Новини Краснопільщини

25.07.2024

685

Люди

МОЇ СИНИ-МОЇ КРИЛА, МОЯ ВІРА, МОЯ НАДІЯ

Вже майже два роки для Валентини Бугрим із села Самотоївка повноцінно день розпочинається і закінчується з дзвінка сина і того довгоочікуваного: «Мамо, все добре, працюємо».

-Звісно, як і всі матері не для війни я народжувала своїх синів. Але коли російські окупанти вдерлись на нашу землю і почали знищувати наш народ, наші села, мої сини ставали на захист своєї Батьківщини. Дозволу і благословення ніхто не запитував. І я знала, що ніякі переконання не змінять рішення жодного з них.

Старший Володимир з 2015- го півтора роки боронив цілісність та незалежність нашої держави
на сході. Після повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю, маючи певну підготовку та досвід, без навчання, не дивлячись на проблеми зі здоров’ям знову взяв до рук зброю.

22-го січня 2023-го року третя донечка зробила його багатодітним батьком. Він звільнений з військової служби згідно закону «Про військовий обов’язок і військову службу». Старший брат
завжди був взірцем для молодшого. Саша теж збирався брати участь в АТО, але за станом здоров’я виявився непридатним.

«Мамо, я підлікуюсь і стану солдатом ЗСУ», – говорив на той час молодший. У вересні минулого року він втілив своє бажання у життя. Після навчання у Британії та Чернігові боронить нашу Україну на сході.

Восьмого березня Саші виповнилося 38 років. Він саме прибув у відпустку. Не було моєму щастю меж, коли у цей лихий час у Міжнародний жіночий день мої сини були поруч зі мною зі своїми родинами. Два сини подарували мені дві невісточки-доньки і п’ять красунь – онучок. Пишаюсь своїми синами.

-Пані Валентино, розкажіть історію своєї родини.

-Я народилась і виросла тут, у Самотоївці. Нас з сестрою мама виховувала одна. По закінченню місцевої школи, у 1971-му році я вступила до училища при Сумському м’ясокомбінаті. Вже
спеціалісткою отримала направлення до Шостки. Там вже працювала моя подружка Катерина. Сама вона була мешканкою Роменського району, села Загребелля.

Одного разу поїхала до неї погостити. Там і познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Миколою Бугримом. Після другої зустрічі він виявив бажання познайомитись з моєю мамою. Коли приїздив до Самотоївки, то вже наступного дня запропонував подати заяву на реєстрацію нашого шлюбу. Так все якось швидко скоїлось.

8-го жовтня 1977-го року ми стали на весільний рушник. Оселитись родиною у Самотоївці, то було наше спільне рішення. Тут була перспектива з працевлаштуванням. У 1980 –му році народився наш первісток Володя. Микола деякий час працював у колгоспі водієм, але більше двадцяти років присвятив лісництву. Трудився на складі, що на Корчаківці. Згодом придбали добротний будинок.

Володя мріяв про молодшу сестричку Тетянку. Збирав у пляшку з під шампанського монетки по десять копійок «на сестричку». Його розчаруванню не було меж, коли 8–го березня 1986 – го у
нас народився Саша. «То щось наплутали. Це не мій братик. Ми не будемо його забирати додому. Мені потрібна сестричка Тетянка» – кричав Володя в істериці.

При виписці дитяча лікарка розповіла Володі, як це чудово мати молодшого братика. Вже вдома я таємно спостерігала картину, коли старший потайки намагається то ковдрочку малому підправити, то пелюшечку підіслати. Так шестирічному няню я могла повністю довірити молодшого брата.

Цілий день міг його влітку у візочку катати. Йде до друзів гуляти, то малий завжди з ним. І нагодує його там, і перевдягне. Так вони і зростали удвох. А накопичених «на сестричку» коштів вистачило
для придбання нового стола та стільців для розташування всієї родини за сімейними вечерями.

Зараз між хлопцями справжні братерські та дружні стосунки. У виборі професії Саша теж пішов стежкою Володимира. Вступив до того ж профтехучилища. Став плиточником-облицювальником,
пічником. Лише не схвалював старший брат наміри молодшого стати солдатом із-за складнощів зі здоров’ям. «Ти теж не дуже здоровий, але ж служив», – наполіг Саша і пішов на війну.

На жаль, вже шість років я вдова. Хлопці з родинами живуть окремо. Я ж не можу сидіти без діла і хочеться робити щось для Перемоги. Ми з подругою Надією Кравченко готуємо захисникам у неї на
кухні домашні страви, які вони замовляють.

Дуже полюбляю співати, це, мабуть, від мами. Чотири роки працювала у торгівлі. Якийсь період життя трудилась у місцевому колгоспі. Саме тут мене знайшов завідуючий клубом Володимир Махортов. Запросив стати учасницею хору, потім ще й ансамблю. Репетиції та виступи приносили неймовірне задоволення.

Двадцять років до виходу на заслужений відпочинок я була стрілочницею на залізниці. Графік роботи обмежив мої творчі бажання. Але користувалась кожною можливістю поспівати чи роль
якусь виконати, поспілкуватись з улюбленим творчим колективом. Сумуємо за хвилюванням на сцені та веселими репетиціями, але робимо все для нашої перемоги. Коли Саша надіслав
написані ним вірші, то моє серце краялось. Можливо це перші, невпевнені проби пера, але вони чуттєві та щирі.

І. ЗАГОРУЛЬКО. “ПЕРЕМОГА”

Хочу поділитись і з читачами «Перемоги» мріями мого Героя з окопу.

ДРУЖИНА СОЛДАТА
Іду на позицію темної ночі,
А дома в дружини заплакані очі.
Пішов у вівторок,
Дзвоню аж в суботу
І кажу їй: «Люба,
така в нас робота».
Вона ж, немов бджілка,
літає по хатіДітей нагодує і ну прибирати.
А ввечері знову з очей
ллються сльози,
Кому ж бо потрібні оті от неврози?
Вона жде дзвіночка,
немов та дитина
Моя ніжна й люба Марина.
За ці дві доби я спав дві хвилинки,
Такі от солдата життєві сторінки.

МРІЯ В ОКОПІ
Сиджу я в окопі-тут дрон пролітає.
Стріляю у нього, він «вога» скидає.
Упало залізо, зірвалось далеко.
Дивлюсь я у небо, у небі лелека.
І радісно стало і сумно до болю.
Чому я не вдома? Чому не з сім’єю?
Сиджу тут і мрію –
коли все скінчиться
Приїду додому, нап’юся водиці.
Дітей обійму, поцілую Марину,
Та й будемо жити
в Україні цій милій.
Але нам всім слід людей пам’ятати,
Хто ворога гнав з України в болото.
Нехай горить в пеклі
кацапська сволота.
Такі от вам мрії простого солдата.
Щоб діти росли і не плакала мати.
Але знову потрібно
вже братись за зброю,
Бо «пташка» ворожа
кружля наді мною.
Зіб’ю її зараз і знову замрію,
Бо мрії в окопах дають нам надію.