Дитинство, Друга світова війна та повоєнні роки
Ніна Олександрівна Степаненко народилася 1 січня 1936 року в мальовничому селі Рясне на Сумщині. Її дитинство припало на складні довоєнні та воєнні часи.
«Моя мама народилася 1910 року у багатодітній родині, де було дев’ять дітей, але четверо з них померли ще маленькими. Нас у батьків було четверо — дві дівчинки і два хлопці. Я серед дітей найстарша, і так склалася доля, що на сьогодні з нас чотирьох лишилася тільки я», — ділиться спогадами Ніна Олександрівна.
Вона пам’ятає жахи Другої світової війни, які через багато десятиліть знову наздогнали її на рідній землі:
«Коли прийшла війна, ми практично жили в погребі. Наш сховок був невеликим, але там якось розміщувалися ми четверо дітей, мама, бабуся та ще й сусіди приходили ховатися. Вхідні двері тримали простою мотузкою. Наш город виходив до ставка, і я досі пам’ятаю, як на іншому боці жінка пасла корову — прилетіла бомба, і вона загинула на місці… Одні німці хоч і жили у нашій хаті, але з неї не виганяли, стали інші – ми змушені були жити у комірчині. Мама щодня ходила копати окопи. Пам’ятаю, як у нашому садку стояла німецька гармата і постійно гатила в бік Грабовського. Якось примчав мотоцикліст, щось прокричав, і окупанти швидко повтікали».
У 1943 році, якраз після звільнення села, Ніна пішла до першого класу. Місцева двоповерхова школа-десятирічка була розбита — німці збили верхній поверх. Через це діти вчилися у звичайних сільських хатах: в одній половині йшли уроки, а в іншій жили люди. Лише в четвертий клас школярі перейшли до так званої «попівської школи», облаштованої в колишніх магазинах.
Коли ж прийшов час іти до старших класів, у Рясному десятирічки не було. Усім, хто прагнув здобути освіту, доводилося щодня ходити пішки за 12 кілометрів до Славгорода. У 1950 році Ніна закінчила сім класів та вступила до Маловисторопського сільськогосподарського технікуму на факультет зоотехнії, обравши професію, якій присвятила велику частину свого життя.
Професійний шлях, заміжжя та розквіт господарства
У 1954 році, отримавши диплом зоотехніка, Ніна Олександрівна розпочала свій трудовий шлях. За розподілом її направили на роботу до Тернівської машинно-тракторної станції (МТС) Улянівського району Сумської області. Потім перевели в колгосп ім. Кагановича (згодом перейменований на ім. Чапаєва). Там вона пропрацювала два роки, після чого була переведена в інше господарство. Невдовзі, через сімейні обставини, молода спеціалістка повернулася в рідне Рясне.
У 1956 році Ніна Олександрівна вийшла заміж. Її чоловік закінчив Іскривщанський сільськогосподарський технікум, влаштувався завідувачем ферми в радгоспі Майського відділення Ульянівського району, а згодом його запросили очолити колгосп у Буринському районі, в селі Бошівка. Проте на новій посаді він пропрацював лише два місяці, після чого робота закінчилася. Родинне життя не склалося, і коли їхньому синові Колі виповнилося чотири роки, подружжя розлучилося.
Тим часом кар’єра Ніни Олександрівни в Рясному стрімко йшла вгору завдяки її працьовитості та знанням. У 1962 році її призначають завідувачкою ферми з вирощування молодняка великої рогатої худоби (ВРХ). Після розформування телятника вона очолила велику молочно-товарну ферму. У середині 60 років — направляють на курси агрохімлаборантів, після яких вона мала діставатися до Славгорода на свою нову роботу. Оцінивши відстань, жінка зрозуміла, що щодня долати такий шлях не зможе, тому прийняла пропозицію стати секретарем правління колгоспу, також працювала на комутаторі. Згодом її перевели на посаду плановика, де вона трудилася до 1969 року. З квітня 1969 Ніну Олександрівну призначають зоотехніком, а згодом — головним зоотехніком потужного колгоспу ім. Леніна. На цій відповідальній посаді вона незмінно пропрацювала понад три десятиліття до 2003 року.
З 1972 по 1982 рік колгосп ім. Леніна об’єднував господарства Рясного та Грабовського.
«Ми мали величезне господарство. Працювало п’ять ферм: три ряснянські ферми ВРХ, дві у Грабовському, а на хуторі Високому ще й тримали овець. Наш свинокомплекс, хоч і був розрахований на 12 тисяч голів, утримував до 15 тисяч свиней. Улітку виганяли тварин у табори, вони там під електропастухами бігали. Великої рогатої худоби було близько 3 тисяч голів. Корів у Грабовському пасли і чоловіки з Росії — ходили до нас через греблю на роботу».
Робота вимагала колосальних зусиль і забирала багато сили. Керівники та спеціалісти чергували нарівні з робітниками:
«Нас посилали на нічні чергування. Пам’ятаю, як стерегли силосні ями у Лісному та Земляному. А в квітні, коли свині поросилися, а табори вже були на вулиці, один сторож не вправлявся, тому чергували майже всі — і колгоспні спеціалісти, і навіть працівники дитячого садка. Одного разу чергові заснули, сталося замикання електрики, і десять свиноматок згоріло… Це була величезна втрата. Я з напарницями вночі майже не присідали біля поросят, лише на кілька хвилин забігали погрітися. Іншим разом чергувала з жінкою-агрономом, сиділи вночі на вагонетці. Навколо тихо, світло, аж бачимо — собака прийшла, а за нею хтось по поросят крадеться. Почули, що ми розмовляємо, так і не наважилися лізти. За роки роботи всякого бувало…»
За багаторічну сумлінну працю у 1986 році Ніну Олександрівну нагородили урядовою нагородою — Орденом «Знак Пошани». Окрім виробництва, вона активно займалася громадською діяльністю: чотири скликання обиралася депутатом районної ради та багато років була депутатом Ряснянської сільської ради.
У цей же період вона отримала рідкісну на той час можливість подорожувати. У складі передовиків сільського господарства Ніна Олександрівна відвідала Грузію, Середню Азію, Москву. У 1974 році їздила в туристичну поїздку до Чорногорії та Болгарії, а в 1987 році — до Чехії та Угорщини, звідки потайки в рукаві дитячої курточки везла дефіцитні речі для щойно народженого онука Сергійка.
На офіційну пенсію вийшла у 1991 у віці 55 років, проте робоче місце не залишила. Ніна Олександрівна була головним зоотехніком ще 12 років після призначення пенсії. Можливо, ще б працювала, але треба було доглядати стареньку маму, яка прожила довгий вік – до 97 років.
Син Микола та розбудова родинного будинку
Син Ніни Олександрівни, Микола Степаненко, обрав свій шлях. Зі шкільних років він займався легкою атлетикою під керівництвом місцевого лікаря, а згодом перейшов у професійний лижний спорт. Виступаючи за добровільне спортивне товариство «Спартак», він виборов звання кандидата у майстри спорту з лижних гонок і в складі збірної об’їздив, перебуваючи на змаганнях, безліч міст колишнього Союзу.
У Сумах Микола навчався у 12-му училищі, де здобув рідкісний фах червонодеревника, а згодом зварювальника. Окрім цього, хлопець мав хист до шиття. Потайки від бабусі у Рясному сідав за її стару ножну машинку «Зінгер» і строчив так, що вона «ляпотіла як кулемет». Слідкував за модою і в старших класах сам перешивав хлопцям сорочки на приталені. Якось за чотири години із старого пальта пошив собі бурки на зимову риболовлю. Був затребуваний і як зварювальник. Його запрошували чи не в кожну хату у Рясному допомогти полагодити техніку чи зробити систему опалення.
У Сумах Микола зустрів свою майбутню дружину Ніну Володимирівну. Разом подружжя прожило і пропрацювало в обласному центрі 40 років: спершу обоє трудилися на машинобудівному заводі ім. Фрунзе, а згодом Микола перейшов на Сумську ТЕЦ. Подбавши про майбутнє своїх двох синів, вони залишили міську квартиру молодшому сину, а старшому також придбали власне житло в Сумах. Сьогодні у Миколи Степановича та Ніни Володимирівни вже троє онуків, а у Ніни Олександрівни правнуків — Назарчик, Аріна і Злата.
У 1989–1990 роках Микола збудував для родини у Рясному новий будинок. Разом із помічником та підсобним робітником вони звели простору, світлу оселю площею 90 квадратних метрів, кухню, сараї, у будинку була холодна і гаряча вода. Саме в цьому домі святкували 55-річчя Ніни Олександрівни.
Коли Микола з дружиною Ніною вийшли на пенсію, вони повернулися з міста до мами в Рясне. Родина жила заможно, ніколи ні в чому не маючи нужди: мали сад на 15 соток, обробляли 20 соток городу, тримали велике господарство — до 60 качок, бройлерів, курей та кролів. На зиму закривали по 500 банок консервації. Ніна Олександрівна з молоду захоплювалася рукоділлям: в’язала гачком і спицями, на пенсії продовжила цю улюблену справу, її син теж вмів вишивати хрестиком. За довгі роки вона вишила понад сорок рушників, картин, ікон.
Війна, обстріли, евакуація
Щасливе та розмірене життя родини вщент розбила повномасштабна війна. Чотири роки Степаненки жили в режимі «погріб – кухня – погріб», ховаючись від прильотів.
«Можливо, під час перших місяців, коли росіяни зайшли в Рясне, від їх жорстокості нас врятувало саме те, що в селі був свинокомплекс. Росіяни на мангалах постійно смажили м’ясо, не чіпали жителів», — пригадує Микола.
Після втечі росіян у квітні 2022 року, у Рясному ще можна було жити. Хоча воно перебувало під постійними ударами ворожої армії. 20 березня 2025 року в селі остаточно відключили світло. Довелося купувати газовий балон, щоб готувати їжу. Попри смертельну небезпеку, родина залишалася в селі до останнього. Разом із сусідами вони ходили гасити пожежі після обстрілів, допомагали латати пошкоджені дахи односельцям. У грудні 2025 року, коли росіяни зайшли у Грабовське та незаконно вивезли близько 50 цивільних, а обстріли Рясного не почастішали, на вулиці, де мешкали Степаненки, із п’ятнадцять осіб лишилися лише вони. Староста Валентина Мороз підтримувала зв’язок із їхньою родиною. Хоча Степаненкам доводилося щодня долати пів кілометра під ворожими ударами, до місця, де можна було вловити мережу.
26 грудня 2025 року спецпідрозділ поліції «Білий янгол» евакуював родину. Виїжджали поспіхом, під прикриттям сильної завірюхи, яка, на щастя, сховала евакуаційну машину від ворожих дронів. Люди сиділи в салоні так щільно, що не було вільного місця. Родина встигла вхопити лише дещо з речей у тому числі й наплічник, який від початку великої війни стояв зібраний на веранді.
Невдовзі родина дізналася, що через обстріли їхній родинний будинок у Рясному з усіма нажитими статками згорів. Вони в один момент втратили все.
Раніше, 24 березня 2025 року, була зруйнована квартира у Сумах їхнього старшого сина.
Сьогодення
Зараз родина Степаненків мешкає в Сумах. Спершу волонтери привезли їх до «Плурітону», де спеціалісти допомогли оформити державну допомогу. Потім шість днів вони тулилися у квартирі молодшого сина, сім ’я якого складається з трьох людей. Невістка Ніни Володимирівни знайшла оголошення про оренду двокімнатної квартири в мікрорайоні, де подружжя прожило 40 років. Господиня квартири виявилася колишньою колегою із заводу. Дізнавшись про біду Степаненків, вона радо надала їм в оренду своє житло.
На даний час вони мешкають учотирьох: 90-річна Ніна Олександрівна, син Микола Степанович, невістка Ніна Володимирівна та її 84-річна мама. Обидві поважні жіночки мають великі проблеми зі здоров’ям. У Ніни Олександрівни критично впав зір, вона розрізняє лише силуети, у іншої матері – через глаукому одне око не бачить, а інше бачить, наче крізь густу мряку.
Проте обидві бабусі, аби не засиджуватися і підтримувати сили, щодня виходять на вулицю і поволі ходять перевіреним маршрутом навколо багатоквартирного будинку.
«Ходжу навколо будинку по десять разів на день, сьогодні до обіду лише сім кіл пройшла, більше не захотіла», — з посмішкою розповідає Ніна Олександрівна.
Родина оформила державні сертифікати на компенсацію за знищене майно, фінансування поки немає. Та й купити за ці гроші житло в Сумах нереально: через падіння курсу гривні ціни на квартири, за словами Степаненків, стартують від 45 тисяч доларів, до того ж продавці просять готівку, мало хто погоджується на державні сертифікати.
«Ми все життя чесно працювали, будували, відкладали, щоб на старості було куди приїхати нам і нашим дітям, — зі сльозами на очах говорить Ніна Володимирівна. — А тепер на схилі літ залишилися безхатьками у повному розумінні цього слова. Все, що на нас одягнуте, весь посуд, ложки-виделки — це все дали добрі люди, за що їм безмежна вдячність».
Степаненки, як і тисячі інших родин переселенців, понад усе чекають на завершення війни та мріють повернутися до свого звичного життя, посадити власний город і виростити гарний врожай, який вони збирали кожної осені. Нехай так і станеться у найближчому майбутньому.
Спілкувалась Ольга Кисленко . газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
|---|---|---|---|---|---|---|
| 1 | 2 | |||||
| 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |
| 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |
| 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 |
| 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 |
| 31 | ||||||
👍