Того жовтневого дня 1988 року Леонід Петрович Красніков звичним маршрутом прямував на роботу до Краснопільського меблевого цеху, де трудився полірувальником. Трохи поморщився, згадавши запах лаків, фарби, розчинників, які доведеться змішувати протягом робочого дня.
«Нічого, зате на пенсію на п’ять років рані- ше піду», – спробував себе підбадьорити, ступаючи на те- риторію заводу. Та до робочого місця так і не дійшов, бо директор, який вже чекав на прихід Леоніда Краснікова, повідомив, що треба негайно їхати до Краснопільського райвійськкомату. Треба, то й треба…
-У військкоматі без зайвих подробиць повідомили, що мене направляють на перепідготовку. В принципі нічим не здивували, адже мені на днях виповнилося 30 років, я ще був військовозобов’язаним, – завітавши до редакції, починає свою розповідь Леонід Красніков. – До того ж я строкову проходив в Архангельську техніком телефонних станцій. Секретна
служба була, навіть підписку про нерозголошення військової таємниці давав, після демобілізації час від часу перевірки проходив. Але і про відправку до Чорнобиля підозри закрадалися, але заспокійливо діяли обіцянки працівників райвійськкомату, що «перепідготовка» відбудеться у Конотопі.
Того ж дня пройшов медкомісію і тут же отримав наказ наступного ранку прибути з речами до райвійськкомату.
На відміну від чоловіка, дружина Ніна Миколаївна відразу зрозуміла, що це за «перепідготовка» і де вона проходитиме.
– Це вже 1988-й рік був, тож що таке аварія на ЧАЕС люди добре знали. А в нас доньці лише сім місяців, а я чула, що коли дитині не виповнився рік, чоловіка не мають забирати з дому, – розповідає свою версію пані Ніна, яка завітала до редакції разом з чоловіком так би мовити для «моральної» підтримки. – Наполягала цілий вечір, давай, мовляв, з тобою до військкомату піду, розповім про дитину, якось «відіб’ю» у військового керівництва, а він все відмахувався: «Треба, значить треба, нікуди не ходи, не сором мене перед людьми».
А рано вранці взяв рюкзак і пішов. Знаєте, і внук наш, мабуть, в діда вдався. Жив і працював газозварювальником в Польщі, вже подав документи на постійне місце проживання, але
приїхав і пішов до військкомату, відслужив і днями повернувся із строкової служби. А нам тоді своє рішення пояснив, що не хоче переховуватися і увесь час чогось боятися.
Між тим прохолодного жовтневого ранку вже далекого 1988 року, таких же військовослужбовців запасу (так званих «партизанів») як Леонід Петрович Красніков, зібрався повен автобус «ЛАЗ», а вже в Сумах їх був повен вагон. Причому більшість дійсно вважали, що їх кінцевий пункт призначення – Конотоп, а тому коли почули оголошення про прибуття до цієї станції, дружненько почали збирати валізи. Всі крапки над «і» поставив могутній голос підполковника, що супроводжував цю бригаду: «Всім залишатися на місцях! Виходити лише за моїм наказом!».
Вже тоді у найпереконливіших оптимістів зникли останні сумніви щодо майбутньої «перепідготовки». Пролунав наказ про вихід вночі аж у Білій Церкві. П’ять кілометрів від станції до військової частини, де довелось ночувати, йшли пішки. А вранці погодували, видали форму і відправили у розпорядження 25 бригади. Остання базувалася в селі Оране, яке знаходилося в 15 кілометрах від станції.
Хлопцям провели інструктаж, розподілили обов’язки. Перший місяць для Леоніда Краснікова минув на пункті спеціальної обробки техніки (ПуСО), де «змивав» радіацію з автомобілів, що поверталися із станції.
-Найбільш гнітюче враження викликали порожні вулиці та покинуті будинки Прип’яті, а на станції все було зрозуміло – купа людей і техніки, робота кипить. Якогось страху там не було, виконуєш звичну роботу, як вдома. Її ж не видно і не чутно цю радіацію, – зізнається
Леонід Петрович. – Що там творилось навколо, через які села проїздили і чи порожні вони
були, чи з людьми, увагу не звертав, я Вам пізніше розповім, до чого доводить цікавість на
станції, а тоді, повертаючись із зміни в критому брезентом кузові «Уралу» була лише думка
– швидше дістатись до намету і зайняти щасливе місце біля теплої «буржуйки».
Людей не вистачало, заміни не було, тож за зміну мокрі чоботи на морозі ставали ніби кам’яні, ніг вони вже не гріли. Та й не лише чоботи страждали.
Спеціальним антирадіаційним розчином щедро поливали дороги, які на морозі вкривались кригою, як наслідок не раз бачив на узбіччі перевернуті легковики. А ось на харчування скаржитись не буду, годували добре, у добавці не відмовляли, тушонку і згущене молоко не встигали поїдати. Але щоб від ситого харчування у нас жир не зав’язувався, мусили ще й на плацу марширувати. Для чого це було нам, 30, 40, 45-річним чоловікам, я й досі не розумію, ніби мало на нас випробувань випало.
Три місяці, а саме скільки тривала «перепідготовка» Леоніда Краснікова, на перший погляд не такий вже тривалий термін, але чоловік зізнається, що тягнулись вони ну дуже довго, навіть в порівнянні із дворічною строковою службою в армії.
-За ці три місяці на мені «згоріли» чоботи, а коли перевели на роботу на зруйнований четвертий реактор, то й видана військова форма не довго протрималась, – продовжує розповідь чоловік про свої чорнобильські будні. – О 5-й ранку нас вже привозили на станцію. Щоразу везли на різних
вантажівках, мабуть попередні не встигали «вимити», а може відразу їх до «могильника» відганяли – цього я не знаю.
По приїзду пару годин йшло на проходження радіоактивного контролю, потім приходив прораб і кожному доводив його обсяг робіт. Береш лопату з цементом або кілька цеглин – і вперед. Все робили швидко, щоб бодай на хвилину там не затриматись.
Зміна тривала від двох до дев’яти хвилин. Потім знову радіаційний контроль, душ, зміна одягу – і до дому, до омріяної «буржуйки» відігріватись. Пам’ятаєте, говорив про небезпеку цікавості на роботах на реакторі? Так от був з нами один казах. Не знаю, як і коли він встиг, але захотілось йому побачити, де і як розміщалися «стержні» в реакторі. На виході він «світився» у понад триста рентген. Куди заходив, куди дивився – ці та інші питання йому вже ставили хлопці у повному антирадіаційному спорядженні. Яка його доля після того опромінення, я не знаю.
Леонід Петрович «необхідних» рентгенів для демобілізації набрав теж раніше, аніж за три місяці, але оскільки існувала проблема з поповненням і заміни ніяк не присилали, тож довелось «дослужувати» наднормово, хоча на роботи вже не посилали, нудьгував на території наметового містечка.
-Прикро, що інколи за чиєїсь бюрократичної помилки люди втрачали право на заслужені пільги, – зітхає чоловік. – Знав ліквідатора, якому десь «загубили» один день, без якого він втрачав право на отримання пільг. Довелось бідолашному майже два тижні в столиці відвойовувати той нещасний
день. Таки довів, але пільгами так і не скористався, помер.
За словами Леоніда Петровича, все там сприймалося не як героїзм, а скоріше як робота. Її просто потрібно було виконати і якнайшвидше повернутись додому, до дружини і дітей. Зрештою, підрахувавши набрані ним рентгени, чоловіка відправили назад.
-Перед відправкою додому нам видали нову військову форму, яку можна було у Білій Церкві здати і отримати за неї кошти, але які там гроші, так додому летів, що в тій формі й повернувся. Донька мене відмовилась впізнавати, ховалась і плакала, але з часом знову признала в мені татка, – усміхається чоловік. – Тоді багато хто з ліквідаторів ще не зовсім усвідомлював, що саме вони
зробили та через яку небезпеку пройшли.
Після повернення я повернувся до роботи, але не на довго. І до відрядження вдихав всіляку хімію, а Чорнобиль теж здоров’я не додав, пройшов обстеження і у 1992 році вже отримав групу інвалідності. Наскільки пам’ятаю, до початку 2000-х чотири ліквідатори вже мали групи інвалідності.
Тоді лише все починалося…
З роками почалися проблеми із зором, вже переніс кілька операцій, кажуть,
потрібна ще одна, яка коштує біля двадцяти тисяч гривень. Через проблеми з очами довелось відмовитись від улюбленої рибалки, та потихеньку живемо, більшість вільного часу присвячую дружині та старенькому «Жигулику» – нашому годувальнику.
Леонід Петрович з тих, хто на життя не скаржиться, а сприймає його таким, яким воно є. Тим не менше іноді прикро, що пожертвувавши найдорожчим ці люди часто залишаються сам-на-сам із своїми проблемами, а часто про ліквідаторів і взагалі забувають ті, хто поставлені народом і мали б дбати про тих, хто дав змогу їм, їхнім дітям жити і радіти життю.
О. МОЦНИЙ, з архіву газети “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
🤝
Дякую за вашу історію, Леоніде Петровичу! Ваша розповідь – це важливий урок для всіх нас.
Справжні герої живуть серед нас. Дякую за все, що ви зробили для України.
Важко уявити, через що вам довелося пройти. Дякую, що поділилися своєю історією
Депутати, подивіться на цього чоловіка! Це ваша совість.
Чорнобиль – це рана, яка ніколи не загоїться.
Дякую, що поділилися своїми спогадами. Це допомагає краще зрозуміти вас.
Дякую газеті “Перемога” за публікацію такого важливого матеріалу.
Цікава розповідь, дякую