Утрата на війні найближчої людини — це горе, яке неможливо перекреслити жодними документами, виплатами або юридичними рішеннями. Але після смерті військового родина часто стикається не лише з болем, а й із практичними питаннями: поховання, майно, документи, спадщина, виплати, право говорити від імені загиблого, представляти його пам’ять і продовжувати справи, що були для нього важливими.
Особливо складною ця ситуація стає тоді, коли пара жила разом, мала спільний побут, будувала плани й фактично була сім’єю, але шлюб офіційно не зареєструвала. У побуті таких жінок часто називають цивільними дружинами. Однак для держави цього формулювання зазвичай недостатньо. Щоб отримати бодай частину прав, своє сімейне життя доводиться доводити юридично — через документи, свідчення, переписки, чеки, заяви й суд.
Олена п’ять років прожила з Володимиром Чорним — художником-декоратором (він працював над фільмами «Памфір», «Залізні метелики», «Наші котики», а також кліпами для «Океану Ельзи» та ТНМК). Після початку повномасштабного вторгнення Володимир пішов воювати. Він служив на напрямку Сватове — Кремінна й загинув біля Невського, що тепер має назву Балка Журавка.
Після його загибелі для Олени головним спочатку було просто вижити. Лише згодом вона почала повертатися до питань документів, статусу, картин Володимира, його виставки й права представляти його роботи. Саме тоді виявилося: якщо шлюб не був зареєстрований, навіть найближча людина юридично може залишитися «ніким».
На прикладі історії Олени проєкт Dovidka.info показує, з якими труднощами стикаються партнери загиблих військових, а адвокат Дмитро Йовдій пояснює, як захистити свої права та що для цього передбачає закон.
«Коли я бачу хмарки із золотистим краєм — це Вовчикові хмарки»
— Олено, розкажіть, як ви познайомилися з Володимиром?
— Ми познайомилися, коли Вовчик працював у церкві, що на Поштовій площі в Києві, — він реставрував там фрески. На наше перше побачення він прийшов із цієї роботи, ми на годинку зустрілися на обід, і він прийшов у таких ляпках білої фарби.
І це для мене просто щось неймовірне було, тому що це митець, і він не боїться фарби, не боїться бруду. Тобто для нього це не щось таке негарне й брудне. І мені це імпонувало. Я одразу цим захопилася, тому що я сама трошки малюю. І в мене завжди руки у фарбі або в чомусь.
І потім він мене повів у це місце, де він розписував фрески, реставрував. І я була вражена цією роботою, цими хмарками. І тепер, коли я бачу хмарки з таким особливим золотистим краєм на небі, — це Вовчикові хмарки, це він їх малював.
— Ви почали жити разом. Потім почалася повномасштабна війна, і Володимир вирішив піти воювати. Як ви поставилися до цього рішення?
— Ви знаєте, у тому, що він піде воювати, я не сумнівалась, і він не сумнівався. Ми це не обговорювали — це просто трапилося само собою. Він нагадував мені в той період самурая, який чітко знав, що робити. Методично та спокійно зібрав свої речі, аптечку собі, мені аптечку, зібрав мені рюкзак, дав інструкції, як мені виходити, якщо буде оточення Києва.
Я тоді залишалася в Києві, а він пішов у військкомат. Це було в перші дні. Три рази ходив у військкомат. Його не хотіли брати, тому що сказали, твої документи загубили, чого ти прийшов. Але на третій раз його все ж узяли.
І потім він поїхав на фронт.
— Ви довго жили в цивільному шлюбі?
— Так, ми разом жили 5 років. Два роки — це війна. Війна забрала багато часу в нас, але це теж життя, це теж стосунки.
— А були думки або розмови про те, щоб юридично оформити стосунки?
— Ви знаєте, спочатку, без реальності війни, ми просто вирішили, що ми будемо разом, тому що нам добре разом. Ми для себе прийняли рішення: поки ми кохаємо один одного, ми поряд. Якщо щось трапиться (життя — це зовсім різні ситуації), ми просто розходимося.
Тому що в нього був досвід шлюбу, у мене був досвід шлюбу, і вирішили, що це наші усвідомлені стосунки, коли ми разом, незалежно ні від чого, тому що нам подобається, нам добре разом.
Після загибелі Володимира Олена не одразу думала про юридичний статус, майно або виплати. Першим і найважчим етапом було пережити втрату. У таких ситуаціях, каже вона, людину можуть підтримати не великі рішення, а дуже прості речі: присутність інших, допомога друзів, довіра незнайомих людей, можливість не думати хоча б певний час про гроші й побут.
— Життя без Володимира. Як ви налагоджували побут? За що чіплялися, щоб зрозуміти, що життя триває?
— Ви знаєте, спочатку було дуже важко. Я усвідомила таку річ: якби не було людей поряд, я не знаю, чи я вибралася б. Тому що в цей момент, коли мені було дуже важко, було стільки людей, стільки організацій. І це вже дало мені такий ґрунт, на який можна було спертися.
Я, наприклад, пам’ятаю, що я була абсолютно розгублена, не могла працювати, не могла, мені було байдуже. Працюю я, не працюю, є в мене гроші, нема в мене грошей. Що я буду їсти, де я буду. І в цей момент друзі зібрали гроші, і завдяки цим грошам я протрималася якийсь час, могла не переживати за те, що мені буде поїсти.
Потім я побачила, що організація «Горотерапія» працює з дружинами загиблих. Я туди написала, але я розуміла, що я цивільна дружина, у мене немає документів — ну, як вони мене візьмуть? Але вони сказали, що це не проблема, документи не потрібні.
І так було дуже багато людей, які просто повірили мені й просто дали оцей шанс — трошки почуватися краще, трошки відновитися.
«Якби ми тоді усвідомлювали, як це буде важко, то ми б офіційно одружилися»
Поступово до горя почали додаватися практичні питання: що з майном, хто має право ухвалювати рішення, хто може звертатися до військових структур, хто може представляти пам’ять загиблого. І саме тут Олена дуже гостро відчула, що юридично не була дружиною Володимира.
— Якщо говорити про спільне майно, житло, речі, у вас виникали проблеми з тим, як далі цим розпоряджатися? Чи відчули ви, що статус цивільної дружини дається взнаки?
— Ви знаєте, це дуже дається взнаки. І я думаю, що якби ми тоді з Вовчиком усвідомлювали, як це буде важко, то ми б це зробили.
Насправді, коли він був там, у нас уже була розмова про це, і я йому сказала, що я дуже боюся, що якщо, не дай Боже, щось трапиться, то я про це не дізнаюся. Тому він написав довіреність на мене командуванню, що у випадку чого звертатися до мене. До мене і до його сестри. Говорив, що, давай про це подумаємо, коли мене відпустять хоча б на трошки в Київ.
Мені пощастило з рідними Вовчика. Я зараз живу у квартирі Вовчика, і вони абсолютно не вимагають від мене оплати. Я їжджу до мами Вовчика, яка робить мені котлетки. І я сприймаю їх як свою сім’ю, і вони є для мене сім’єю. Не всім так пощастило. Я знаю випадки, коли, навпаки, сім’ї з цивільними дружинами на ножах, і коли ще є дітки — це дуже важка ситуація.
Олена говорить про родину Володимира з великою теплотою. Але навіть за таких обставин були рішення, на які вона не могла вплинути. Одне з них — поховання.
— Як би він хотів, щоб його поховали, — я на жаль, не змогла цього вирішувати. Це вирішила мама. Ну, і, звичайно, що ніхто не брав якісь мої прохання у військкоматі до уваги. Ну, але він похований на батьківщині, на Кропивниччині, і я їжджу туди. Мені це важко дається іноді, що я цивільна дружина, не закріплена ніяк.
Але, чесно скажу, що поки мені просто щастить з людьми, які просто приймають, просто довіряють, просто допомагають.
— А як він хотів, щоб його поховали?
— Він хотів кремацію. Він дуже любив природу. І для нього важливо було, щоб те, як його поховали, не впливало на природу. Але я розумію, що мамі також важливо приходити на могилу сина. Це відрада для неї, це місце, куди вона могла прийти й побути з ним.
Цей епізод показує одну з найболючіших сторін цивільного шлюбу після загибелі військового. Якщо навіть людина була найближчою, знала бажання загиблого, жила з ним і розділяла його плани, без юридичного статусу вона не завжди може впливати на рішення, що стосуються прощання, поховання або пам’яті.
Адвокат Дмитро Йовдій, який спеціалізується на соціальному захисті родичів полеглих військових, пояснює: якщо пара не хоче або не може зареєструвати шлюб, варто розглянути інші юридичні інструменти. Один із них — особисте розпорядження військовослужбовця.
«Особисте розпорядження — це документ, яким військовослужбовець, будучи живим, розпоряджається, кому має бути здійснена виплата на випадок його загибелі або зникнення безвісти, кому має виплачуватися його грошове забезпечення. В особисте розпорядження можна внести будь-яку людину. Це може бути й цивільна дружина, це може бути близька людина для самого військового, але стороння з погляду права. І це розпорядження формується або в нотаріуса, або у військовій частині. Якщо воно робиться у військовій частині, воно підшивається до особової справи. Воно є таємним, до речі, воно не підлягає розголошенню, але у разі загибелі, якщо воно існує, воно розголошується й застосовується».
Водночас є винятки. За словами адвоката, діти й непрацездатні батьки все одно мають право на частину виплати.
Адвокат також наголошує: особисте розпорядження не замінює заповіту, а заповіт не замінює особистого розпорядження. Це різні документи для різних видів майна й виплат.
«Заповіт стосується майна, що належить або може належати самій особі. А особисте розпорядження — це щодо грошей, які особі не належать. Це гроші, що держава виплатить, що належать державі, що вона особі виплатить, якщо військовий загине. У заповіт, наприклад, не можна вписати в ось цю суму виплати, тому що вона не належить самому військовослужбовцю. Саме тому тут також важливо не помилитися й не переплутати заповіт з особистим розпорядженням».
Якщо йдеться про державні виплати в разі загибелі, полону або зникнення безвісти, потрібне саме особисте розпорядження. Якщо ж ідеться про квартиру, автомобіль, гроші на банківському рахунку або інше майно, це вже питання заповіту.
Олена не одразу думала про виплати. Для неї питання статусу цивільної дружини стало важливим передусім через інше.
— Я не зовсім розуміла про виплати для цивільних дружин. Я знала, що, звичайно, для родин військових є виплати. Мені статус цивільної дружини потрібен для того, щоб я могла представляти виставку Вовчика. Уже була в багатьох містах, десь близько шести міст, де була ця виставка.
Одним із побажань Вовчика було після кремації розвіяти його прах в місцях, де ми хотіли побувати. Це на Азорських островах, на Шрі-Ланці, Калімантан і Палаван. Але через те, що в мене статус цивільної дружини та я не змогла вплинути на те, як його поховають, я вирішила повезти туди його картини.
І от для цього мені потрібен статус цивільної дружини, тому що ніхто просто так не дасть мені вивезти виставку Вовчика за кордон. По суті, за документами я ніхто. І от саме це велика проблема.
Адвокат Дмитро Йовдій пояснює: якщо цивільна дружина довела свій статус у суді, то може претендувати на частку одноразової грошової допомоги у зв’язку із загибеллю військовослужбовця.
«Загальна сума такої допомоги — 15 мільйонів гривень — ділиться між усіма членами сім’ї, які мають право на виплату».
Водночас є важливе обмеження. За словами адвоката, зміни, які дали цивільним дружинам право претендувати на цю виплату, набули чинності 29 березня 2024 року. Якщо військовослужбовець загинув раніше, Міністерство оборони може відмовити. Але такі відмови, за словами адвоката, можна оскаржувати в суді.
«Цивільна дружина не має права, навіть за умови надання рішення суду, на пенсію по втраті годувальника, якщо вона непрацездатна. Вона не має права на посвідчення члена сім’ї загиблого військовослужбовця. Вона не має права на спадщину, тому що цивільна дружина — це четверта черга, якщо є ближчі родичі. Якщо дружина має право на виплату внаслідок загибелі, то, цивільна дружина не має права, наприклад, на виплату зарплати за зниклого безвісти військовослужбовця.
Тому, на жаль, на сьогодні критично важливим є все-таки оформлювати, реєструвати шлюб, тому що це дає всі юридичні можливості».
«Мені було настільки боляче повертатися до цієї переписки»
Щоб довести факт спільного проживання, Олені треба зібрати докази. Серед них — листування, що для когось може бути способом відчути присутність близької людини, а для неї стало повторним травмуванням.
— Я знаю, що це можна зробити, але я тільки зараз, це скоро буде три роки, як я почала приходити в себе. Наскільки я знаю, для того, щоб цей статус узаконити, треба підтвердження, що ви проживали, що у вас був спільний побут, що у вас були якісь відносини.
А для цього треба заскринити оцю переписку десь у месенджерах, щоб потім можна було її показати. Мені це було настільки важко й настільки боляче — повертатися до цієї переписки.
Я знаю, що дружини, дехто знаходить для себе навпаки втіху в перегляді цих повідомлень, а для мене це було травмуванням. Мені було боляче, і я до цього пункту не могла дібратися
За словами адвоката, перший практичний крок — звернутися до місцевого ТЦК із заявою про те, що жінка претендує на виплату. Це важливо зробити навіть тоді, коли ще немає всіх доказів і судового рішення.
До кола осіб, які можуть претендувати на одноразову грошову допомогу, адвокат відносить дітей, батьків, офіційних дружин, утриманців, а також людей, які проживали з військовослужбовцем однією сім’єю без реєстрації шлюбу — за умови, що ні військовослужбовець, ні жінка не перебували в іншому зареєстрованому шлюбі.
Адвокат попереджає: на практиці документи можуть не хотіти приймати, але заяву можна подати «за наполяганням».
«Також якщо цивільна дружина хоч без документів уже подає дану заяву, то Міністерство оборони хоча й відмовить, але воно заморозить частку на неї. Ці гроші, що передбачені на всіх, воно поділить і її частку виплачувати не буде протягом трьох років. Тому я рекомендую таким членам сім’ї відразу подавати заяву, навіть не маючи доказів, не маючи документів».
За словами адвоката, Міноборони може розглядати заяву приблизно 6 – 8 місяців. Але чекати відповіді не обов’язково: паралельно можна готувати судовий процес і доводити факт спільного проживання.
Одна з найпоширеніших помилок — думати, що для суду достатньо листування, спільних фото й свідків.
«На жаль, є типовою помилкою у всіх жінок вважати, що достатньо буде переписки, свідків. В Україні формальна судова система. Для них важливо не просто встановити факт проживання, а для них важливо, чи це була саме сім’я. А сім’я, на думку суду — це спільне майно, спільні витрати, спільний побут. І от, наприклад, суди встановлюють, чи було якесь придбання майна в спільних інтересах, чи були витрати, наприклад, на квартиру, на комунальні послуги — спільні. А це, знову ж таки, чеки, виписки. Хорошу роль можуть зіграти перекази грошові, коли він зарплату перераховує, бо це можна підтвердити документально. Але показання свідків і фотографії — це може бути допоміжними доказами», – пояснює адвокат.
Серед доказів, що можуть допомогти: довіреність на цивільну дружину, документи про фактичне проживання за однією адресою, довідка ОСББ або сільської ради, декларація з лікарем, виписки з лікарень, банківські перекази, документи про спільні витрати, листи або заяви родичів загиблого.
«Ось, наприклад, хорошу роль може зіграти відношення сім’ї загиблого до цієї справи.
Якщо воно дійсно позитивне й родичі підтверджують письмовими заявами, що дійсно був факт проживання сім’ї, це значно спрощує роботу».
Водночас, якщо родичі загиблого заперечують, справа може стати набагато складнішою. У таких випадках суд особливо уважно дивиться на документи: спільні витрати, підтвердження проживання, банківські операції, офіційні записи, заяви, довідки.
Окрема категорія таких справ — діти. Якщо дитина офіційно записана на загиблого військового, вона має право на виплати незалежно від того, чи перебували її батьки в шлюбі. Для цього достатньо свідоцтва про народження та відповідних відомостей з РАЦСу.
Для цивільної дружини наявність спільної дитини також може бути доказом того, що пара жила однією сім’єю.
Якщо дитина не записана на батька, батьківство можна встановлювати посмертно через суд.
«Коли військовослужбовець загинув, у більшості випадків зразки його ДНК відбираються під час медичної експертизи, вони зберігаються в медичних установах, що робили розтин. І можна провести в межах судового провадження ДНК-тест. Якщо ДНК підтвердить батьківство, то судове рішення буде про встановлення батьківства. На підставі цього рішення орган РАЦС внесе відповідний запис про батька, свідоцтво про народження дитини, видасть нове свідоцтво про народження, і лише тоді ця дитина має право на всі ці пільги й виплати».
«Щоб не було цього відчуття болю й несправедливості, зробіть це»
Для тих жінок, чиї партнери зараз служать, Олена має пораду: оформити стосунки юридично. Не тому, що незареєстрована любов «не справжня», а тому, що після втрати може не бути сил на боротьбу з системою.
— Я б порадила узаконити стосунки. Це дуже спрощує абсолютно все. Це потрібно робити, тому що дійсно не у всіх хороші стосунки. Навпаки, буває, що кажуть, що ти ніхто просто. Тому, щоб не було цього відчуття болю й несправедливості, зробіть це. Тим більше, що зараз є така можливість одружитися за один день.
Історія Олени показує: навіть коли між людьми є любов, спільне життя, підтримка рідних і довіра, юридична невизначеність може створити додатковий біль після втрати. Тому, якщо військовий живе з партнеркою без офіційно зареєстрованого шлюбу, варто заздалегідь подумати про кілька кроків.
По-перше, зареєструвати шлюб, якщо обидва партнери готові до цього. Це найпростіший юридичний спосіб захистити права одне одного.
По-друге, якщо пара вирішила не реєструвати шлюб, варто оформити особисте розпорядження щодо виплат у разі загибелі або зникнення безвісти.
По-третє, окремо варто скласти заповіт стосовно майна, що належить або може належати військовому: житла, автомобіля, коштів на рахунках, особистих речей, творчих робіт або іншого майна.
По-четверте, потрібно зберігати документи, що підтверджують спільне проживання: довідки, чеки, банківські перекази, документи про спільні витрати, договори, підтвердження проживання за однією адресою.
По-п’яте, якщо є дитина, варто переконатися, що батьківство офіційно внесене до документів.
По-шосте, якщо трагедія вже сталася, цивільній дружині варто якнайшвидше подати заяву через ТЦК, навіть якщо ще немає всіх доказів і судового рішення.
Олена говорить про Володимира передусім як про людину, художника, близького, який малював хмарки із золотистим краєм, любив природу й залишив після себе картини.
Після його загибелі для неї важливо не просто довести статус у суді. Важливо продовжити його присутність у світі — через виставку, через його роботи, через місця, де вони хотіли побувати разом.
Виплати, документи, суди й статуси не можуть компенсувати втрату. Але вони можуть або допомогти людині в горі, або зробити це горе ще глибшим. Саме тому юридичне оформлення стосунків, особисте розпорядження, заповіт і зібрані документи — це не формальність. Це спосіб подбати про близьких.
Бо після загибелі найближчої людини, як каже Олена, може не бути сил ні на що. І тоді кожен документ, кожне рішення, ухвалене заздалегідь, може стати не просто папером, а опорою.
Публікації підготовлені за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цих публікацій є виключною відповідальністю ГО «Успішні комунікації» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
😪😪😪💔