Можливо цей збіг обставин, коли саме під час інтерв’ю моя опонентка отримала свій перший абонемент на передплату «Перемоги» від листоноші, стане доброю традицією газети. А поки що знайомимось – Лідія Михайлівна Кочубей. Народилась, зростала, здобувала освіту у тоді ще квітучому Донецьку. Працювала жінка у інженерному відділі збройного місцевого заводу. Згодом його очолила, але керувати чоловічим колективом не намагалась.
Кожен знав свою справу і сектор працював як міцна ланка злагодженої потужної системи.
Вона ніколи не вважала себе симпатичною, хоча і у свої 85 має якийсь зовсім дівочий вогник в очах, а погляд випромінює доброту та щирість. Робити добро і не чекати подяки – є гаслом у житті жінки. «Добро обов’язково повернеться добром» – стверджує пані Лідія.
«З Краснопіллям мене познайомив мій покійний чоловік. Тут проживала його тітка Валентина Капинос. Ми часто приїздили до неї», – згадує пані Лідія – «Вона була дуже гостинною, а селище затишним та мальовничим. То ж після смерті чоловіка якоюсь неймовірною силою мене потягло саме сюди, до тітки Валентини. Сини Фелікс та Влад мали власні родини, а я вже була на
заслуженому відпочинку. 25 січня 2000-го я приїздила в Краснопілля».
А далі все як, то кажуть, у кіно…Тепла зустріч, пара тихих, дівочих вечорів. І у господарстві зіпсувалась праска… Мала тітка Валентина знайомого Івана, який мав добру вдачу та золоті руки. Працював він черговим на підстанції місцевого РЕМу. Домовились. Понесла Валентина прилад на ремонт, звісно, запросивши з собою гостю, прогулятись. «Зібрали ми для невідомого тоді мені ще чоловіка щось поїсти. Приходимо. Двері нам відчинив чоловік мого віку. Що привертало увагу,
то його пофарбоване у темний колір волосся і залишки фарби на вухах. Тоді мене це трішки здивувало чи розсмішило», – пані Лідія з теплою посмішкою пригадує першу зустріч – “Познайомились. Іван пригостив нас чаєм. Я відчувала його увагу, але не розуміла, чим
могла його привабити жінка 62 років і зовсім неприваблива»
Іван Степанович Михайленко після смерті мами проживав самотньо у просторому будинку на одній з найзатишніших вулиць Краснопілля. Туди і запросив у гості Валентину з Лідією. «Я сумнівалась і ніяких планів у мене щодо стосунків не було. Але він виявився цікавим, уважним співрозмовником, дуже добрим душею. Ніколи не був одружений, а мене відразу до РАГСу запросив. 7 лютого 2000-го року ми стали подружжям», -пані Лідія насолоджується навіть розповідаючи про чоловіка – «Я
почала життя у Краснопіллі з чистого аркуша. До цього, наче й не жила, не дивлячись на вік. Його полюбили мої діти та онуки. Ми вправно вели домашнє господарство, його поважали чисельні друзі. У нас чудові сусіди. З нашого двору іноді лунала лайка, але, то все «по справі», на мене він жодного разу і голосу не підвищив. Найщасливішу частину свого життя я прожила тут,
у Краснопіллі. Чи було то кохання? Була взаємоповага, взаємопідтримка, взаєморозуміння, спільні інтереси і нам обом було за 60. То, напевне, щось було більше, ніж кохання…»
На жаль доля подарувала подружжю лише десять щасливих років, які минули наче один день. Коли у Лідії Михайлівни в Італії народились онучатка – двійнятка, то син Владислав запрошував маму допомогти з малятами. Не змогла залишити вже рідну людину. «Вибач, синку, ви впораєтесь, у вас родина, а Іван Степанович сам, я не можу його залишити» – перепрошувала я у сина.
Зрозумів. Образ не було. Всією родиною часто гостювали у Краснопіллі» – трішки з хвилюванням полинула у спогади пані Лідія – «Я жодного разу не пожалкувала, що проміняла тоді велике місто на Краснопілля. Тут я була щаслива»
Лідія Михайлівна є господинею добротного домоволодіння, то ж на початку війни прихистила у себе родину далеких родичів, житло у яких було біля самого Донецького аеропорту. Дівчинка Діана півтора роки була ученицею Краснопільської гімназії. Для неї вона стала бабусею, якій часто пише листи. Зі сльозами на очах пані Лідія читає авторського вірша дівчинки:
Моя ненько Україно, Ти тримайся, люба!
Військо в Тебе найсильніше, наче стовбур дуба.
Адже ворог наш запеклий, хитрий й підлий дуже.
Ми шануємо країну, він же хоче влади.
Щоб дуби широкополі вклонялись
листками до його кривавих ніг,
Що втоптали в землю рідну мову,
рідну пісню і поля безкраї.
Наш народ страждає дуже, адже змушений втікати
До країн, що протягають руки кучеряві.
Як верба в нас протягає листячко до річки,
Щоб дивитися на себе в дзеркало кипляве.
Всі повернуться в країну до землі рідної.
До домівок, до життя, нашої любові.
Наша ненько Україно, ми Тебе кохаєм.
В Тебе мова солов’їна, кращої немає!
23 роки Лідія Михайлівна є краснопільчанкою. «Перемогу» не передплачувала і не читала лише тому, що колись поміж сусідок почула розмову, мовляв, там друкуються лише привітання та некрологи. «А тут мені наша листоноша Оля залишила старенький номер «Перемоги». Я була здивована насиченістю та різноманітністю інформації, самим оформленням видання. Передплатила до кінця року, але тепер прошу Олю ще приносити мені старі номери. Знаєте, тут як і з моєю зовнішністю.
Комусь була трішки краще мавпочки, а комусь кохання з першого погляду» – на цікаво проведеній аналогії прощаюся з нашою читачкою.
І.ЗАГОРУЛЬКО
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
