Новини Краснопільщини

14.03.2024

3169

Незабутні імена

🖤 Мріяв просто жити і працювати на рідній землі, мріяв про щасливе майбутнє донечки

Очі матері загиблого Героя.

          Що можна побачити в очах матері коли мова йде про її дитину? Звісно любов. Любов, неймовірна туга відображені у вологих, лагідних очах Людмили Іванівни Демідової з села Великий Бобрик.

          Іван Демідов народився 17 грудня 1980-го року у селі Великий Бобрик Краснопільського району у родині місцевих робітників і став молодшим братом для сестрички Яни.

-Різниця у віці з братом була трішки більше року, то  у дитинстві ми з Іваном були не розлучними, – з теплом пригадує пані Яна. –Були у нас і спільні таємниці, і друзі. Ходили разом до школи і  домашні обов’язки теж були спільними. Ваня з дитинства був дуже добрим і готовий завжди прийти на допомогу тому, хто її потребує. Швидко минуло дитинство. Але і створивши власні сім’ї ми залишались з Ванею дуже близькими.

Людмило Іванівно, яким був Ваня сином?

-Ваня був турботливим з самого малечку. Допомагав по господарству. Мав багато друзів, але жодних  проблем з поведінкою сина наша родина не мала навіть у бешкетливому підлітковому віці хлопця. Ваня завжди був врівноважений, мав власну думку і приймав виважені рішення. По закінченню школи вирішив здобувати професію муляра у Сумському професійно-технічному училищі. В роки навчання Іван зустрів своє кохання. Згодом Людмила стала сину дружиною, а мені другою донечкою.

Неймовірно раділа, що молодята оселились у нашому домі у Великому Бобрику.  Щастя примножувалось – народження у молодій родині донечки Крістіни надала життю батьків нового сенсу. Ваня докладав всіх зусиль для забезпечення сім’ї. Був люблячим чоловіком, турботливим татом, уважним сином та дбайливим господарем.

Коли у 2014-му році почались бойові дії на сході України я зрозуміла, що Іван не залишиться осторонь…Так 10 березня 2015-го мій син пішов добровольцем до лав ЗСУ. Строкову військову службу Іван не проходив за станом здоров’я, то Мар’їнський район і став для нього першим військовим вишкілом. Рік нечастих, коротких телефонних дзвінків і заспокійливе: «Все добре. тримаємось!». Першого квітня 2016-го ми обіймали нашого сина, чоловіка, тата, брата вдома. Неймовірно пишалась татом Крістіна. Була весняна пора і життя Івана швидко набрало цивільних обертів. Придбав деяку сільськогосподарську техніку. Обробляв землю. Власним вантажним автомобілем надавав послуги з вантажоперевезень. Неподалік від нашого дому сім’я сина придбала будинок, що мав стати їхнім родовим гніздечком. Життя йшло. Будувались нові плани. Мрії втілювались у життя, Крістіна вже стала студенткою медичного коледжу.

Пані Людмило, Ви могли передбачити подальші дії свого сина після  вторгнення рашистів в Україну?

23 лютого 2022-го Ваня був у відрядженні. Але вже 24-го повернувся, залишив автівку і з декількома друзями пішки попрямували до Сумського військового комісаріату. Звідти вже він повернувся у якості командира невеликого  підрозділу. Вони оселились  у нашому домі. Невістка Людмила з Крістіною на той час перебували в обласному центрі. Мене гостинно приймали сусіди. Хлопці самі готували собі їжу.  9-го березня невістка з онучкою повернулись і допомагали по кухні. Звісно, про свої дії та кількість підлеглих Іван не розповідав. Знаю. що хлопців було більше десяти чоловік. Місцеві і з Тростянця і з Гребениківки, Сироватки, Сум. Мали зброю, рації, військову форму.  Згодом отримали від приватного підприємця УАЗа

Людмило Іванівно, дії Вашого сина та його побратимів можна порівняти з діями партизанського загону?

Так. Вони були непомітними для оточуючих. Виїздили на завдання до міста Суми. Приймали участь у боях в артучилищі. На місці на  «справу» виходили темрявою і лісом.  Знаю, що пішки здійснювали  розвідку до села Рясне, Гребениківки та інших населених пунктів. Виявляли ворожу техніку та особовий склад ворога. Далі передавали інформацію за призначенням. З такого одного виходу 14 березня наш Ваня і не повернувся,  – материнська сльоза упала на портрет зовсім юного сина, що тримала тремтяча рука жінки. – У лісі  поблизу Малого Бобрика наші хлопці зіткнулись з ворожою групою. У перестрілці Ваню було тяжко поранено. Під час евакуації до міста Суми  мій син помер. Так, без подробиць, нам розповіли побратим, які були разом  з ним на тому завданні. Я розуміла, на скільки небезпечною була справа, якою займався Ваня, але знала. що Він по іншому не зможе. Вірила, що ворожа куля омине…

Нестерпний біль, розпач, очікування тіла сина… Але для рашистів Він виявився таким небезпечним, що в перший день окупації Великого Бобрика, 16 березня, до нас прийшли озброєні, непрохані гості. Російський солдат тримав у руці аркуш паперу. То була ксерокопія статті з газети «Перемога». Крістіна, ще будучи школяркою, писала про тата- учасника АТО і вона була надрукована у цьому  виданні.

Але ж на той час Вані вже не було серед живих

Так. Я повідомила, що син загинув, але вони не вірили і влаштували полювання на Нього. Встановили на подвір’ї обладнання, яке реагує на рух вночі. Щодня приходили і говорили, що Іван приходив додому. Ми страждали від болю втрати і мусили довести окупантам, що вони його дійсно вбили. То було нестерпно. За декілька днів таких відвідин невістку з онучкою забрали до приміщення школи для допиту. Увечері вони повернулись. Та наступного дня озброєні окупанти захопили вже нас трьох – мене Крістіну і невісточку Люду. Утримували три доби у приміщенні школи.

Вас взяли як заручників, щоб Іван з’явився?

Так. З нами говорили і наполегливо рекомендували передати Йому, щоб здався. Всі доводи, що Іван мертвий, були марними. Лише за три доби Люду відпустили і вона отримала на телефон  свідоцтво про смерть Івана. Нас відпустили.

В яких умовах вас утримували ці три доби?

У школі було налаштовано обігрів, давали їжу. Місцем для сну стали парти, а постіллю спецодяг техпрацівників. Нас просто утримували в неволі і періодично проводили бесіди, спрямовані на   виявлення Івана. – Намагаюсь виявити ненависть в очах мами загиблого Героя – даремно. Там стільки любові при спогадах про Нього, що люті просто немає місця.

Пані Людмило, як Крістіна витримала такий полон?

Крістіні вже було вісімнадцять років. Можливо, свою роль відіграла специфіка обраної професії – трималась. Не було ані сліз, ані паніки. 

Коли вжалося поховати Івана?

26 березня окупанти залишили Великий Бобрик. 27-го Ваня на завжди повернувся у рідне село.

Яно, напевне, Ви найкраще знаєте про що мріяв Ваш брат?

Останні дні про Перемогу, мир. А взагалі мріяв просто жити і працювати на рідній землі, мріяв про щасливе майбутнє донечки

Подальша доля побратимів Івана Вам не відома?

Після загибелі брата хлопці залишили мамину домівку. Оселились у обійсті однієї жінки. Але коли окупанти увійшли до нашого села, то цілеспрямовано розстріляли той будинок. Двоє хлопців загинуло. Один з них Зінченко Микола з Малого Бобрика. Двох забрали в полон. Знаю, що товариша із Стецьківки знайшли вбитим у місті Тростянець. На цьому фото мій брат і його товариш Микола – вони обоє загинули. Доля інших мені не відома, -пані Яна з сумом переглядає фото брата у пам’яті телефону.

Осиротів наш дім без Івана. Знову спорожнів. Людмила живе і працює у Сумах. Крістіна виїхала за кордон. Відволікає лише робота в садку. Вирощую саджанці хвойних декоративних рослин. Підтримував Ваня мене і в цьому. Оті спорудт, то теж Його золотих рук справа.

     Материнські сльози сповнені любові і добра заволокла сльоза…     

І. ЗАГОРУЛЬКО.

  З архіву газети “ПЕРЕМОГА”