Новини Краснопільщини

29.04.2024

406

Люди

НАДІЇНИ МРІЇ

Осиротила затишне родинне гніздо Смірнових клята війна. Немає бадьорих ранків з ароматом світанкової кави у стабільному дружному колі. Немає вже тих теплих сімейних вечорів з присмаком домашньої кухні та новинами про пройдешній день кожного члена родини. Немає дівочих посиденьок двох Надій та наймолодшої в родині Ангеліни.

Погода, мода, новини, кухня, жарти – будь що могло бути темою для щирого спілкування у цій краснопільській сім’ї… Сьогодні, після трьох прильотів на цю невелику вулицю, у просторому будинку залишилась лише Берегиня роду Надія Панасівна Смірнова:

-Розлетілась родина від обстрілів, – з сумом починає розповідь пані Надія. – А я не можу залишити домівку без нагляду. В заснування цього нашого гніздечка ми з чоловіком вклали наше
життя та душу. Працювали, мріяли, будували і навіть не здогадувались, на той час, які ми щасливі…

Народилася Надія Голуб 10 вересня 1951-го року третьою дитиною у звичайній сільській родині у селі Кобиляки, що на Полтавщині. Отримавши повну середню освіту дівчина з мамою поїхали до Полтави вступати до фармацевтичного технікуму. Щось не влаштувало абітурієнтку в умовах чи
то вступу, чи навчання.

-Залишивши територію технікуму, ми з мамою просто йшли весняною Полтавою. – з задоволенням
згадує юність чарівна стоматологиня. – Неймовірної краси велична споруда зустрілась нам на шляху. Перехожі пояснили, що то є новостворений стоматологічний інститут і навчає студентів він лише два роки. Маю зізнатись, – продовжує з інтригою пані Надія. – На той момент лексичного
значення слова «стоматологічний» я не розуміла. З дитинства не мала проблем з зубами і не знала поняття «зубний лікар». Але ж, що я маю навчатись саме у цьому казковому приміщення,
було вирішено однозначно. Надали документи для ступу. Успішно складені іспити. І неповторні студентські роки.

Відразу закохалась у свою майбутню професію, тому навчання давалось легко. Серед студентів інституту зустріла я і свою долю. На четвертому курсі ми познайомились з Борисом. На
п’ятому ми вже одружились. До отримання диплома ми вже стали батьками нашого сина Славка. Після випуску отримали направлення на Сумщину.

То Ви мали вибір?

Ми, як родина, мали можливість залишитись в обласному центрі. Перспектива отримати власне житло для молодої родини, то було межею мрій. У Краснопіллі було більше шансів. Ми
отримали квартирку по вулиці Леніна, а потім однокімнатну у двоповерховому будинку по колишній вулиці Чкалова. Славко підростав і ми мріяли саме про родинне гніздо, куди наш син приведе свою дружину, де народяться їхні діти, де ми будемо радіти досягненням своїх онуків. Все здійснилось, але російський окупант зруйнував мрії та плани…

Пані Надіє, Ви працювали у двох різних епохах стоматології, то ж можете об’єктивно оцінити про
обидві. У чому різниця?

По перше був неймовірний дефіцит кадрів у сільській медицині. Ми з чоловіком були два
лікаря-стоматолога на весь Краснопільський район. По селам працювали зубні лікарі з середньою освітою.
Обладнання бажало бути кращим, а заробітна плата нашої спеціальності була найнижчою серед
лікарів. Щомісяця кожен з нас приймав в середньому 400-500 пацієнтів.

За статистикою того часу, за рік у мене лікування проходило до 5000 осіб. Стоматологія була соціальною. Вона була не те, що безкоштовною, а ми у садочках і навчальних закладах
проводили профілактичні огляди і лікування дітей та учнів, не чекаючи, що мама приведе на плановий огляд дитину. Я маю єдиний запис у трудовій книжці. Працювала більше п’ятдесяти
років, трудовий стаж 46 років, 15 років працювала, вже коли досягла пенсійного віку.

Вже чотири роки перебуваю на заслуженому відпочинку. Так, завершувала трудову діяльність я у сучасній стоматології. Новітнє обладнання, престиж професії, упорядкований прийом пацієнтів, Звісно, то дві різних епохи у стоматології. Ми отримували по 120 рублів. Кожних п’ять років походили курси підвищення кваліфікації. Могли собі дозволити мандрувати.

Кавказ, Ленінград, Москва, Прибалтика чи будь яке місто Радянського союзу. Займались спортивним туризмом. З наплічниками їхали на Кавказ. Шість разів перетинали головний Кавказький хребет. Заходили з Північного Кавказу, де Північна Осетія, Кабардино–Балкарія, Чичено-Інгушетія. Проходили до самої Грузії. Мандрувати ми розпочали з 28 років, коли вже можна
було Славка залишити на літо у бабусі.

До 35-річного віку жодне літо не минало без туристичної подорожі. Є таке повір’я, що якщо ти хоч раз побув на Кавказі, то ти назавжди Кавказький полонений. Це дійсно так, ту красу забути неможливо. І ми повертались знову і знову. Долали відстань по 28 кілометрів щодня з наплічниками. Мій був вагою 8 кілограмів, а чоловіка –15.

За 28 днів відпустки проживалось маленьке життя. Подорож починали з засніжених гір, а завершувалась вона біля безмежного теплого моря.

Життя було дуже цікавим та насиченим. Нелегкі будні у дружній медичній родині і змістовні вихідні теж часто з колегами. Були виїзди в ліс по гриби, за березовим соком та і просто – на відпочинок та чийсь день народження з колег. Були молоді, мали крила, мрії. Зараз, напевне, мрія у всіх українців одна – Перемога. Щоб перестав від вибухів здригатись наш любий дім. Мрію, що повернуться діти у
рідний дім.

Хоч на гостини буде приїздити онучка, яка зараз у далекій країні. Ніколи у житті ні про що не жалкувала. Маю щасливу сім’ю, життя присвятила справі, яку любила. Заслужила відпочинок. Тільки живи та радій. Але росіяни вирішили інакше.
І.ЗАГОРУЛЬКО, газета ПЕРЕМОГА