Вперше за десять років улаштованого, стабільного проживання у Польщі краснопільчанин Анатолій Стефківський приїздив в Україну не у відпустку, щоб обійняти маму – Світлану Романюк, не зустрітися з багаточисельними друзями та згадати бентежну молодість, а для того, щоб знову стати солдатом. Не солдатом-строковиком, як колись у романтичній юності, а добровольцем Збройних сил України, аби у жорстоких боях боронити Батьківщину від ненависного російського окупанта.
Анатолію, дата 24.02.22 розділила життя всіх українців на «до» і «після». Яким було Твоє «до»?
Я народився на Донбасі. Такі часи в Україні випали на моє дитинство, що родина декілька разів змінювала місце проживання. Та більшу частину свого життя я провів саме у Краснопіллі, то ж це моє улюблене селище і вважаю його своєю малою Батьківщиною. У 1984-му році закінчив Краснопільську середню школу №2. Зізнаюсь, що учнем я був далеким від зразкового. То ж
і отримав відповідну характеристику від класного керівника Галатової Ніни Іванівни. Так мене не прийняли до омріяної з дитинства «морехідки». Але з вчителькою давно порозумілись і разом сміємось, згадуючи на зустрічах випускників мої шкільні витівки. Став я учнем Краснопільського СПТУ, яке саме набирало перших слухачів.
Майстерні та класні кімнати розташовувались на Ступівці. Посвідчення тракториста-водія я вже отримував у Хотіні, куди було перенесено заклад. Далі була строкова служба у військах ППО на посаді водія у місті Коломия.
Теж добрі, дуже насичені спогадами часи, але не думав, що знову, у свої 56 років, доведеться стати до строю, перериває на хвильку розповідь чоловік. – Але все по черзі.
Повернувся я «дембелем» до рідного Краснопілля. Трудову діяльність розпочав на місцевій меблевій фабриці. У пошуках більших заробітків поїхав до рідні у Якутію «мити золото». Потім ще два роки працював провідником потяга, що курсував за маршрутом «Євпаторія-Москва».
Маю досвід і «міжнародної торгівлі», бо свого часу возив до Польщі на реалізацію товар. Проходив і будівництво у Москві, куди потрапив завдяки товаришу Олександру. Спочатку поїхали будувати дачу його братові. Там нас, таких вправних та дисциплінованих працівників, примітив місцевий мешканець і запропонував роботу у місті Павлів Посад. Після відпочинку приїхали ми на нову роботу, а нас зустрічає таке собі місцеве бандитське угрупування, наче з кримінального фільму. Чесно скажу, спочатку було трішки страшнувато…Але знайшли спільну мову. Хвилювались лише, що може наша праця залишитись неоплаченою. Та даремно. Після тримісячної вахти ми отримали достойну заробітну плату, по нашим міркам, та ще й мобільні телефони у подарунок, а дружинам по прасці. Так ми два роки там і працювали.
Після недовгих трудових мандрів по Україні, у 2007-му, я поїхав працювати до Чехії, донечці саме рік виповнився. П’ять років пив чеське пиво, – жартує чоловік. – І вже з 2012-го року і по перше березня цього року я жив і працював у Польщі на складі однієї торгової мережі. За цей час працевлаштував близько тридцяти чоловік з Краснопілля. Спочатку своїх друзів, потім сина Романа, потім друзів сина.
Вже у нас сформувалась одна повністю краснопільська зміна. У Польщі і моя дружина Людмила, і донька Аня, яка навчається там у коледжі. Налагоджений побут, стабільність. До нас приїздили гостювати друзі з Краснопілля, зараз проживає донька друзів, яка теж там навчається.
Де саме була та межа, коли стало «після»?
За посадою я працював лише у нічні зміни. Коли повертався додому, то вже знав, що Краснопіллям ідуть колони російських танків. Дружина намагалась мене заспокоїти, що то навчання. Але ж всі новини підтверджували повномасштабне вторгнення росії в Україну. Думки перемішались у голові, не вірилось і не хотілось вірити. Ще 25-го лютого я вийшов на зміну. Працюю і розумію, що думками і душею вже в Україні. Зникли з робочого процесу всі жарти. Друзі-поляки лише заспокоювали, мовляв: «Толік, все буде добре».
Але рішення було прийнято – «Це моя остання зміна, їду захищати Україну». Керівник підтримав моє
рішення, залишив за мною мою посаду і обійняв на прощання. Далі були сумніви, як на це відреагує дружина. Та й тут все добре – підтримала, адже й сама вирішила повертатись на Батьківщину. Син Роман теж почав збирати речі. Умовив я всіх залишитись.
Рома, як чоловік, залишився відповідальним за наших дівчат. А я 1-го березня, взявши наплічника
з нехитрими речами та тушонкою від шефа, і до кордону. Пішки перетнув рубіж, пройшовши всі відповідні процедури. Дуже вражаючою була кількість транспорту в бік Польщі, а у зворотному напрямку – повна його відсутність. Перший весняний ранок цього року я зустрів на вокзалі Львова. Іноземці масово залишали Україну, що створювало неймовірний ажіотаж. Сів на потяг і попрямував до Івано-Франківська, де і звернувся до місцевого військового комісаріату. Там дівчата-службовці запитали військового квитка. Я пояснив ситуацію, що прямую з-за кордону і не
маю при собі. Попросили, щоб хтось із родичів надіслав фото документа, на що я відповів: «Дівчатка, я у своїй хаті сам його три дні шукатиму». Всі питання було вирішено. Отримав повістку на п’яте березня. Пройшов двотижневий курс молодого бійця – всміхається військовий. – Отримав повне спорядження солдата, зброю і ось вже більше ста днів я на землі, де і народився. Бої на позиціях запеклі. Іноді від страху кров застигає у жилах, але на душі так спокійно – я тут,
в Україні, у тяжкий для батьківщини час.
І. ЗАГОРУЛЬКО
ГАЗЕТА “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
