
обов’язків. Найболючішим було земельне питання. Городів не вистачало, розділяли землю, наводили межу. Були такі дві сусідоньки Варвара та Надія. Все не могли дійти згоди по межі. Неодноразово збирали комісію, відбивали межу, а вони знову підкопують кожна зі свого боку. Одного разу сиджу за столом у кабінеті, чую йдуть вони по коридору. Я швиденько книгу якусь відкрив зробив заклопотаний вигляд. Зайти до кабінету дозволив, але ігнорував їхню присутність повністю, вдаючи зайнятість невідкладними справами. І голови не підіймав. Так вони мене допекли. Посиділи жіночки хвилин зо 20 потім чую: «Пайдєм Варік, відєш прядсядателю сяводня некалі» —
так з ними проблеми і закінчились.

Методи на межі фантастики, а мудрість чоловіка вражає.

— Вікторе Яковичу, скажіть Ви ніколи не пошкодували, що іноді ігнорували накази партії? Можливо доля б склалась зовсім по-іншому і проживали Ви б зараз не в Катанському?

— Ні. Жодного разу не пошкодував. Можливо щось було б по іншому, але я щасливий саме тут, на своїй малій батьківщині. Я дуже трепетно ставився до своїх батьків і для мене важливо було бути з ними поруч. Батько Яків Єфремович заслужив два ордена Слави ІІ та ІІІ степенів, орден Великої Вітчизняної війни, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги» та інші. На жаль, документи на нагородження орденом Слави І степеню підтвердити не вдалось. Втрачено архівні дані того періоду.

Всі нагороди, як і спогади дідуся про форсування Дніпра та про жахіття рукопашного бою з ворогом, ретельно зберігає наш син Саша. Адже саме він з дідусем проводив найбільше часу
із-за нашої зайнятості. Мама Єфросинія Федотівна була дуже доброю та турботливою.
Іноді задумуюсь, що свого часу міг би зробити ще щось більше для села. Я мріяв створити у Катанському красивий парк. Шкода, що задум здійснено частково, але у тій лісосмугі,
що мала бути сквером, зараз все село збирає гриби.

Віктор Якович і зараз щодня проходить селом заради спілкування з односельцями.
Проводить час біля крамниці, де збираються люди, обговорюючи новини та проблеми, як
державні, так і особисті. Він вміє підтримати та заспокоїти, за потреби. Без сумніву мила
Тетяна Олексіївна завжди була вірним другом коханому чоловікові.

Коли Віктор Якович виїздить до району, то обов’язково цікавиться, кому що потрібно привезти, вже знаючи нагальні потреби земляків.

— Тетяно Олексіївно, у ваших дітях Ви помічаєте риси характеру батька? Чомусь здається, що чимало.

— Так, звісно. Сашко – наполегливий, посидючий, цілеспрямований і теж дуже турбується про нас, як Віктор свого часу про батьків. Не минає жодного дня, щоб він не зателефонував і не поцікавився як у нас справи. Людмила дуже добра і лагідна як тато.
От така незабутня зустріч. Многая літа, шановний і неповторний Вікторе Яковичу!
І. ЗАГОРУЛЬКО.