Життя до повномасштабного вторгнення для українця корейського походженнч Віталія Лі нагадувало яскраво приправлений азійський рецепт – з вивіреним балансом, вогнем і особливим характером. Народжений у Коломиї в родині військового, він зростав на Житомирщині, а наприкінці дев’яностих вирушив підкорювати столицю. Шлях від звичайного будівельника до шеф-кухаря вимагав неабияких здібностей, проте кулінарна справа стала пристрастю на понад п’ятнадцять років, була навіть кухня Середземномор’я, а згодом – київський «Green Bar» на Подолі, де він майстерно поєднував чотирнадцять інгредієнтів у секретних соусах і частував гостей вишуканим баксо чи соковитими сате.
У цивільному житті він зберігав східну спокійну виваженість, яскраві татуювання, легко жартував і любив відчуття справжньої свободи. Віталій виїжджав на вулиці міста на потужному «Харлеї» як повноправний член всесвітньо відомого байкерського клубу. Здавалося, кулінарний світ та гуркіт мотора – це його надійні константи.
Проте ранок 24 лютого 2022 року переписав усі сценарії. Відправивши родину в безпечне місце за кордон, Віталій лишився в Києві й одразу рушив оббивати пороги військкоматів.
«Сьогодні це здається парадоксом, але тоді мене всюди розвертали, – пригадує Віталій. – Не мав за плечима ані строкової служби, ані бойового досвіду. Я штурмував один столичний ТЦК за іншим, а відповідь всюди однаково коротка: відмовити, непотрібний. Навіть смішно згадувати той абсурд, коли ти прагнеш до бою, а тебе переконують чекати. Сьогодні ситуація з мобілізацією зовсім інша, а тоді все виглядало саме так.
Не чекаючи погоджень, він добровільно приєднався до батальйону територіальної оборони в Броварах. Замість кухонного ножа в руках опинилася зброя, за спиною – чергування на блокпостах та перші нальоти ворожої авіації. Саме під час навчань у складі ТРО Віталій дістав першу травму. Проте після лікування чоловік разом із побратимами вирушив на Донбас – у взвод розвідки, де виконував бойові завдання у Серебрянському лісі, проходив запеклі бої за Бахмут і пізнав болючу гіркоту перших утрат.
«У першу ж ніч побратим зазнав важкого поранення, а за кілька діб ще двоє хлопців зникли безвісти, – тихо каже військовий. – Під час одного з танкових обстрілів, ховаючись від вибуху, я знову травмував ногу – порвав зв’язку. Знову шпиталь, знову відновлення. Саме тоді з’явилось чітке усвідомлення: якщо вже вижив, то з цими травмами в піхоті я малоефективний. Треба шукати підрозділ, де можна палити ворога з куди більшим розмахом».
Цим інструментом стала 27-ма окрема артилерійська бригада імені гетьмана Петра Калнишевського. Шлях переводу тривав довгі пів року, і в грудні 2023-го Віталій поповнив її лави. Навіть тут довелося проявити наполегливість: обмежено придатний військовий пройшов повторну медичну комісію, аби вибороти повну придатність і потрапити саме до бойового екіпажу.
Свій шлях у реактивній артилерії він розпочинав навідником бойової машини РСЗВ, а за півтора року став командиром екіпажу, отримавши військове звання сержанта. Його бойовий маршрут пролягав палаючими дорогами Запоріжжя, Донеччини, Луганщини, Миколаївщини та Сумщини.
Інколи знайомі запитують, чому зі своїм колосальним кулінарним досвідом він не обрав спокійнішу службу при польовій кухні.
«Для мене це було питанням принципу: я йшов не служити, просто рахувати дні служби, а битися й нищити ворога, – наголошує Віталій. – У піхоті ти нищиш окупантів віч-на-віч, але це не ті обсяги, які дає артилерія. До того ж тут цінують людей – повертається відчуття справжньої бойової родини, а мені, повірте, є з чим порівнювати.
Його груди прикрашають високі нагороди – нагрудний знак «Золотий хрест» від Головнокомандувача та орден «За мужність». Проте Віталій категорично відмовляється приміряти на себе слово «герой».
«Нагороди – це приємний символ, але точно не першопричина, – переконаний сержант Лі – Це не моя особиста звитяга, а результат злагодженої роботи всього екіпажу. У нас дружня батарея, ми тримаємося один за одного. Моєму механіку-водію 27 років, мені – 46. Ми ідеально збалансовуємо цей тандем: десь підстрахуємо, десь стримаємо гарячковість. Усе будується на взаємній повазі – без неї на війні не вижити».
Найкращий атрибут вдалого дня для артилеристів – це не грамоти і нагороди, а сухі дані розвідки про рознесену вщент ворожу техніку та ліквідовану живу силу. На одному з гарячих напрямків лише за кілька діб їхній екіпаж відправив у небуття понад три сотні окупантів.
«Ефективність 27-ї бригади вражає – ми нищимо ворога монументально, глобальними масштабами», – підсумовує Віталій. Його головна мета сьогодні залишається незмінною – щодня робити свій внесок у спільну справу й виконувати бойові завдання до повної перемоги.
О. МОЦНИЙ
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
https://krasnews.com.ua/lyudy/komandyr-garmaty-ruslan-kozyrin-zminyty-pidrozdil-chy-brygadu-navit-dumky-ne-bulo/