“Возз’єднання Руси з Московією не було! Ніколи!!!” – Це друга книга Георгія Завгороднього, яка є продовженням попередніх досліджень (видання 2018, 2020 років). Дослідник історії нинішньої України, яку пропонує повернути до назви у формі Русь-Вкраїна, що у часовому просторі більш об’єктивно відповідає істині, на фактах доводить автентичність походження нашої нації, народу, нашої істино руської мови!
Автор збирав матеріали для своїх книг пів-життя. За фахом Георгій Завгородній – інженер, а вивчення історії
Русь-Вкраїни – його хобі. “Що ми – руси, і тільки недавно (на зламі ХІХ-ХХго ст.) нас стали називати українцями, я
знав з дитинства, з ранніх років. І де б я не працював, мене цікавили ці питання походження народу. Вони накопичувалися, з часом вилилися в дослідження і тепер його можна дати на суд глядачу”, – вважає Георгій Завгородній. Нині надруковано 100 примірників книги цього автора, попередні 300 екз. розійшлися (у 2018-2020-му роках), їх можна знайти у бібліотеках міст Суми та Києва.
Як зрозуміло із назви книги, Георгій Завгородній на підставі багаторічних досліджень впевнився, що так
зване «возз’єднання» (тоді, насправді, існували наша Русь і чингизо-половецько-мокшанська Московія),- це фейк. На
Переяславській нараді у січні 1654 року законний князь і гетьман Руси Богдан Хмельницький з козаками виріщували,
як утримати і зберегти від тиску (католиків Польщі) незалежну і канонічну Київсько-Руську державу, землями якої (від Білого моря до Уральських гір) польський король Сігізмунд лише у 1634 році незаконно поступився нащадкам
чингизидівської гілки Ібан Кулхана… а ті, з роками, на жаль, взяли гору над правдою, істиною – брехнею, міфами,
агітацією та пропагандою брехні, московити, до речі, і зараз, таке ж дійство, тобто фальсифікацію, здійснюють, яку
нащадки, з роками, на жаль, можуть сприймати як наче, правду стверджує історик. Так і з Переяславською наРадою сталося, а насправді ж, козаки тоді вирішували зовсім інші питання, а підневільні самозваному «царю» раби, холопи, як безправний васька бутурлін, участі в ній не брали і не могли брати. Все то вигадали московити пізніше. Ми ж є канонічні руси, і лише після тріумфу талановито-маститого Гетьмана Івана Виговського, який організував пекельно-філігранний розгром московитів 1659 року, ми самі із-за нерозумної «пихатості базік і бездарів, заповзли» в неволю. І тепер страждає від тої біди вся нація, народ істино-руський, а московити мають шанс називатися підробленою 1721 року назвою.
Це нагадування з невтішного минулого має застерегти нинішніх правителів держави від «п’ятої колони, «толпи». Бо після поневолення (1785 року), революції (1917), сталінського Голодомору (1932-1933), репресій (1937-1938), Війни (1939-1945), в московській центральній пресі КПРС напередодні 1954 року почалася агітація та пропаганда «возз’єднання» (якого не було), тобто, після війни та смерті Тирана, «моски» почали вести фейкову кампанію, хоч тоді ще залишались живі свідки справжніх подій історії нашого, дійсно руського народу, – розповідає Георгій Іванович, який від своїх діда і
прадіда чув історію і про руську «Українку» пані Косач, яка колись «просвіщала» люд і в хуторі Косові під Сумами і це не
було якоюсь таємницею, про це говорили відкрито. Тоді майже ніхто не приховував, що ніякого воз’єднання не було.
А потім почалося… Це як тема голодомору – коли були живі свідки тих страшних подій, знали, де масові поховання, де і як зникли цілі села і вулиці, але потім говорити про це стало табу! Не було голодомору – і крапка! І коли десь хтось промовляв про голодомор, чи сумнівався у «возз’єднанні», відразу чув насторожені питання: «А хто тобі сказав?» Аби уникнути проблем, на ці теми просто не розмовляли, а забуття грало лише на руку тим, хто ці міфи поширював. Так день за днем знищувалась, неправдиво переписувалась наша справжня сувора історія і нищилася наша руська мова, яку з 1917 року привчали називати «украінскім язиком»… До речі, нині московити теж багато вигадують неправди, а на жаль, довірливі «хахли» сприймають ту брехню на віру і самі вже поширюють чингизо-московські фейки, їх «наративи». Ще учнем, не раз був свідком випадків, коли мої «слабкі» однолітки «клянчили» оцінки у школі, обіцяючи вчителю «гаваріть на московском діалекті, тобто, як нам нав’язували «моски», по-русскі, только «поставьте
троєчку». І таке було…
Георгію Івановичу, тема, якій Ви присвятили дві книги, не така вже й нова, на перший погляд. Що спонукало взятись саме за неї? До речі, Ви ж інженер за освітою, яким був Ваш шлях в історики?
Ви влучно підмітили, що тема ця досліджена лише на перший погляд. Ми всі вивчали історію в московській школі, інституті, але сприймали її кожен по-своєму. Комусь досить того, що йому сказали, а хтось захоче докопатись до
суті, співставити факти. Я, мабуть, належу до другої категорії, тому збирав, перевіряв факти, історичні дані, щоб
зрештою видати книгу. Так, я не професійний історик, і як на мене, це навіть добре, бо я вільний у своїх пошуках істини, дослідженнях. До речі, мені імпонують дослідження вашого земляка-краєзнавця Олександра Десятниченка, який, за фахом, здається теж не історик. І Володимир Білінський, русь-вкраїнський публіцист, дослідник історії, автор бестселерів «Країна Моксель, або Московія», «Москва Ординська» та «Україна-Русь» та інших, теж за фахом інженер-будівельник, але його історичні дослідження просто неймовірно правдиві (проти московських «лже»-підручників «історії»), а ще я вдячний Івану Павловичу Мозговому, професору, доктору філософських наук, який фахово досліджує християнство нашої держави, Руси. Мої дослідження підтримують і інші вчені спеціалісти, як доктор наук, професор Биценко Тетяна Петрівна, інші спеціалісти, деякі родичі, особливо, свідомі.
Розумієте, моя родина – це своєрідне відображення всього нашого пострадянського суспільства. Мій дідусь часто вів
бесіди на історичні теми з одним із своїх синів – бойовим льотчиком, а з 1946 року, – вірним ленінцем, політпрацівником у званні полковника, який і чути не хотів про «не таку Україну» (він її бачив тільки радянською). Прозріння прийшло,
коли йому виповнилось майже дев’яносто років. Дядя Жора, а так його звали, почав ходити до церкви, цікавитись історією глибше, і якось зізнався, що він багато в чому помилявся, особливо, у «сталінські часи», сам себе десятиліттями оберігав від непотрібної тоді і навіть небезпечної історичної правди. Інший мій дядько був відомим радянським фото-кореспондентом (працював у Сумах, Києві), якому я теж ще в дитинстві ставив багато питань, що стосувались історії держави, і дядя Толя натякав, що я маю рацію і багато питань не такі вже й однозначні, як нам хочуть нав’язати, і схвалював моє захоплення історією. Саме він майже пошепки повідомив, що ми – з роду козачого полковника. У нашій родині, як і у всій країні, були герої, а один дальній родич був навіть поліцаєм. Про це я дізнався випадково, теж в дитинстві і з непідробним обуренням запитав у дядька, чому той чоловік-зрадник, який відсидів 10 років у тюрмі, спокійно сидить у одного з дідів за столом, з ним спілкуються інші, справжні герої, а не гонять того у три шиї. У відповідь почув, що цей родич-«поліцай» (родом з-під Сум) свого часу врятував від смерті багато людей із навколишніх сіл, в тому числі і декого з наших родичів.
Можливо, саме тоді почав задумуватись, що історія є не такою вже і прямолінійною. Взагалі мені поталанило з родичами. Моя тітка працювала завідуючою кафедри в одному із західно-русь-вкраїнських вузів, мала доступ до літератури, якої не продавали у книжкових магазинах. Вона писала мені листа: приїдь тоді-то, або телефонувала по міжміському телефону і говорила, що у мене є три дні, щоб приїхати до неї і прочитати книги, які наразі є в неї вдома. Я їхав, читав день і ніч, щоб
вона мала змогу вранці повернути ту літературу, яку наступного дня комісія інституту знищувала, як вже заборонену.
Серед них були і книги про Роксолану, композиторів Березовського, Бортнянського та інші… Так я став «істориком, заболів» історією.
А як прийшло усвідомлення, що час братися за написання, видання власних досліджень?
Знаєте, спочатку я просто збирав інформацію про свій рід, тих «предків», нащадком кого, я є. Записував, поки були живі родичі, їх спогади – це вважав своїм головним покликанням і обов’язком. Добрався до 10-12 і глибше поколінь свого родоводу, і в ширину також досліджував роди (наприклад, по жіночій гілці). Коли вже став дорослим, їздив у відрядження до Москви, Ленінграда, Києва, Харкова (і не тільки), обов’язково відвідував архіви, шукав нові згадки про моїх пращурів. Але про власні книги серйозно не думав. Ключовим моментом стали події у 2014 році (в Києві і Сумах також). Саме тоді я доглядав свою хвору маму. А мій син довго не виходив на зв’язок. У мене були здогадки, але я не знав точно, де він. Вночі
мені приснився сон, що син мертвий, лежить у труні, а поруч люди, які збираються його погребти. Ще помітив, що
його повіка затремтіла… я прокинувся, і, не знаючи, де він, негайно вирушив у Київ. Шукав на Хрещатику, на Майдані,
спілкувався з сотнями молодих людей, зайшов у Михайлівський собор, але ніде його не було. А вже близько 17-тої години в шерензі чергової сотні мельком побачив його лице… То була незабутня мить зустрічі біля Михайлівського Золотоверхого Собору і виникла думка залишити на папері мотиви і глибшу історію боротьби нашого народу. Син залишився на Майдані, мама підтримала мої наміри і порадила взятися за створення книги для наступних поколінь людей.
Ось так можливо, і мої багаторічні дослідження будуть корисні прийдешнім поколінням.
І, звичайно, важко «у двох словах» сформулювати те, на що пішли десятки років життя, але скажу, що історія з
«возз’єднанням» (Ісконної Руси з кочівним агресором) пропагується з боку московії, яку (дехто з поневолених
«українців») малодушно приречено називає так, як того бажають загарбники з 1721 року (підробленою назвою «Россія», яку незаконно та безпідставно експлуатують московити). Ми ж, насправді, є споконвічно давня цивілізація, яка має бути спроможна будувати свою власну, (канонічну з 988 року) сильну, багату, заможну державу і виховувати покоління, яке буде жити в ній і творити. Те ж, що ми дозволяємо робити незаконній, самопроголошеній (1547 року) московії, яка в останні роки вже неодноразово використовувала проти нашої держави зброю і підлість, як тільки ми прагнули свободи.
Досить згадати «погром», нелюдські гвалтування 1470-тих років нашого Новгорода, його руських вірян (Київської митрополії), які, (згідно Руських грамот та літописів) «прали сороці парубків», про що ще лишаються німі свідки з тих
часів-літописи, Андрусівське сепаратне перемир’я 1667 року, угода між московським неканонічним (тобто, незаконним) царством московським і Річчю Посполитою про продовження експансії Руської землі.
Андрусівський договір, порушив односторонні, (не укладені законно) умови Переяславсько-московської пропозиції від Кремля (1654 року) та інші підроблені договори, (з гетьманами Богданом Хмельницьким, Юрієм Хмельницьким,
Іваном Брюховецьким та інші. Отож, ми, як несвідомі малі діти, підпорядковуємось насильницькому поділу нащадками чингиз-хана канонічної етнічно руської території на вигадані нападниками, пошматовані частини колись міцної, могутньої Руської держави…
Тільки гетьман Іван Виговський спробував відновити спілку Руси із Річчю Посполитою та Литвою, як відразу за сигналом (підкупом з москви) піднімають повстання Мартин Пушкар і Яків Барабаш (чим не аналогія з сучасними ОРДЛО). Як тільки Іван Мазепа домовляється з шведським королем про визволення Руси від московитів, Меньшиков зразу йде
у Батурин, Лебедин, Ромни і влаштовує жахливу різанину канонічних Русів, щоб через 200 років з’явилася змога називати тих «українцями» і нищити їх далі… Прикладів таких багато. «Золота» Орда під стать тому, що витворяють московські
загарбники впродовж багатьох століть. А тому вважаю своїм обов’язком донести народові нашому, хто він є, і перестати відступати! Повернути, відновити своє законне ім’я, хоча б у формі Русь-Вкраїна! Тоді у москів відпадуть підстави
домагатись нашої (вже «заброньованої 988-го року) держави!
А поки ми з усіма їхніми пропозиціями погоджуємося (покладаючись на принцип: Продовження. Початок на 4 стор. «лиш би відчепились і не було війни»), московити плекають надію… на спасіння «росії», (якої ніколи не було!) Їхній же фюрер прямо сказав, вигадуючи всілякі надумані причини знищити нас: «другого виходу не було, ми спасаєм росію», (а її вигадав нащадок чингиз хана з гілки Ібан Кулхана у 1721 році) отож нам необхідно повернути своє канонічне ім’я,
землі (до Білого моря і Уральських гір і не дражнити тих «чурків» поневоленою Україною, тільки Русь, канонічна, незалежна вільна Русь! Від Києва і Кубані до Білого моря і Уральських гір включно. Адже наш народ зародився десятки тисяч років тому з місцевих племен в середньому Подніпров’ї, з Трипільської культури, що загадково перервала свій
рух (приблизно у третьому тисячолітті до нашої ери) і продовжила його вже державою, яка відродилася ще до нашої ери і стала канонічною з 988року, а у 1169- му та 1240-му роках зазнала нападу половців та нащадків Чингиз-хана, які у 1547році стали (самі «репрезентувались») московитами, і знищивши нашу державу (приблизно 1785 року) та закріпачивши і поневоливши її істино руський народ, московити, «нарєклі його Руську мову «украінскім нарєчієм». В
середині ХІХ-го століття інтелігенція істино руського народу (П.О.Куліш, Т.Г.Шевченко, Василь Білозерський та інші боролися за збереження нашої (мало-, тобто, істино-руської) мови, про яку московити оголосили, що її «нєт і нє будєт». Та наш земляк, Павло Арсенович Грабовський і в московській неволі боровся саме за неї і за Русь! А прикута до ліжка
поетеса Руси, Лариса Петрівна Косач, бажаючи волі рідній Руській землі, мусила бути «Українкою» в ній.
Тож, зважаючи на багатовікове, канонічно законне функціонування споконвічного імені народу – Русь, та ту обставину, що підміна назви держави сталася в умовах неволі не за рішенням уповноваженого на те законодавчого органу Руси, Козацькою Радою, яка востаннє збиралася 1659 року, а зафіксована 1917 року в окупованому Харкові, в підневільній Москві республіці, і походить від назви обкраденої частини Руси, – Україна, що була запропонована П.О. Кулішем тимчасово, на період неволі Руси, пропоную звернутися до Президента з тим, щоб повернув державі Указом (до перемоги) її автентичне ім’я (з врахуванням сучасних викликів) – Русь-Вкраїна! (і редагуванням гімну: ще не вмерла Русь-Вкраїни)!
І головне, що треба зробити, щоб закінчити неспровоковану війну? Дослідник історії Русь-Вкраїни рекомендує: у 2022
році необхідно оголосити про звільнення Русь-Вкраїни (і згодом здійснити цю спец-операцію) у міждународно визнаних кордонах 1991 року, оголосити про проведення денацифікікації та демілітаризацію не до-держави варварів, московитів, у два етапи: у межах, заявлених на Парижській мирній Конфепенції 1919 року, другий – в межах, що існували до захоплення московитами та половцями (у 1470 –му, 1240-му, 1169-му роках) канонічно Руської земл. І крок за кроком невідворотно звільнити її за участі світової спільноти, бо нащадки Чингизхана – це загроза всьому світу, а не лише Русі, канонічно визнаній у Європі та світі з 988 року.
Спілкувався О. МОЦНИЙ
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
