Професія кухара відкриває широкий спектр можливостей для розвитку і кар’єрного росту. Для
того, щоб стати шеф-кухарем, можна вчитися в різних навчальних закладах, таких як коледжі та школи гастрономічної освіти.
А можна просто випадково потрапити до цієї сфери. Лише потім закохатись у професію і присвятити їй всю свою трудову діяльність. Саме так у професію кухара привела доля Галину Лавриненко.
Народилась Галинка Хатамова у Республіці Узбекистан. Ще у ранньому дитинстві з мамою переїздили до Житомира, адже мама була українкою. Шкільні роки дівчини пройшли у Бердянську. Потім Галина переїздила жити і навчатись до Москви, де мешкала її бабуся і молодша сестричка Клавдія.
«Хотілося навчатись у якомусь культурно-освітньому училищі», – трішки з іронією згадує пані Галина
– «Любили ми з сестрою танцювати. Але у подібні навчальні заклади вступити було непросто. А от на робочі спеціальності був недобір. Так за десять місяців у 1982- му я отримала професію «машиніст тісто-розділювальних машин». Відразу пішла працювати до хлібзаводу. Нелегко було у сімнадцять років, три зміни».
Роки юності, гуртожиток… На весіллі подруги Галина зустріла своє кохання. Олександр був із Краснопілля. Служив у міліції Москви, але мріяв жити у селі, де поруч ліси та річка. Після одруження,16 грудня 1983 – го, молода сім’я переїздила жити у Краснопілля. Свекруха полюбила невістку і стала для неї подружкою. Невдовзі родина отримала невелику, окрему кімнатку, так як
Олександр влаштувався працювати на залізницю. У 1984-му у подружжя народився син Сергій.
«Не відразу я потрапила до плити», – продовжує розповідь Галина Петрівна. – «Коли синочку було одинадцять місяців, то повела його до дитячого садочка. І влаштувалася секретар-машиністкою до райспоживспілки. Пам’ятаю, вимоги друкувати на машинці 150 символів у хвилину. Але із-за частих захворювань Сергія мусила повернутись у декретну відпустку до року. Довелося попрацювати і на будівництві підсобником. Саме у Краснопіллі розпочалося будівництво Палацу культури у 1986 – му. Маю нетривалий досвід роботи у лікарні та насіннєвій інспекції.
А у 1988 – му році закінчились мої пошуки себе – за порадою однієї доброї жінки звернулась до відділу кадрів Краснопільської райспоживспілки з бажанням працювати у комбінаті громадського харчування і саме у шкільній їдальні. Моє прохання було задоволено. Так з 1988 – го по 1997 –ий рік готувала для школярів. Там я зрозуміла, що це саме моя професія, яку колись не обрала.
Харчувались на той час півтори тисячі учнів. Це був сніданок, обід і для груп продовженого дня, ще полуденок. Нас було шість працівниць. Щодня готувалось два вісімдесятилітрові чани чаю чи компоту, дві чотиривідерні каструлі першої страви, дві двадцятилітрові гарніру і на двох жаровнях поштучно смажили котлети чи рибу. Вага їх мала бути приблизно однакова, згідно меню шкільної дієт-сестри.
Клопітка, звісно, робота, але колектив дружний був, завзятий. Коли у школярів були канікули, ми, як працівниці комбінату громадського харчування, працювали на інших об’єктах установи».
У ті часи до складу комбінату громадського харчування Краснопільскої райспоживспілки входило чимало об’єктів. У «Сільгосптехніки» своя їдальня, де мало працювати чотири працівники, «Сільгоспхімія», кафе «Явір», ПТУ-43, станція «Корчаківка» та інші. Де відвідувачі могли повноцінно пообідати чи перекусити біляшем, хот-догом з томатним соком чи сітром.
Наша героїня знала кухню кожного з них. Лише з 1997-го року Галину Лавриненко було призначено старшим кухарем ресторану «Нива».
«Тут був інший темп життя. Майже проживали на робочому місці» -знову пані Галина згадує з доброю посмішкою дружний колектив. – «Кухня у ресторані «прокидалась» о 3-4 годині ранку». Адже о п’ятій вже гарячі біляші, котлети та хот-доги очікували автівки, які розвозили по сільським крамницям хліб і, згідно замовлень, наші смаколики. Частими були у нашому закладі весілля та ювілеї. Окрім того, щодня у нас харчувались як жителі селища, так і гості. Різні ярмарки. Жоден футбольний матч у Краснопіллі не проходив без нашої участі. Шашлик, куліш, інші вироби, думаю, теж приваблювали вболівальників. Миропільський ярмарок був водночас і виснажливим, і радісним.
А чого варті були самі вечірні дискотеки у 90-х», – пригадуючи ті непрості часи пані Галина посміхається. – «Жодна з них не минала без бійки. Іноді доводилось залишати пательні і втручатись, бо ж була в той час «старшою» у закладі. Колектив був неповторний. Я не соромлячись, могла, за необхідності, як взяти швабру так і підноса винести до зали. Прибиральниця не цуралась допомогти чистити картоплю. Кожна з нас була універсальною. Тому і спогади лише позитивні, не дивлячись на клопітку роботу».
Сьогодні Галина Лавриненко вже на заслуженому відпочинку. Але не втомлюється готувати для своєї родини. Продовжує вивчати нові страви, експериментувати.
«Готувати їжу, то є найулюбленішою моєю домашньою справою. Зараз маю більше вільного часу. Обожнюю кулінарні шоу. Багато чому там навчаюсь, не дивлячись на свій досвід.
Як то говорять: «Досконалості немає меж».
І. ЗАГОРУЛЬКО, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍
Добре пам’ятаю цю жіночку і в школі, і ресторані, і на стадіоні. Дякую, тепер знаю хто вона і як її звати
Приємна жінка і проіесіонал
Бути людиною не навчать в жодному вузі
Кількість позитивних коментарів тут і у фб говорять самі за себе. Хороша людина.
Дякуємо Перемозі