— Не хочу сьогодні спілкуватися з людьми. Піду краще поспілкуюся з бджолами, — іноді казав Олег дружині.
Інна лише спостерігала за чоловіком. Бачила, як після тяжкого поранення він приходив на пасіку. Міг нічого не робити — просто сидіти біля вуликів і дивитися, як працюють бджоли. Як вони вилітають, повертаються, метушаться у своєму маленькому, але добре організованому світі.
Саме тоді вона почала помічати: поруч із бджолами Олегові ставало спокійніше. Пасіка стала для нього місцем, де він поступово почав повертатися до життя після війни.
З чужого весілля — у власну родину
Інна Демченко народилася неподалік Краснопілля, у селищі Михайлівське, чоловік Олег із Білопілля. Коли вийшла заміж, разом із чоловіком придбали будинок у Краснопіллі. Там і прожили до 2025 року. А потім – евакуація.
Їхня історія знайомства почалася… на чужому весіллі.
Подруга запросила Інну бути старшою дружкою, а Олег був старшим дружбою з боку нареченого. Весілля тієї родини згодом завершилося розлученням, зате завдяки йому утворилася інша, міцна сім’я.
Інна з 2002 року працює в освіті. Викладає фізику, математику, а ще астрономію.
— Я дуже люблю свою роботу. Люблю працювати з дітьми. Мені подобаються предмети, які я викладаю, — говорить вона.
Олег до повномасштабного вторгнення працював водієм шкільного автобуса. З цієї роботи у 2022 році він і пішов до війська.
Військова справа ніколи не була частиною його життя. Так, як і більшість чоловіків, він колись проходив строкову службу. Але сам Олег жартує, що під час служби автомат тримав у руках лише раз — на присязі.
Війна змусила дуже швидко вчитися всьому.
— Треба було опановувати і автомат, і інші види зброї. Бо на війні якщо не ти — то тебе, — говорить Олег.
Сьогодні він переконаний: під час війни кожен має робити свій внесок у захист країни. Такий, який може. Бо коли доводиться чути: «Я не народжений для війни», «Я нічого не вмію», приклад Олега говорить про інше. Він теж багато чого не знав. Але пішов захищати свою землю, свою родину.
— А хто, як не ми? — каже він.
Повернутися з війни
Майже одразу Олег потрапив на Донецький напрямок — один із найважчих на той час. Був біля Донецького аеропорту, воював на Авдіївському напрямку. Там і отримав тяжке поранення. Доки лікувався прийшла невтішна новина — за той час, що він одужував, місця, де вони з побратимами тримали оборону, вже зайняв ворог.
Потім були операції — більше десяти. Лікування, реабілітація, інвалідність.
— Коли я вперше його побачила в шпиталі він не їв, не пив та не говорив. І практично я повертала його до життя, годуючи шприцом через трубочку, яка в шлунок була заведена через одну вцілілу ніздрю,— згадує Інна.
Повернення до мирного життя теж не було простим. Тим більше, що й удома, в Краснопіллі, вже ставало дедалі небезпечніше.
Та попри власні проблеми Олег не припинив активно допомагати побратимам. Починав волонтерити ще до мобілізації. Їздив на передову до хлопців, навіть туди, куди інші боялись їхати. Возив сітки маскувальні, одяг, продукти. Збирали всі люди – місцеві і з сусідніх сіл: пекли пиріжки, готували домашні смаколики. І він відвозив. Це теж стало частиною його реабілітації.
А ще була пасіка. І саме вона поступово стала для Олега не просто справою, якою він займався раніше. Бджоли стали частиною його відновлення.
— Я почала помічати, що під час роботи на пасіці, біля бджіл, він дійсно почав швидше відновлюватися. Вона давала йому спокій, — розповідає Інна.
Олег часто приходив на пасіку просто так. Міг нічого не робити. Просто сидіти. Дивитися на бджіл.
— Він іноді казав: «Не хочу спілкуватися з людьми. Піду поспілкуюся з бджолами», — згадує дружина.
Війна досі не відпускає повністю. Олегові сняться страшні сни. Іноді він прокидається серед ночі від власного крику. Те, що пережив, не зникає за один день. Війна виходить із людини дуже повільно.
І хто знає, яким був би цей шлях, якби поруч не було бджіл.
Евакуація: родина, коти, і бджоли
2025 рік став для родини Демченків особливо важким. Олег продовжував реабілітацію. Родина жила в постійному нерозумінні, що буде завтра. А згодом довелося залишити Краснопілля.
Коли настав час евакуюватися, Олег спочатку вивіз родину. А сам ще залишався. З бджолами.
Питання залишити їх самих навіть не обговорювали.
— Ми вирішили, що будемо шукати місце і для себе, і для пасіки, — говорить Інна.
Знайомих, які погодилися прийняти пасіку, знайшли на Полтавщині. У них теж були бджоли, тому за долю вуликів можна було не хвилюватися.
Цілий рік пасіка стояла у знайомих. І родина Демченків дуже вдячна цим людям за те, що взяли в свою бджолину сім’ю ще і їх «переселенців» І тут потрібно відмітити , що ця родина теж переїхала з Краснопільщини.
Сам Олег їздив до своїх бджіл майже за дві сотні кілометрів. Дорога була виснажливою, особливо зважаючи на те, що після поранення йому стало дуже важко їздити, хоча він все життя був водієм.
Знайшла родина тимчасове житло і для себе.
Оскільки у Краснопіллі було небезпечно, і до 2025 року, то діти родини жили в Києві. Квартиру люб’язно надав побратим Ігор, з яким Олег захищав країну. За що Демченки щиро дякують подружжю Іваненків. Така підтримка дійсно цінна.
Але тваринки та пасіка потребували приватного будинку
— Ми тоді не обмежувалися нічим. Шукали будь-який будинок, у будь-якому місці, — згадує Інна.
Знайшли через знайомих у соціальних мережах. І в цій історії теж не обійшлося без несподіваного збігу. Адже, людиною, яка допомогла родині з будинком стала лікарка Іванна, у якої Олег лікувався у Києві. Якби не вона, невідомо як би склалася подальша доля і родини, і пасіки.
Разом із собою Демченки евакуювали чотирьох котів.
А згодом перевезли і бджіл. Інна каже, що ні сусіди, ні господарі житла не мали претензій до такого незвичного сусідства:
— Ми дотримуємося всіх правил. Вулики стоять на необхідній відстані від паркану, щоб нікому не заважати.
Як і багато людей, які були змушені залишити свої домівки, Демченки іноді чули неприємне: мовляв, «ми сюди вас не звали». Але, каже Інна, таких людей насправді небагато. Більшість — добрі. Такими є подружжя сусідів, які допомагають чим можуть, підтримують.
Війна торкнулася навіть бджіл
До повномасштабного вторгнення Інна навіть не замислювалася, що від війни можуть страждати не лише люди. Виявилося — війна впливає на все живе. За її спостереженнями, бджоли теж важко переносять і війну, і переїзд.
— Є бджолосім’ї, які відновилися, працюють. А є такі, що так і не пішли на відновлення або залишилися приблизно в тій самій кількості. Люди страждають від війни — і це помітно. А тепер ми бачимо, що й бджоли теж.
За бджолами, звичайно, важче зрозуміти, наскільки їм страшно. Але наслідки помітні за розвитком бджолиних сімей.
Натомість дуже добре родина бачила, як на війну реагують коти. Гучні звуки лякали їх настільки, що навіть після переїзду тварини продовжували гостро реагувати на вибухи та різкі звуки. Довелося навіть купувати чотирилапим заспокійливе.
— Раніше я навіть не думала про те, що війна може так впливати на все живе. І коли це усвідомлюєш, стає страшно.
Пасічник з дипломом
Попри втрати і переїзд, Демченки вирішили пасіку відновлювати. Бо Олегові вона потрібна. Бо це те, що він любить. А бджоли стали для нього своєрідною реабілітацією.
Родина подалася на грант і виграла кошти на придбання бджоловоза — спеціального причепа для перевезення вуликів.
— Для нас це було ніби знаком, що треба продовжувати, — говорить Інна.
Їхня пасіка має бути мобільною. Адже війна вже навчила: треба бути готовими до того, що знову доведеться збиратися і їхати. Бджоловіз для родини — не просто транспорт. Це можливість не залишити пасіку.
Після евакуації власних бджолосімей залишилося зовсім небагато — близько десяти. Тож почали поступово відновлювати пасіку, купувати нові бджолосім’ї. Сьогодні їх уже понад двадцять. Для старту — це хороший початок.
Олег практично сам займається пасікою. Інна та син Ілля допомагають, коли потрібно. Але він уже думає про розвиток. Навіть вступив до Гадяцького училища, де навчається на бджоляра. Освіту здобуває за ваучером для ветеранів. І це при тому, що Олег — пасічник у четвертому поколінні.
Тож жартує:
— Хоча б у четвертому поколінні в нашій родині буде дипломований бджоляр.
Він має великий практичний досвід, але зізнається: навчання відкрило для нього багато нового. Наприклад, матководство. Сучасні хвороби бджіл, нові препарати та методи лікування, знання з апітерапії, зеленого туризму
— Багато нюансів я просто не знав. А зараз усе змінюється, треба вчитися, стежити, знати, – зізнається він.
Навчання проходить онлайн, але Олег ставиться до нього дуже відповідально і намагається не пропускати занять. Зараз він на навчальній практиці у свого знайомого бджоляра, який надав притулок для їх пасіки у 2025 році.
До речі, Олег не лише доглядає за бджолами, а й власноруч виготовляє для них домівки. Ще у Краснопіллі він майстрував різні вулики — і традиційні дерев’яні, і незвичайні очеретяні. Саме останні особливо полюбилися багатьом пасічникам.
Однак війна і евакуація внесли свої корективи й у цю справу. Частину вуликів довелося вивозити разом із родиною. Деякі з них так і залишилися порожніми — бджоли в них не поселилися.
Мрія, що передається
Після поранення одна рука Олега працює не так, як раніше. Тож буває, що під час роботи на пасіці рамка може випасти з рук. Вулик може сполошитися. Бджоли — ужалити. Але Олег до цього ставиться спокійно.
— Так, кусають. Але я вже навчився не реагувати, або реагувати спокійніше.
Втім, охочим завести пасіку він одразу пояснює: просто захотіти — мало. До бджільництва потрібно мати хист. І не боятися бджіл.
Багато його побратимів стежать за родиною у соціальних мережах. Телефонують, розпитують, цікавляться пасікою. Навіть із передової. Дехто теж мріє після війни завести бджіл. Олег лише сміється:
— Навіть якщо ви зможете слухати мене годину, то я вам за цю годину взагалі нічого не розповім. І за три години теж не розповім. Бо бджільництво — це цілий світ.
Одна бджолосім’я коштує сьогодні дві з половиною тисячі гривень. Але це не означає, що, купивши її, людина вже завтра матиме мед. Бджолосім’я продається без вулика. Спочатку вона розвивається. Одна сім’я — це приблизно п’ять- шість рамок. І лише коли вона зміцніє до десяти-п’ятнадцяти рамок, можна говорити про повноцінний розвиток і мед.
Сьогодні пасіка Демченків — кочова. Бджіл вивозять туди, де є медоноси. Цього року було дві кочівлі: спочатку — на акацію та липу, потім — на поля фацелії.
Інна наголошує: пасічникам дуже важливо домовлятися з аграріями. Бо поля обробляють хімікатами, а отруєні посіви можуть стати смертельними для бджіл. Якщо фермер знає, що поруч стоїть пасіка, він може попередити про обробку і ви встигнете вивезти бджіл у безпечне місце.
— Зараз ми вже накочувалися, — говорить Інна.
І після невеликої паузи додає:
— Наші бджоли стоять вдома… Не вдома.
У цій фразі Інни скільки болю і надії. У ній вся історія людей, які мають тимчасовий дах над головою, але все одно мріють повернутися до свого.
Апібудиночок та інші плани
Сьогодні пасіка для Демченків поки що не бізнес. Родина лише починає шлях її відновлення. Та в Олега вже є мрія. Він хоче придбати апібудиночок і створити місце, куди могли б приїжджати такі ж ветерани, як він сам. Люди, яким теж потрібно відновлення.
— Перше, що я хочу, щоб хлопці навчилися заспокоюватися. Щоб приїздили до мене, і тут хоч на деякий час забули про біль та жах. Я поведу їх на пасіку, покажу, як тут спокійно і гарно, – говорить він.
Родина продовжує допомагати військовим, за можливості донатять чи передають свій мед. Та багато ідей поки що залишається мрією. Бо родина живе в чужому будинку. Бо не знає, що буде завтра. Бо неможливо точно прорахувати своє життя навіть на рік уперед.
Інна говорить, що саме це ускладнює участь у багатьох грантових програмах. Грантодавці часто хочуть бачити бізнес-план на кілька років уперед. А як його написати людям, які не знають, де житимуть через рік? Які не знають, коли зможуть повернутися додому?
— Ми зараз не на своїй землі. Не у своєму домі. І не знаємо, що буде завтра, – з гіркотою говорить вона.
Але мрія про повернення нікуди не зникає. Вона лише обростає новими деталями і планами, новими ідеями.
Можливо, колись у рідному Краснопіллі знову стоятиме їхня пасіка. А поруч — апібудиночок, куди приїжджатимуть ветерани. Люди, які теж повернулися з війни. Люди, яким потрібно знову навчитися жити без вибухів, без страшних снів. Навчитися не озиратися на кожен гучний звук.
І, можливо, комусь із них Олег теж скаже:
— Ходімо. Підемо поспілкуємося з бджолами.
Бо іноді, щоб почати знову чути життя, треба просто трохи побути там, де все живе своїм звичайним ритмом. Де бджоли вилітають із вулика. Повертаються назад. Працюють. Відбудовують свій дім. Як зараз відбудовують своє життя Олег та Інна Демченки. Відновлюється пасіка. І разом із нею — поступово відновлюється пасічник.
Світлана Шовкопляс, газета “Перемога”
Цей матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarnaдля українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України «FrontlinePress».
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍