Мої спогади, які житимуть вічно

04.05.2023

527

Молодь

Центр дитячої та юнацької творчості Краснопільської селищної ради протягом лютого 2023 року проводив відбірковий етап обласного літературного конкурсу "Проба пера".
Пропонуємо Вашій увазі роботу Гонтар Сергія, учня 8 класу Грабовської гімназії Краснопільської селищної ради (середня вікова категорія, номінація "Проза" керівник Щербак Ольга Олександрівна), яка посіла призове ІІ місце.

Мої спогади, які житимуть вічно

У ранньому дитинстві розмови дорослих мене не турбували. Я став підростати, пішов до школи – і почав прислухатися до дорослих розмов. А вони були про господарство, огород, ремонт у будинку, домашні потреби, ковід, навчання.

Пам’ятаю, у сьомому класі після Нового року розмови моїх рідних були про війну. Я тільки прочитав повість Григора Тютюнника «Климко», переживав за героїв, навіть плакав за Климком, який пройшов такий важкий шлях і загинув удома. Я не міг зрозуміти, чому рідні говорять про війну, адже то було так давно, а навіщо ці розмови сьогодні? Із учителькою я ділився своїми тривогами та переживаннями, не міг зрозуміти, що сьогодні не вистачає людям для щасливого життя, навіщо воювати? А вона, щоб нас не налякати, відповідала виважено, говорила, що сьогодні ми самостійна вільна держава, маємо незалежність, прямуємо до Європи, що все буде добре, що ми хочемо покращити своє життя, а не хочемо потрапити у залежність сусідки росії. Я думав, що розмови залишаться тільки розмовами, що у нас мирне двадцять перше століття, але…

У четвер двадцять четвертого лютого я прокинувся близько п’ятої години ранку від жахливих звуків. Я спочатку не зрозумів, що це. Мама покликала мене у свою кімнату і сказала, що почалася війна. Звуки були голосні, жахливі, нам усім було дуже страшно. Ми декілька хвилин мовчали. Сестрички разом забилися на ліжку у куточок і теж мовчали. Ми щось чекали, а що – я не знав. Потім мама почала збирати тривожну валізу. Дядя Женя вийшов на вулицю подивитися, де що діється, послухати, звідки доносилися звуки. Я подивився у вікно і побачив, що там, де живе наша бабуся із дідусем, якесь яскраве зарево, його видно аж до нас.

Ми не встигли оговтатися, як знову почули вибухи, у хаті стало світло. Мама повторила страшні для мене і сьогодні слова «почалося, війна». Звуки затихли, ми почали збирати теплі речі і все потрібне у дорозі, документи. Я складав телефони, зарядки, повербанк, ноутбук. Сестрички збирали свої іграшки, які не було куди класти. Мама сказала, щоб узяли по улюбленій іграшці у руки.

Ми збиралися, але що далі – я не знав. Мама дзвонила по телефону, говорила швидко, з кимось радилася про дорогу, куди їхати, що брати ще. Ми мовчали. Мама ще наготувала перекус у дорогу нам та собачці Джесі, заварила гарячий чай. На щастя, у будинку дідуся тільки повипадали вікна, вони виїжджати не збиралися, тому погодилися доглядати наше господарства. У нас були кури, двоє невеликих поросят.

Забрати нас мала моя хрищена Наташа, мама домовилася. Ми вийшли на дорогу біля школи. О восьмій годині двадцять хвилин вона забрала нас і ще рідних, але усі не помістилися, адже у машині було дуже мало місця, на це ніхто не звертав уваги, тому що усі дуже полякалися. Машина їхала швидко, за вікном мелькали дерева, засніжені поля; хрищена не звертала уваги на ямки на дорозі- оминати їх не було часу. Наше головне завданні – швидко дістатися до безпечного місця, поки не заїхали російські танки. Мені було дуже сумно. Я не хотів покидати свою домівку, рідних, своє село, але я нічого не міг зробити.

Ми приїхали до Сум. Спочатку зупинилися у родичів, тому що у їхньому будинку є підвал. У підвалі ми провели три дні, тільки мама виходила, щоб принести нам харчів. У Сумах теж було страшно, а ще жити не було де, тому батьки вирішили повернутися до Краснопілля. По дорозі я нагадував натягнуту напружену пружину, тому що ми проїздили пости, на яких стояли російські військові. Голова у мене опущена, щоб ніхто не зміг прочитати у моїх очах думки про оту ненависть, яка навіки оселилася у моєму серці до сусідів.

У Краснопіллі ми жили у матері дяді Жені, батька моєї меншої сестрички Ніки. Батьки провели у погріб світло, намостили дощок, щоб можна було сидіти, наносили теплих речей, подушок, одіял, а ще за кожним разом ми брали із собою пляшки із гарячою водою. Коли починалася повітряна тривога, ми усі ховалися у погріб.
Так і минуло півтора місяця.

А душа моя вдома

Після проживання у Краснопіллі ми на літо повернулися додому, прожили деякий час, але коли знову почалися обстріли, батьки вирішили тимчасово переїхати до Сум. Я ніколи не думав, що залишу тихе сільське життя і стану міським жителем. Скажу правду, я цього не дуже й хотів, але вдома залишатися було небезпечно, а ще мене ніхто і не питав. Такі справи вирішують дорослі.

Часто не тільки у снах, а й у вільний час, я згадую своє сільське життя, як мені було добре з рідними, друзями. А ще я любив ходити до школи, хоча це сьогодні може видатися дивним. Так, я любив ходити до школи, адже мені було дуже цікаво, там багато друзів, з’явилися нові предмети, придбані нові географічні карти тримали мене біля себе, я їх розглядав і вивчав. Мені хотілося знати про все на світі. У вихідні з учителями ми ходити у походи по своїй місцевості.

Біля нашої хати сільський стадіон. Ми вечорами збиралися, ганяли м’яча і уявляли себе великими футболістами. А ще ми грали у доганялки; цікаво, а хто цього разу буде швидший вітру? Гра Хованка, ну як без неї, тому що ми у неї грали влітку часто, а мій однокласник Ваня вміє ховатися найкраще.

Домашня робота ніколи не була мені у тяготу, я із задоволенням допомагав батькам по господарству, на огороді. І все було гаразд, поки не почалася війна, і ми вимушені були покинути рідний дім, переїхати до міста ( на деякий час).

У місті мені було незвично, тому що багато людей, машин, метушня, біготня, усі заклопотані, мають свої справи. А ще я довго звикав до високих будинків. Спочатку стояв, піднявши голову, і по черзі у кожному будинку рахував поверхи, квартири, навіть підраховував, чи могли б мої односельці поміститися усі у одному будинку. Я став виходити на вулицю, грати під будинком. У нашому будинку жили також такі хлопці, як я. Ми подружилися, стали разом грати у футбол та інші ігри, вони ділилися своїми історіями, а я своїми.

Час летить швидко. Навчання, уроки, нові знайомі, нові ігри, але чим далі, тим більше мені хочеться додому. Неначе звикаємо до міського життя, познайомилися із сусідами, але щось не так. Ми усі чекаємо, коли наші захисники звільнять нашу територію від ненависного сусіда, клятого ворога, настане перемога, ми зможемо повернутися додому, бо там залишилося багато рідних, близьких, друзів, моя рідна школа, учителі… Я повернуся додому – і на деякий час стану вільним вітром, щоб оглянути усі красоти мого непереможного прикордонного села.
фото ілюстративне