Для Ольги, переселенки з Луганщини, війна розпочалася у 2014-му. Тоді, рятуючи дітей від обстрілів, вирішили з чоловіком перевезти їх на його малу батьківщину до Краснопілля в будинок його вже не молодих батьків, які на той час потребували нагляду. Як склалося життя її сім’ї, жінка погодилася розповісти нашим читачам.
Ольго, Донбас – це Ваша мала батьківщина?
Так, я народилася у Сєверо-Гундорівську, це поблизу Краснодону, там закінчила школу, навчалася у Луганському будівельному технікумі за спеціальністю майстер будівельних нежилих споруд.
Працювали за фахом?
Можна сказати, що практично не довелося. Після отримання диплому спочатку працювала оздоблювальником в будівельному цеху, потім машиністом підіймача на шахті, де підіймала та опускала людей на глибину 900 метрів. Пропрацювала там вісім років. Робота подобалася, вчасно виплачувалася зарплата, працівники забезпечувалися необхідним спецодягом, милом. Ніяких
претензій до власника шахти Р.Ахметова не було. До війни у нас все було дуже добре.
Від початку війни 2014 Ваша родина залишила Донбас?
Того року моїм двом синам треба було йти до першого класу. Як їм навчатися на Луганщині під обстрілами ми не розуміли. Тому, прийняли рішення, що чоловік з хлопцями переїздять до Краснопілля, а я лишалася працювати на шахті. У мене була робота, зарплата, квартира, за якою треба було наглядати, і в неї так багато вкладено часу, сил, грошей. Я часто приїздила до
Краснопілля, до своїх рідних. Після того, як сини закінчили перший клас, ми повернулися на Луганщину, бо на той час здавалося, що все більш-менш налагоджується.
Ми прожили там три роки, сподівалися, що все повернеться, буде мирне життя. Але, у 2017 році відбулося захоплення шахти, підприємство переходило в «ЛНР». Для того, щоб закрити трудову книжку українською печаткою, я розрахувалася звідти і ми знову вирушили до Краснопілля.
Ольго, після роботи у шахті трудова діяльність у Краснопіллі розпочалася відразу?
У 2017 році я вперше поїхала до Польщі, підкорювати Європу, – посміхаючись розповідає Ольга.
Було тяжко, але нічого, вивчила мову більш-менш. Починала зі збирання полуниці, змінила декілька робіт, але лишилася на польових, бо для роботи за фахом потрібно підтвердження диплома. А ще польським роботодавцям не дуже подобається, коли ти приїздиш-виїздиш. Тому повинна була працювати там і жити чотири місяці, не приїздивши в Україну.
Ваші сини вже мали у Краснопіллі друзів? Швидко адаптувалися до навчання у школі?
Так. 1 вересня хлопці повернулися у Краснопільську школу, у свій клас. Для них вона стала рідною. Деякі друзі у них на Луганщині залишились. Думаю, їх вони б хотіли побачити.
Хлопці спілкуються зі своїми товаришами з Донбасу?
Нещодавно вони телефонували та вітали українською мовою колишню однокласницю, яка з ними навчалася на Луганщині. Дівчина запитала: «А вас, что заставляют разговаривать на украинском? Вы забыли русский язык, вы его не помните?». Саша, переходячи на російську, відповів: «Да нет, ну мы тут все так разговариваем! А ты не понимаешь, что я говорю?» Дівчина відповіла: «Да нет, я понимаю, но у нас тут все говорят, что вас заставляют говорить на укранском».
Так говорять на тимчасово окупованих територіях?
Як знаємо з розповідей знайомих, у Луганській області зараз у школах живуть переселенці. Дехто з них каже, що всіх в Україні примушують говорити українською. Серед переселенців є різні люди, багато з них і зараз налаштовані на Україну. Говорять, якщо вони там знаходяться, це не означає, що вони отримуватимуть російський паспорт. Просто людям нікуди подітися, у них дуже важке становище.
Ольго, Ваша сім’я втікала від війни, але вона Вас застала і в Краснопіллі. Як діти реагують на тривожні сирени?
Ту війну, яка 2014 року почалася у Донбасі, менші не бачили. Старший, якому 24 роки, звісно її пам’ятає. Зараз близнятам Саші і Льоші вже по 14 років, вони дорослі, все розуміють. Після останнього авіаудару по Краснопіллю, зараз, почувши сирену, хлопці швидко одягаються, і біжать
до сусідського погребу.
Зв’язки з Луганщиною не пориваєте?
З рідними підтримую стосунки, у мене там живуть сестра, племінниця, батьки, друзі. Є куди повернутися, квартира теж лишилася, за нею наглядають знайомі. Ми намагалися її здавати, але цей варіант нам не підійшов, бо з квартирантами були проблеми. Вартість комунальних послуг зростає там кожні три місяці, і якщо за комуналку рахунки не сплачені, говорять, що квартири відбиратимуть, тому доводиться платити.
Як Вашій родині живеться у Краснопіллі?
Мені подобається Краснопілля, це квітуче селище, його чудова природа, до того ж пощастило з сусідами. До початку широкомасштабної війни тут життя «кипіло», весь час якісь свята, заходи. Інфраструктура налагоджена. Щоправда з роботою проблеми, але все є для того, щоб жити.
Ольго, стосовно роботи, чим були зайняті після Польщі?
Спочатку стояла на обліку у центрі зайнятості, потім працювала деякий час офіціантом та барменом у Краснопільському «Візаві», далі знову Польща, також маю піврічний досвід роботи у готелі покоївкою у Вишгороді, потім знову Польща. З початку 2022 року, завдяки сусідці,
я – листоноша Краснопільського відділення поштового зв’язку. Зарплата щоправда невелика, але робота офіційна, соціальний пакет, стаж нараховується.
Як працюється у колективі поштовиків?
У мене наставником був колишній листоноша Василь Павлович Мартиненко, якому я дуже вдячна за те, що він мені допоміг, довго знайомив з дільницею на якій я працюватиму, ходив зі мною Краснопіллям, адже селище я не знала. Зараз вже вивчила свої вулиці та провулки, і мені простіше орієнтуватися по їх назвам, ніж по прізвищам людей, адже їх я знаю ще менше. Колектив дуже подобається, у нас завжди гарна атмосфера, весело.
Начальник, Наталія Вікторівна Новак, хоч і вимоглива до кожного працівника, тримає колектив у тонусі, але робить це з позитивом. Лідія Іванівна Патютько – це людина, яка підкаже, заспокоїть, поясне. Також у нашому колективі є така ж переселенка, як я. Це оператор поштового
зв’язку Лєна. Ми часто говоримо з нею: «Ми з Донбасу, і ми з України!»
Ольго, зв’язок зі споживачами поштових послуг налагодився?
Так, потихеньку з багатьма познайомилася. Є у мене вже улюблені клієнти, які телефонують, запитують як справи, замовляють, що їм привезти, дають поради, розуміють у який час ми
живемо. Часто бувають ситуації, коли жіночки-пенсіонерки допомагають мені у пошуках того чи іншого адресата. Говорять: «Ти нам скажи прізвище, а ми скажемо де хто живе». Є, звісно, люди
різні, але в основному гарні.
Як працівник Краснопільського часопису, не можу не запитати щодо передплати на «Перемогу». Чи поновлюють передплату на неї наші читачі?
Тут головне – грошове питання, немає у людей коштів, пенсії невеликі. Також існує і така проблема, що багато краснопільчан зараз зачиняються і не відкривають двері, бояться сторонніх.
Хоча деякі наші передплатники забули подовжити передплату, тому поновлюють її з наступного місяця. Є такі, які виїхали з Краснопілля, сподіваємося повернуться, все налагодиться. А для
когось з передплатників «Перемоги» стало відкриттям, що вже пройшло пів року з того часу, як вони переплатили видання і перепитують, де їхня газета.
Хто хоче читати «Перемогу», тим я передплачую видання з наступного місяця, а номери за поточний, коли є потреба, купую у роздріб і доставляю адресату.
На який термін передплачують зараз періодичні видання користувачі поштових послуг? Чи цікавляться новинами нашого краю?
На даний час люди мають сумніви, щодо виходу газет, тому передплачують на один та кілька місяців. Є й такі, які запитують і чекають безкоштовної періодики. Хоча неодноразово доводилося бачити картину, коли одна жінка отримавши «Перемогу», передає її, сидячи
на лавці біля двору сусідці, а та іншій. Так і читають, в такий спосіб діляться інформацією з сусідами.
Маєте побажання для краснопільчанам?
Так, найголовніше для усіх українців. Хочеться, щоб в Україні нарешті настав мир, щоб було спокійно, щоб не чекати і не слухати сирену, яка дуже діє на нерви, особливо людям поважного
віку, і, щоб всі були живі та здорові.
О.КИСЛЕНКО.
Газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
