Вже у перші хвилини знайомства мій співрозмовник, офіцер батальйону, виявив неабияку
обізнаність у питаннях, які відомі лише редактору – про процес роздержавлення, про укладення договорів на висвітлення з органами влади тощо. На моє здивування військовий з усмішкою відповів:
-Довелось працювати на державній службі, і у місцевому самоврядуванні, був головою районної
ради, тому безпосередньо займався питаннями роздержавлення місцевої газети. Називаю його по імені, та все ж цікавлюсь позивним.
«Секатор», – не без усмішки задовольняє офіцер мою цікавість і розповідає історію походження свого позивного. Виявляється, голови він нікому не відсікав, а вміло вправлявся цим інструментом у власному великому саду, про це й сказав командиру, коли той наказав підготувати військовий документ.
Написав, дав почитати, очікував, що будуть якісь претензії, натомість командир, майже не читаючи, поклав до папки зі словами, що не збирається правити такого грамотного військового. «Я грамотний за садом із секатором доглядати», – відповів і з тих пір це стало моїм позивним. Нічого, бувають і гірші, один мій російськомовний знайомий із хлопцями з Західної України воював, вони його «Москалем» нарікли. Тож коли прийшов до нашого підрозділу, попросив придумати йому новий позивний, – розповідає мій співрозмовник.
А ще чоловік доволі успішно займався фермерством, мав затишний будинок за містом, але війна все це знищила. Тепер все життя чоловіка, якому йде 58-й рік, як довоєнне, так і сучасне, вмістилося у смартфоні. «Секатор» гортає сторінки свого гаджету і розповідає про війну, до якої готувався, але попередні уявлення про неї не підтвердилися…
«ВІДЧУТТЯ, ЩО Я ОФІЦЕР, МЕНЕ НІКОЛИ НЕ ПОЛИШАЛО»
Отже, як говорив спочатку, мій співрозмовник працював у державній службі і місцевому самоврядуванні, був головою районної ради і навіть зараз є чинним депутатом районної ради.
Вся моя військова служба – це військова кафедра, яку відвідував, коли навчався у виші на агронома, розповідає офіцер. – Там і отримав базові знання з військової підготовки, і хоч сама підготовка була доволі серйозною, але то було давно і за роки ті знання вивітрилися. Але відчуття, що я офіцер, мене ніколи не полишало. Стояв на обліку як офіцер запасу і у 2014 році навіть пробував записатися у добровольці на схід.
Але мені чемно відповіли, що наразі я там не потрібен, а потім мене обрали головою районної ради, тож клопотів вистачало. Але восени 2021 року дійшов висновку, що війна, на жаль, не відворотна, питання лише у часі. Почав дивитись відеоролики про виживання, тривожний рюкзак
для себе і дружини був готовий ще до нового, 2022 року.
До того ж після підписання Президентом Закону «Про національний спротив», відразу записався до місцевої територіальної оборони.
Чоловік згадує крайній мирний вечір 23 лютого 2022 року, як вони із дружиною відвідали кінотеатр і переглянули чудовий український фільм «Снайпер», а після кіносеансу він, ніби щось відчуваючи, забрав у інтернет-магазині повербанк, заправив повен бак своєї автівки.
А вранці нам зателефонувала донька, яка проживає за кордоном, і повідомила, що по місцевих каналах показують численні російські колони на українській землі. Ось так, ніби готувались до цього моменту, тим не менше перші півгодини ця звістка нас з дружиною ошарашила, потім включився план, який було сформовано заздалегідь, – продовжує розповідь чоловік. – Швиденько взяли
себе в руки, сіли в автівку, вивіз дружину у більш-менш безпечне місце, залишив їй авто, щоб виїхала якомога далі на Захід, а сам попутками до пізнього вечора повертався додому, взяв давно готового наплічника, перевдягнувся і пішов до свого місцевого батальйону ТРО.
Ще через півгодини був з автоматом і разом із тероборонівцями, серед яких впізнав кілька знайомих, вже готувались до оборони міста, – «Секатор»знову демонструє світлини із смартфону, де чоловіки різного віку, хто у військовій формі, а хто у джинсах, облаштовують позиції для зустрічі окупантів.
«МИ ПРИЙШЛИ СЮДИ ДОБРОВІЛЬНО СВОЇМИ НОГАМИ, А ЗНАЧИТЬ І ВОЮВАТИ МАЄМО ТАК,
ЯК НАЛЕЖИТЬ»
А вже наступного ранку розпочались страшні обстріли, був перший бій, перші втрати і саме моєму співрозмовнику довелось евакуйовувати загиблих захисників.
Накази не обговорюються, комбат сказав, що треба евакуювати загиблих, я пішов виконувати. Зустрів друзів із «Правого сектору», у яких був бусик. Попри обстріли доїхали до вказаного місця, знайшли тіла п’ятьох хлопців… Так сталося, що це було моє перше знайомство з військовою службою, і відразу ж війна, перший бій і перші втрати, – продовжує свою розповідь військовий. – Батальйон наш у перші дні війни був неповним, і нараховував не більше 60-ти чоловік. На другий чи на третій день широкомасштабної війни нас зібрав комбат і сказав слова, які я ніколи не забуду, що ми прийшли сюди добровільно своїми ногами, а значить і воювати маємо так, як належить. І якщо залишимось в живих і хтось нам колись подякує за наш вибір – вважайте, нам дуже пощастило. І ще сказав: хто думає, що війна закінчиться за 3-4 тижні, то у 2014-му році – теж так думали.
З тих пір я не чекаю. А шансів вижити в тій бійні було не так і багато, якби на напрямок, який стримували хлопці з територіальної оборони, прорвались російські танки, а зупиняти їх, окрім гранатометів «Муха», було нічим.
Готувались відсікати піхоту, а там вже як вийде, – каже «Секатор». – На щастя танки до нас не пішли, але гатили по нас серйозно, ми копали окопи, ховалися в них і хрестились, хтось навіть вперше. Мій друг Валера не дуже поспішав копати собі укриття, бо підмітив тільки йому відому закономірність – щойно беремося за лопати, як тут же починається обстріл. Пізніше ми дізналися, що на нас справді йшло вісім танків і 12 БМП з десантом, але вони поїхали по об’їздній трасі, вперлись там у підірваний міст і по них влучно відпрацювали наші «Гради».
Потім були ротації на інші напрямки оборони рідної області «Секатора» і його побратимів. З кожним днем жага нищити окупантів лише посилювалась, адже росіяни вбивали не лише українських захисників, а й цивільних.
Страшні то були дні. Однієї ночі ворожа ДРГ напала на сусідній блокпост, двох тероборонівців забрали у полон, одного розстріляли. Та й удари ворожої авіації не припинялись. Якось пішов подивитись на наслідки обстрілу місцевої школи. На краю величезної вирви зустрів чоловіка, поцікавився, що він тут робить. Виявляться, під тими завалами загинула його дружина, тіло
якої, як і тіла багатьох інших людей, яких вбила ворожа бомба, до того часу ще не знайшли. Тому невимовною була радість, коли ППО збила ворожий літак, ми бачили, як він падає, бачили парашут льотчика і не відчували до нього жодного жалю, – офіцер показує фото зруйнованої школи, демонструє світлини позицій, «викошені» вибухами лісополоси, де вони тримали оборону. – А це
мій будинок. Точніше все, що від нього залишилось.
Буквально два тижні не «дожив» до звільнення нашої області. Оселя залишилась за лінією фронту, в окупації, тому я не знав, чи уцілів будинок, чи ні. А згодом розвідники принесли невтішну звістку, що від оселі лише димар залишився. Спеклося все усередині, скільки праці було вкладено… Та для себе вирішив винести цю інформацію «за дужки» і поки на власні очі не побачу, дружині не повідомлятиму. А коли росіяни втекли, побував на знищеному подвір’ї, зробив світлини на «пам’ять». З хороших новин – мій сад майже увесь уцілів, значить буде де після війни секатором працювати…
«МИ НЕ ВІРИЛИ, ЩО В СУЧАСНІЙ ВІЙНІ МОЖУТЬ БУТИ ТАКІ БЛИЗЬКІ КОНТАКТНІ БОЇ»
Оборонні бої за свою область змінились наступом ЗСУ. У квітні минулого року росіяни відступили і
підрозділ «Секатора» виконував поставлені задачі неподалік свого обласного центру, посилено готуючись до майбутньої ротації на схід.
Нас орієнтували, що це буде січень, може лютий. 2 січня було звичне шикування і вже перед командою «Розійтись», командиру зателефонували. Розмова тривала кілька секунд, після чого він звернувся до нас: «Післязавтра вирушаємо». Наша дорога пролягла на Бахмутський напрямок, у с. Парасковіївка, де тривали важкі бої, – продовжує свою розповідь воїн. – Моє перше враження? Всюди дуже гупає, густо і часто, свистить і літає в усі боки. Наш командно-спостережний пункт
розташувався за кілометр від «передка» при 40 кілометрах допустимих. Не хочу плакатись, але скажу, що наша підготовка не була достатньою, але свої позиції ми залишили тільки за наказом. Ми прийшли на практично не підготовлені позиції і утримували їх дні і ночі, у мороз, буквально як яблуками, кидалися з «вагнерами» гранатами.
Побратими розповідали про молодого, 20-річного хлопчину. В його окопчик прилетіла граната.
Хлопець заплющив очі і був готовий зустріти смерть. Пролунав вибух. Хлопчина в шоці розмірковував, що раз у нього нічого не болить, значить він вже у раю. Очі відкрив лише тоді, коли відчув холод в ногах. Тільки тоді побачив, що в нозі застрягла запобіжна скоба з гранати.
Він сам її й витяг. Юра, досвідчений воїн, розповідав, як прийшли на позицію до своїх, щоб розвідати обстановку, вступили у бій, який тривав дев’ять годин. І вони свою позицію утримали. За останні півтори години бою десять гранат з окопу встигли викинути. Один командир-мінометник за ніч вистріляв у росіян «цинк» набоїв, а це, між іншим, більше тисячі. До цього ми вважали,
що бачили вже все, але навіть уявити не могли, що в сучасній війні можуть бути такі близькі, контактні бої. Тим не менше позиції ми втримали, хоч втратили друзів загиблими, пораненими, обмороженими, зниклими безвісти. Після ротації наш підрозділ вивели до Сумщини, де ми відігрілись в першу чергу душею, адже ніде нас так тепло не зустрічало місцеве населення.
Тепер ми тут, у ваших чудових краях, ми міцно стоїмо на ногах, у нас достатньо сил і засобів, щоб більше не пустити цю наволоч на свою землю. Не знаю, як складеться моє життя далі, та завжди буду пам’ятати слова свого комбата, сказані ним в перші дні війни, що раз прийшли захищати свою землю добровільно, значить і воювати маємо так, як належить. А найвищою нагородою за це нам буде людська вдячність.
О. МОЦНИЙ
ГАЗЕТА “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
❤💪
Безмежна шана Героям!!
✌️