Є люди, поспілкувавшись із якими навіть кілька хвилин, ти наприкінці розмови можеш згадати якусь життєву історію і бути абсолютно впевненим, що вона про те, де ви вдвох взаємодіяли. В уяві навіть вимальовується картинка, і ти вже подумки говориш: «А пам’ятаєш, як…?» І лише за хвильку розумієш: спільного «а пам’ятаєш» у вас немає. Бо ви щойно познайомилися.
Світлана Семенова саме з таких людей. Вона може розповідати безліч історій зі свого життя — веселих і не дуже, хоча більшість усе ж веселі. Адже жінка переконана: у світ потрібно транслювати більше позитиву, бо горя і так забагато. І в її житті також, адже десять років тому втратила чоловіка, а зараз і дім.
Пошту підтримувало все село
Світлана Мирославівна народилася на Харківщині, у селі Семиланному. Її батьки були вчителями і потрапили туди за розподілом після навчання. Але спільне життя не склалося, і коли дівчинці було шість років, вони розлучилися. Світлана разом із мамою приїхала до Осоївки — до дідуся і бабусі.
Тут вона росла, ходила до школи і саме тут отримала ті життєві уроки, які згодом багато в чому визначили її характер. Особливо пам’ятає дідуся. Він працював агрономом, любив землю і багато спілкувався з людьми. А коли вийшов на пенсію, став сільським активістом. Маленька Світлана часто ходила разом із ним по хатах — він допомагав вирішувати людські проблеми, а дівчинка слухала їхні історії. «Саме від нього я взяла любов до землі, любов до спілкування з людьми», — говорить вона.
Після школи Світлана закінчила Лебединське педагогічне училище, отримала спеціальність вихователя дитсадка і десять років працювала в садочку. На початку 1990-х дитячі садки почали масово закривати. Не став винятком і осоївський.
А працювати потрібно було, чоловік на той час уже хворів. Тож Світлана Мирославівна чотири роки працювала продавчинею, а потім у селі звільнилося місце на пошті. На той час сільським головою була Віра Миколаївна Пономарьова, яка й запропонувала їй спробувати. Вона погодилася. І залишилася там на 23 роки — аж до виходу на пенсію. Останні кілька років через скорочення на Осоївській пошті з усіх працівників залишилася тільки вона – начальник відділення поштового зв’язку та листоноша в одній особі. На допомогу часто приходив староста Олександр Володимирович Бондар. Його автомобілем розвозили пенсії, доставляли рекомендовані листи.
Загалом допомагали всі: односельці забирали своїм сусідам газети та квитанції, долучалися продавці, діти. Люди максимально намагалися зберегти свою стаціонарну пошту. Бо пересувне поштове відділення — це вже не те.
«Я дуже любила цю роботу. Жила нею. Мені подобалося, що там багато спілкування з людьми. А спілкування для мене — це як вода для риби», — сміється вона.
Паралельно з роботою на пошті Світлана Мирославівна займалася художньою самодіяльністю. Співала, скільки себе пам’ятає, тож сцена для неї була цілком природною. Також без її участі у селі не проходили жодні вибори, вона була секретарем виборчої дільниці.
Захопилася скандинавською ходьбою. Вставала рано, до роботи, і ходила з палицями навколо школи. Одного разу тракторист побачив її здалеку й вирішив, що у Мирославівни, мабуть, «дах поїхав», бо навіщо ходити селом із палицями. Пані Світлана ж помітила, що після таких прогулянок у неї нормалізувався тиск і покращувався настрій. Навіть намагалася організувати односельців, але охочих виявилося небагато.
Жінка мала ще одну велику любов — квіти. В Осоївці у неї залишилися близько трьох десятків кущів троянд, пів сотні ірисів, до сорока лілій, багато півоній. Загалом під квіти було віддано три-чотири сотки землі. Вони навіть ставали причиною сварок з чоловіком, бо той вважав, що турбота про квіти не дає жінці часу для відпочинку. Але для неї саме квіти і турбота про них – найкращий відпочинок. Пані Світлана може годинами розповідати про свої клумби, про те, як виписувала рослини, розсаджувала їх, створювала нові композиції.
«Мамо, війна почалася»
А 24 лютого 2022 року життя змінилося. Той ранок Світлана Мирославівна пам’ятає до найменших деталей. Прокинулася від дивних звуків. Зателефонувала донька із Сум — вона теж працює на пошті.
— Мам, у тебе все добре?
— Звичайно, все добре.
— Мамо, війна почалася.
Не повірила. Вона чула десь постріли, але переконувала себе, що це, мабуть, щось на кордоні. Близько восьмої ранку вийшла на вулицю, зібрала людей і почала їх заспокоювати: «Не бійтеся, війни не буде. То на кордоні перестрілка».
Потім одягла поштову курточку і пішла до магазину. Це був четвер, її вихідний. Біля магазину зібралися люди, гомоніли. Зателефонувала її подруга Люба.
— Уже танки за селом йдуть.
— Любо, ти що? Ти не слухай ці плітки, що всі говорять. XXI століття! Які танки?
— Ну, так піди подивись.
Світлана Мирославівна пішла. Дійшла до п’ятачка на Угроїди — побачила танк. Потім другий. «Я стала, заклякла», — згадує вона.
На танках сиділи молоді хлопці, бородаті, різні. Вони кивали, віталися, навіть махали руками. Один показав їй автоматом. Світлана зрозуміла, що він хоче знати, чому її руки в кишенях. Витягла телефон, підняла руки, показала, що там нічого немає. Росіянин махнув, мовляв, усе добре.
Отак їй довелося стояти й чекати, поки техніка проїде, бо боялася до них спиною повертатися, щоб піти в село. Нарахувала одинадцять танків. І побігла назад до своїх.
«Нехай думають, що ми тут бухаємо»
Світлана та її троє односельців залишилися біля магазину. Не просто сиділи, вони рахували військову техніку. Щоб вороги не звернули на них уваги, її однокласник Сашко на стіл поставив порожню пляшку з-під коньяку і пляшки з-під пива.
«Нехай вони думають, що ми тут бухаємо», — запропонував він.
Так і сиділи. З дев’ятої ранку до п’ятої вечора, доки староста не нагримав. За цей час повз них пройшло понад 700 одиниць техніки.
Світлана й зараз пам’ятає, як рухалася колона: одинадцять танків, за ними машина з піхотою, польова кухня, санчастина, бензовоз — фактично повний комплект. Потім знову одинадцять танків і все їхнє забезпечення. Останніми їхали дві машини «Градів».
Вона розуміла, куди все це рухається. На Суми, де її діти й онуки.
«Мене взяло», — каже вона. Прийшла додому, почала плакати, качалася по підлозі, кричала. Літаки літали над хатою, тієї ночі вона спала на підлозі. Як і безліч інших страшних ночей згодом.
А потім росіяни втекли із Сумщини, у село почали заїжджати українські військові. Пані Світлані стало не до страху. Треба було працювати.
«У мене були ключі від усіх хат»
Практично відразу в її оселі поселилися квартиранти – українські захисники. Потім іншим захисникам пані Світлана дозволила жити в порожній хаті своєї мами. Далі почала розселяти їх по всьому селу — у порожні будинки.
Односельці зносили ключі від пустих будинків своїх родичів чи сусідів, чи й власного житла.
«У мене були ключі від усіх хат», — говорить вона. Так у селі пані Світлану й прозвали комендантом. І вдень, і вночі військові шукали Світлану Мирославівну. Її, описували як: « жіночку, яка живе десь біля школи, з незвичним по батькові». А місцеві одразу розуміли, про кого мова і говорили, що її оселю вони впізнають за великою кількістю троянд під двором.
Вона їздила шукати вільні будинки, поселяла військових, допомагала їм облаштуватися. Між поселеннями готувала їжу. У такому темпі жінка прожила три роки. Коли вона починає говорити про цей період, її голос раптом змінюється. Ще хвилину тому Світлана жартувала, сміялася, згадувала кумедні випадки. А тепер із сумом дістає із торбинки стосик шевронів.
«Отут у мене шеврони є. Їх дарували мені хлопці. Оцей подарував Віталик. Він працював на САУ. Інший — дали на згадку Іванко і Юрчик із ЗРК. Ванечки вже немає. Його вбили на Курщині», – розповідає пані Світлана. Перебирає шеврони і шепоче: «Дуже боляче, коли хлопці гинуть».
У її телефонній книзі — понад 150 номерів військових. Вона знала їх за позивними. Хлопці сміялися, коли вона зверталася до них так.
«Ці шеврони зараз для мене – моє життя. Всіх хлопців пам’ятатиму до віку», – говорить вона і додає, що має свій обряд – на ніч кладе ці шеврони під подушку і вірить, що він працює, немов оберег для хлопців.
Крала… в себе
Вона не може розповідати про них без посмішки. Бо серед болючих спогадів є безліч звичайних, майже домашніх історій.
Одна з них — про Льошу. Йому було 27. Він прийшов із позицій, а в хаті було холодно.
— Тут і стіни холодні, — поскаржився він.
Пані Світлана подивилася на грубку.
— Так стіни самі не нагріються. Треба топити.
Льоша був міським хлопцем, із Кривого Рогу. Грубки, як її розпалювати і топити, він, схоже, ніколи не бачив. Світлана Мирославівна пішла додому, щоб «накрасти» дров.
Саме так і каже — вкрала. Вона не хотіла, щоб командир, який жив у її будинку, бачив, що вона носить хлопцям дрова. Набрала мішок, не вмикала світла. Аж тут виходить Олександр, командир.
— Мирославівно, а куди ви з мішком?
— Саша, та я в котел хочу докинути дров.
— Не брешіть. Я вам до котла наносив дров. А чому ви світла не вмикаєте? Ви що, крадете?
«Ну так я і зізналася», — сміється жінка.
Пішла і розтопила грубку Льоші. Той сів біля тепла. Але з’ясувалося, що їсти йому теж нічого. Знову пішла додому. Тепер уже «красти» їжу. Бо командир категорично забороняв їй так опікуватися військовими. Мовляв, це дорослі чоловіки. Не треба з них робити дітей. Це вони мають допомагати їй. Але Світлана Мирославівна була іншої думки.
Льоша сидів біля грубки, їв принесену гречану кашу з котлетами, а потім подзвонив мамі. Показував їй те, що йому принесла пані Світлана:
— Мамо, подивись, що мені принесли.
Мама плакала десь у себе вдома. Світлана Мирославівна плакала тут. І таких історій у неї — десятки. Хтось збирався у відпустку і ніяк не міг скласти речі — вона допомагала. Потім знаходила машину, яка довозила його до Сум, і чекала дзвінка: «Доïхав». Хтось потребував просто спілкування, хтось — їжі.
Опікуватися військовими пані Світлана встигала між роботою на пошті, бо свою основну справу вона не залишила навіть під час війни. Навпаки, пошта стала для неї ще відповідальнішою справою. Люди приносили їй посилки додому, довіряли банківські картки, просили допомогти зі зняттям грошей. А коли у перші місяці повномасштабної війни поштова машина не доставляла пенсії, Світлана Мирославівна сама їздила по кошти медичною машиною.
Водієм тієї автівки був Сергій Іванович Третьяков. Якось він заїхав по неї на пошту. Поцікавився чи паспорт взяла, бо треба буде проїжджати блокпости. Довелося повертатися додому за паспортом. І саме ці хвилини, як з’ясувалося пізніше, врятували їм життя. Перед блок-постом ворожий безпілотник влучив у автомобіль, що їхав попереду.
Вони тоді повернулися і поїхали за грішми іншою дорогою. Йшлося про кошти для пенсіонерів Осоївки і Миропілля. Назад їх супроводжували осоївські тероборонівці до самої пошти.
Нині жінка говорить про це спокійно, майже буденно. Так само, як і про сотні інших речей, які в мирному житті, мабуть, здавалися б неймовірними.
Світлана не приховує: серед військових були люди різного віку і характеру. Молоді хлопці часто були розгубленими, бо багато хто з них опинився в селі, де не знав навіть найпростішого побуту. Старші чоловіки іноді дозволяли собі зайве, наприклад хильнути. За що від «коменданта» добряче отримували.
Одного разу вона ходила по хатах, перевіряла як влаштувалися, і побачила, що один із військових, Іван із Білопілля, сидить і демонстративно миє посуд. На перший погляд — усе правильно. Людина при ділі. Але пані Світлана швидко зрозуміла, що щось не так.
Він узяв миску з брудною водою і ще й ганчірку таку, що вона вже, за словами Світлани, «завонялась».
— Іване, та ганчірка вже завонялась. Що ти робиш?
Чоловік опустив голову і замовк. «Грішок» з випивкою приховати не вдалося.
«Всяких було», — усміхається пані Світлана. Але незалежно від віку, звання чи характеру вона бачила передусім людей. І, мабуть, саме тому з усіма ними так швидко знаходила спільну мову.
Ті, хто жив у її хаті чи в інших осоївських будинках, для пані Світлани поступово ставали немов рідними. Вона знала їхні позивні, знала, хто де служить, кому що потрібно, хто коли приїхав і куди поїхав.
Вона молиться за всіх.
Особливо запам’ятався Саша з Кривого Рогу — командир, який жив у її домі вісім місяців. Акуратний, спокійний, уважний. Якось восени він запитав:
— Ви не бачили в дровнику котика?
Виявилося, до їхнього двору прибився молодий кіт, схожий на британця. Олександр забрав його жити до себе. Коли настав час їхати, Саша вже зібрав речі, виніс котика і запитав:
— А ви не заберете мого товстуна?
Світлана не вагалася.
— Саша, я тебе полюбила як сина. Звичайно, візьму.
Він віддав їй кота — і заплакав. Так гірко, так щиро…
— Як не хочеться їхати… Плакали обоє.
Тепер кіт живе у пані Світлани в Сумах. Разом із двома її власними котами. А Саша й досі телефонує. Особливо після обстрілів. Радить виїжджати, просить берегтися. Навіть пропонував перебратися до Кривого Рогу.
Жили у Світлани й дві медички з Тернополя. Галина Степанівна, одна з них, фотографувалася серед її троянд і надсилала світлини додому. Світлана жартує, що «квіти Світлани Мирославівни» у вигляді фото тепер, мабуть, розлетілися всією Україні.
З Галиною вони досі підтримують зв’язок. Зараз жінка служить на Харківщині.
З Осоївки пані Світлана виїхала 2 квітня 2025 року. Каже, що військові її не кинули. Допомогли зібрати речі, винести, завантажити, вивозили її кількома пікапами.
У Сумах житло їй надали свати, які зараз мешкають у іншому місті. Нові сусіди зустріли її добре, навіть запропонували невеликий городик у Низах. І, звичайно ж, пані Світлана вже посадила там квіти. Щоправда, не багаторічні, як удома. Майори, чорнобривці…
Спочатку, коли вона приїхала до Сум і навесні побачила на клумбах іриси, намагалася не дивитися на них. Плакала. Її іриси залишилися в Осоївці…
— Не за хату, яка залишилася без вікон, без дверей, мені було найболючіше. А за квіти. Бо вони живі. Я їх так довго розводила, – горює жінка.
Останній раз у рідному селі була 17 травня. Тоді на її ділянці все ще було доглянуто. Хлопці ще встигали поратися на клумбі. Нещодавно вона просила одного з військових звозити її додому. Він відмовив:
— Поки що не повезу. У вас там усе заросло, а був же завжди порядок. Вам буде боляче це бачити. Та й узагалі, зараз там дуже небезпечно.
Частина її життя назавжди так і залишилася в Осоївці — серед троянд, ірисів, лілій, півоній, пошти і людей, яких вона знала десятиліттями. Інша — тепер у Сумах.
Але пані Світлана, здається, не вміє просто сидіти й сумувати. У Сумах вона знову знайшла людей. Спочатку сама прийшла до Благодійного фонду «Карітас». Там познайомилася із сумськими жінками, які привели її в бібліотеку. Тут пані Світлана познайомилася з Катериною Дубиною, про яку газета «Перемога» вже писала. Далі були нові знайомства. Вона намагається відвідувати всі заходи для переселенців. Тепер її дні знову розписані.
Світлана Семенова навчилася ниткової графіки, малює кавою, займається декупажем. Каже, що продовжує розкривати власні таланти. У її роботах переважають яскраві кольори. І це так схоже на неї, адже, навіть, про найважчі речі Світлана говорить так, щоб у кінці розмови залишилося світло.
Зустріч, яка стала потрібною всім
Цьогоріч Світлана Мирославівна організувала ще одну важливу для себе подію — зустріч випускників Осоївської школи 1981 року. Цього разу така проста зустріч давалася непросто. Війна ніби поставила під сумнів саме право людей на звичайні радощі.
Однокласники почали телефонувати Світлані. Хтось говорив, що зараз не час, що війна, що, можливо, зустріч варто відкласти.
— Я кажу: «Зустріч має відбутися за будь-якої погоди. Хто боїться — може не їхати», — розповідає вона.
І вони приїхали. Більшість залишилися жити в області, неподалік рідного села. Є однокласники і в Росії. Один із них навіть став полковником. Востаннє приїздив на зустріч випускників на 35-річчя закінчення школи.
Зібралися, поспілкувалися, посміялися, згадали шкільні історії. Вийшла не просто зустріч випускників, а своєрідна розрядка для всіх, кому останні роки далися непросто.
Однокласники кажуть, що Світлана майже не змінилася зі школи. Вона й сама цього не заперечує, сміючись, згадує, якою була:
— У всіх шкільних історіях, які згадували, завжди була задіяна я. Була бешкетниця, але вчилася добре. І хлопцями керувала.
Раніше випускники збиралися кожні п’ять років. Але цього разу домовилися більше не чекати так довго — зустрічатися щороку. Причина проста й сумна: семеро їхніх ровесників уже пішли з життя, тому кожна зустріч дуже цінна.
Для пані Світлани ця зустріч стала ще одним доказом того, що людей потрібно тримати разом. Навіть коли вони розкидані по різних містах і країнах, навіть коли між ними війна, роки і втрати.
Можливо, саме тому вона так легко знаходить знайомих і в Сумах. Каже, що вже має відчуття, ніби знову живе у великому селі: виходиш із дому — і постійно з кимось вітаєшся.
— У мене навіть знайомі кондуктори вже є, — сміється Світлана. — Вони вітаються зі мною у тролейбусах, розпитують на якому занятті була, чого навчилася.
І в цьому теж дуже багато її характеру: вона не дозволяє собі залишатися самотньою, навіть коли життя саме підштовхує до самотності.
На запитання, де вона бере сили, пані Світлана відповідає просто: у спілкуванні з людьми. Вона взагалі з тих жінок, які не люблять показувати своє горе кожному зустрічному.
«Я з тих жінок, у кого все в порядку. Я з тих жінок, у кого все окей. Як мені не важко, як мені не сумно, я завжди на людях стараюся посміхатися», – говорить пані Світлана.
Це не означає, що вона не плаче. Плаче. Але на самоті. «У мене є про що поплакати. Але до людей потрібно йти з настроєм і посмішкою. Бо в кожного своє горе. Зрештою, оптимізм і для здоров’я краще», – резюмує вона.
Вона категорично не погоджується з людьми, які називають себе через втрату дому «бомжами».
— Ми одягнуті й обуті. Ми живемо сьогодні. Минуле потрібно відпустити. Ми познайомилися з новими людьми, у нас є спілкування — і це прекрасно. Сьогодні я тут, завтра буду в іншому місці. І скрізь будуть цікаві люди, скрізь знайдуться цікаві заняття.
І все ж попри зайнятість і нову сторінку життя Світлана Семенова мріє жити в Осоївці. Якщо закінчиться війна і в селі знову буде життя, вона повернеться. І навіть готова долучитися до відновлення пошти.
— Мрію про рідний дім, про село, про своїх пенсіонерів. Вірю, що ми заживемо краще, ніж жили, – говорить вона. І тут же зізнається: не дуже віриться, що ця мрія здійсниться. Але все одно мрію. А поки що її дім, її квіти, її Осоївка приходять до неї у кольорових снах.
Слухаєш її — і думаєш, що, можливо, саме це і є її головний талант. Не спів, хоча вона все життя співає. Не квіти, хоча три-чотири сотки її землі були перетворені на квітучий сад. Навіть, не здатність за кілька хвилин знайти житло для військових у селі. Її талант — знаходити життя там, де, здається, його вже майже не залишилося.
Світлана Шовкопляс
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавцівTidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «FrontlinePress».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍