Яскраві сонячні промінчики покривали всю поверхню пагорба, на верхівці якого знаходиться будиночок. Завжди, коли я згадую спогади з села, у мене з’являється посмішка на обличчі. Адже тільки там я можу відчути себе вільною і по-справжньому спокійною. Це те місце, де я можу відволіктися від зовнішнього світу на декілька днів разом з батьками та вночі сидіти біля вогнища і
дивитись на яскраве полум’я.
Цього літа я ще не їздила до бабусі та дідуся у село, але я сподіваюсь, що і у цьому році нам вдасться відвідати це чудове місце.
На жаль, зараз усіх громадян України безперервно атакують російські окупанти різними способами. Я назавжди запам’ятаю той для всіх жахливий ранок у лютому дві тисячі двадцять другого року. Мій ранок почався як завжди: я прокинулася о шостій та пішла до ванної кімнати. Проходила повз маму, яка також збиралася на роботу, вона запитала: “А чому ти встала? На писали, що вам не йти до школи”.
Помітивши нерозуміння в мо їх очах, вона припустила, що почалася війна… І воно виявилося вірним
Усі ці переживання, нерви, тривога, гучні звуки польотів літаків і постійний дисбаланс, не давали нормально жити.
“Хто ми тепер?” – спитала я у мами, коли по телебаченню оголосили про окупацію Сумщини.
“Ми укра їнці, і залишимося ними!” – відповіла вона – «Я пишаюся тим, що я – укра їнка!». Ці мотивовані мамині слова я, сто відсотків, запам’ятаю надовго.
Від усіє ї ціє ї атмосфери війни я мрію відпочити у хатинці бабусі та дідуся, куди вони пере їхали у той час на постійне проживання. Пам’ятаю, як я любила фантазувати та придумувати всілякі історі ї, розглядаючи краєвиди з вікна автомобіля.
Особливо я любила проїжджати повз Великий Бобрик, де знаходилося лісництво, з багатою рослинністю та дерев’яними скульптурами тварин. А при їздивши вже на місце, захоплювалася природними “фарбами”, які я могла розгледіти на квітах, поверхні домівки, деревах. Лежачи у гамаку, який зачеплений на початку ліску між двома деревами, заплющивши очі, я могла розчути приємний шелест листя дерев, пташиний спів та як хрустять гілочки, коли повз мене проходить Маня – кішечка бабусі. Кожного разу я переживаю, щоб кіт Персик не втік з дому, як колись…
Пам’ятаю, коли я зайшла в дім і гукала свого котика. Я вже обшукала кожен куточок кімнат, де він міг сховатися, але його не було. Я тоді дуже засмутилася, коли він не приходив на мій голос після тривалих окликів. Багато неприємних думок тоді лізло у голову.
Але під вечір він все ж таки знайшов дорогу додому. Потім, за моїми спостереженнями, цілий тиждень він виглядав дуже кволим.
Моє велике бажання, коли я приїжджаю у це чудове місце – це вдивлятись у неймовірне зоряне небо. Я не можу дочекатися появи перших зірочок у небі.
На фоні темно-синього простору загоряються біленькі цяточки, які деінде мерехтять своїм сяйвом. Я обожнюю вночі дивитися на ці краєвиди. Це не передати словами, та навіть спогади мені не можуть намалювати цю красу та захопленість.
При ясному небі я можу побачити велике та мале сузір’я ведмедиці, також частинку нашого всесвіту – Чумацький шлях, інколи помічаю супутники, чи то розвідні дрони, вони зазвичай повільно летять, ніж падаючі зірки. У своєму полі зору я помічаю малі та великі зорі, які знаходяться на різних світових відстанях, хоча мені вони здаються зовсім близько одна вiд одно ї.
Зазвичай, я собі уявляю як мандрую серед цих палаючих сфер. Обожнюю уявляти свою подорож, вдивляючись у ті краєвиди.
Пам’ятаю, як несподівано для мене, прийшло натхнення у селі на написання творів. Чесно кажучи, я б хотіла там залишитися на тиждень і надихаючись викладати свої думки на папері. Зараз пишеться дуже тяжко через різні обставини. Раніше взагалі там не було інтернету і не завжди зв’язок можна було «спіймати». Але ця неможливість дозволяла відпочити від звичайних буденних клопіт, і ніхто не порушиував твій спокій.
І в цій глухій місцині, де мешкало п’ять чи шість населених хатинок, було тихо і спокійно… Зараз, іноді далеко можна чути вибухи. Але там відносно тихо…
Хочу я знову опинитися у цьому місці і відчути зелень у сво їх руках, дзижчання бджілок на
дідусевій пасіці, смак тільки-но зірваної полуниці на грядці, запах свіжої каші, звареної на багатті, звуки “гирчащо ї” пташки, що заважала спокійно заснути, свіже повітря, яке наповнювало мої легені приємним ароматом квітів та свіжо ї їжі. Там по-справжньому мозок відпочиває. Я хочу знову побути там.
Якби не ця клята війна…
Анна ЧИЧИКАЛО,
16 років, Краснопілля
Дякую дідусю та бабусі.
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍
Яка зворушлива історія! Ти написала дуже щиро про свої почуття. Бажаю тобі скоріше повернутися до свого улюбленого місця і насолодитися спокоєм.
Дякую тобі за ці теплі спогади. Вони нагадують нам про те, що важливо цінувати кожен момент.
так само сумую за спокоєм і тишею. Сподіваюся, що війна скоро закінчиться, і ми зможемо жити без страху.
Мрії – це те, що допомагає нам пережити важкі часи. Твоя мрія про повернення в село надихає.❤️
Ми всі разом переживаємо ці складні часи. Твоя історія об’єднує нас.
Спогади – це те, що залишається з нами назавжди.
Поширюймо добро і підтримуймо один одного!