Нерідко після виходу того чи іншого номера «Перемоги» отримуємо різного характеру відгуки на матеріали. Хтось запитує, як і де нам вдається відшукувати людей з цікавими долями і золотими руками, інші дорікають у старомодності, мовляв, часи змінюються, а ми й досі, «за старинкою» пишемо про героїв минулого. На зустрічне питання до співрозмовників, а кого вони відносять до категорії «не модних вчорашніх героїв», ті лише знизують плечима: «ну там доярки, трактористи, водії всілякі…» Щодо першого питання, то тут немає нічого складного, адже переконаний, що всі ми в чомусь унікальні. Щодо другого, то знову ж, на мою думку, ті, «не модні» герої сучасності, про яких ми розповідаємо, заслуговують більшої уваги, а особливо – поваги, ніж ті, про кого стало «модно» писати. Бо вони мудрі, справжні, щирі… А найголовніше – у них є чому повчитися.
Є чого повчитися і в мого сьогоднішнього співрозмовника, ювіляра, ліквідатора аварії на ЧАЕС Миколи Сергійовича Грищенка, якого добряче випробовувало життя, були часи, коли він вже й сам махнув на себе рукою.
СТАРШИЙ НЕ ЗА РОКАМИ
Народився Микола Сергійович 30 квітня 1956 року в Краснопіллі на красивій вулиці Соснова, яка й досі навіює у нього дитячі спогади, коли прокидався рано-вранці і йшов у ліс, збирав склянку ягід, товк їх, мазав на хліб і це був його енергетично-вітамінний сніданок. Зрештою, як говорить Микола Сергійович, це чи не єдиний спогад про безтурботне дошкільне дитинство.
– Моя мама Віра Пилипівна працювала в буфеті, що знаходився біля залізничного переїзду, батько Сергій Іванович трудився бухгалтером в «Заготзерні». Він був інвалідом війни, фронтовиком, льотчиком, з війни прийшов пошматований ранами. Був збитий, ледь вижив, дістався до своїх. Батько був грамотною людиною, але, як і багатьох його ровесників, згубили його рани не фізичні, а душевні, тож часто заглядав у чарку, шукав у ній розраду. Пізніше за його «прикладом» так само намагався знайти «душевний» спокій і я, – розповідає чоловік. – Але то буде на багато пізніше, в дитинстві ж мене мало що турбувало, окрім нашої веселої і дружньої «успенської» компанії, яку, як нам тоді здавалось, не зможе роз’єднати ніхто і ніщо.
Але чим менше часу залишалось до 1 вересня, тим чіткішою ставала реальність залишитись Миколі одному, адже був на рік молодшим від своїх друзів. З цим змиритися він не міг, влаштувавши «мозковий штурм» матері, якого, зрештою та не витримала і таки владнала справу, додавши хлопцю рік: в школу ж проситься, а не на гульки, як тут відмовиш! Таким чином дружбу було врятовано, яка тепер продовжилась в стінах Успенської початкової школи.
– Першим нашим вчителем був Василь Васильович Ломако – людина сувора, але справедлива, авторитетна. Батько мій його теж дуже поважав, а тому перед початком навчального року із словами «щоб був схожий на Василя Васильовича», обрив мене під нуль, – з усмішкою повертається в дитячі спогади мій співрозмовник. – А перед святом 23 лютого, окрім книг, поклав до мого ранця ще й брусок мила і пачку цигарок «Шахтарські» – подарунок все тому ж Василю Васильовичу.
Так день за днем і промайнули перші три роки навчання. Саме тривали літні канікули, коли мама Віра Пилипівна заявила Миколі і його меншому брату Василю, що вони вже завтра вирушать до дитячого табору в Миропілля. Звістка ця приголомшила хлопців, адже ніщо їм не могло замінити ярів і лісів рідної Успенки. Разом з хлопцями плакала їх мати.
– Вже минуло літо і відпочинок в таборі продовжився навчанням у Миропільській школі-інтернаті, де для нас ключовим було слово «інтернат» з його однаковою казенною формою, однаковими тумбочками та ліжками і дисципліною. Щоранку, начищаючи до блиску взуття, нас з братом не полишало питання, чому з нами так обійшлись?, – продовжує Микола Грищенко. – Лише пізньої осені, здається в жовтні, граючись біля паркану закладу, почув, як мене кликав рідний голос матері, який я не сплутав би ні з чиїм іншим. То справді була вона, ми поспілкувались через паркан, молодшого Василя мама попросила не кликати, щоб не плакав.
На зимові канікули нас у Краснопілля забрала до себе тітка Анна Іванівна, якось вона повела в нас в лікарню, де лежала мама. Вона говорила, що у неї все добре, що скоро забере нас до себе, але при цьому всі в палаті чомусь плакали. Після тієї зустрічі вечори в інтернаті стали для мене ще довшими і сумнішими, а коли всі в кімнаті засинали, я міг дозволити собі тихенько поплакати в подушку. Влітку того року мами Віри Пилипівни не стало і лише тоді ми дізнались, що увесь цей час вона боролась з онкозахворюванням.
Незабаром батько хлопців привів у хату мачуху. Про цей період свого життя Микола Сергійович згадує без особливого бажання, каже, що при можливості намагались проводити канікули у тітки й бабусі, де на них справді чекали і любили. А ще, з огляду років, зрозумів, що не так вже й погано було їм у Миропільській школі-інтернаті, про який залишилось багато спогадів, саме там у Миколи Грищенка відкрили його талант до художньої самодіяльності і практично жоден захід вже не обходився без його танців і гуморесок.
У 1972 році, після закінчення інтернату, Микола Грищенко вирішив здобути спеціальність наладчика контрольно-вимірювальних приладів, і тут з ним зіграла злий жарт «афера» з прибавленим в дитинстві роком, адже після закінчення училища юному майстру необхідно було два роки відпрацювати на шкідливому виробництві. А раз року не вистачає, значить ще неповнолітній і на такі роботи за законом не допускаєшся. Робити нічого, подався Микола у слюсарі, виробничу практику проходив в Сумах на авторемонтному заводі. Але місто не надто вабило юнака, хотілось нарешті повернутись у рідне Краснопілля і тут надолужити довгу з ним розлуку. Повернувся, влаштувався працювати до «Райхарчокомбінату».
ЗАБУТИЙ СОЛДАТ
Виклик до райвійськкомату не став сюрпризом для Миколи Грищенка, як не був дивиною і окреслений там план дій на найближчий час – знятись з обліку в райкомі комсомолу та поголити голову. Першочерговість дій призовник обирав самостійно. Але з призовом виникли певні проблеми у юнака – якщо рік до віку ще якось йому вдавалось добавляти, то із ростом ніяк. Зрештою члени медичної комісії таки пішли назустріч впертому призовнику, виписали повістку і пролягла його дорога аж на Урал, в Нижній Тагіл.
– Страшнувато було спочатку, – згадує солдатські будні Микола Сергійович. – Те волосся, що відросло дорогою, знову обстригли, видали форму – один одного не впізнаєм. Зустрів земляка із Сумщини, хотів отримати моральну підтримку. «Нічого страшного тут немає, взимку мороз всього 40 градусів, не більше. Звикнеш», – відповів той. І справді скоро звик і до погоди, і до служби. Хіба ж міг подумати, що переживати за свою долю доведеться вже перед «дембелем», і на цю проблему, по суті, я сам напросився. Треба було з Києва, з пересадкою в Москві, з ремонту військову техніку забрати, от я запропонував свою кандидатуру, мовляв, хочу столицю перед дембелем побачити. Група включала в себе двох офіцерів – капітана і старшого лейтенанта, двох солдатів і мене – тоді вже сержанта. Все б нічого, та саме в той час в Москві розпочинався 25-й з’їзд КПРС, відтак КДБ працювало в посиленому режимі, із зброєю там нічого вештатись. Прибули в Москву, взяли квитки на вечірній потяг до Києва. Офіцери залишили нас на вокзалі, наказали мені, як старшому, слідкувати за порядком, а самі пішли у місто, пообіцявши перед відправкою повернутись.
Сидимо на рюкзаках, дрімаємо. Розбудив мене військовий патруль: «Хто, звідки, хто старший?» все розповів по формі, скільки у нас зброї, скільки набоїв, патруль ретельно перевірив наші речі, дійшла черга до лейтенантського портфелю. Змусили відкрити його, а там порожня кобура – пістолета немає. Чи треба розповідати, якого хвилювання натерпівся в комендатурі, наказали солдатам залишатись, а мене знову відправили на вокзал чекати зниклих офіцерів. День минув, вже посадку на наш потяг оголосили, вже він відправився, а їх все немає. Вже й сам почав подумувати, що вони й справді якийсь теракт готують. Ніч провів на вокзалі, а тут ще й «дембельські» чоботи, красиві, яскраві, але замалими для далеких подорожей виявились. Замість омріяної подорожі Москвою пригнали до вокзалу «воронок», в який нас завантажили, немов «зеків», і доставили до центральної гаупвахти. Тут вже нас допитував капітан КДБ, а потім відправили до якоїсь військової частини, вперше нагодували, виділили кімнату для відпочинку. Та не встиг лягти, як знову викликають, тепер вже до генерала. А мені вже все рівно до кого, свою розповідь на пам’ять вивчив.
– Значить «хохол»? На батьківщину потрапити хотів, – питає.
– Хотів, та мабуть, не скоро тепер доведеться, – відповідаю.
– Подивимось, йди, відпочивай.
Тільки вийшов з кабінету, а коридором наших капітана і лейтенанта ведуть. Ще через годину з Нижнього Тагілу командир нашої частини прилетів, довелось ще й йому свою історію, яка вже мені набридла, розповідати. Влетіло мені від нього за мої «нестатутні» чоботи. Зрештою згодом вияснилось, що офіцери наші банально загуляли в столиці, за що поплатились зірочками і партквитками.
По техніку сержант Грищенко таки поїхав, але вже з одним офіцером. Цього разу все обійшлося без пригод, і як компенсацію за втрачені нерви його в першій же черзі відправили додому. Після демобілізації знову повернувся на до «Райхарчокомбінату». Це підприємство чоловік й досі згадує з любов’ю і повагою.
– Колектив був, як сім’я, підприємство взяло на себе мої проводи в армію, а згодом і організацію комсомольського весілля, подарували холодильник, телевізор, меблі, от тільки сімейне життя не склалося, – розповідає Микола Сергійович.
СМУГА ЧОРНА, СМУГА БІЛА
Сьогодні Микола Сергійович не приховує, що то були не найкращий період в його житті:
– Життя пішло під укіс. Може батькова згубна звичка передалась, може сам слабкості піддався, але чого там приховувати, почав я заглядати у чарку. Незабаром перейшов працювати до «Райсільгосптехніки», робота подобалась, дали гуртожиток, але після роботи все те ж… Прийшов момент, коли вже сам махнув на себе рукою, аж поки все в тому ж гуртожитку не зустрів свою Людмилу Петрівну. Якби не вона, то хто його знає, як склалося моє життя і чи було б воно у мене взагалі. Вона не відмахнулась від мене такого, яким був в той час, повірила в мене, коли вже сам собі не вірив.
Сьогодні мені здається, що я й не бачив нічого хорошого в житті, поки не зустрів Людмилу Петрівну.
1986 рік для нас був особливо щасливим, адже крім доньки з’явився ще й син, аж тут новина про вибух в Чорнобилі… Все частіше моїх знайомих викликали до райвійськкомату. Від них чув, що там відбувається.
Спочатку з дня на день і сам чекав повістки, але минуло два роки, здавалося, про мене вже й забули, та в жовтні 1988 року все ж викликали. Пройшов медкомісію, отримав припис і за кілька днів був зарахований до 25 бригади, що дислокувалась в Ораному. Так почалася нова, майже тримісячна сторінка мого життя. Здійснював дезактивацію на третьому енергоблоці, а за місяць до демобілізації на станцію прибули якісь вчені з Інституту атомної енергії ім. Курчатова, до яких прикомандирували і нас. Разом збирали якісь матеріали на четвертому ененргоблоці. Працювали не більше 45 секунд, але для втрати здоров’я цього виявилось достатньо. А ще щопонеділка потрібно було політінформацію готувати, за цим теж стежили прискіпливо. Хлопці вже тоді на цих зібраннях запитували про лікування, пільги, але в центральних газетах тоді такої інформації не друкували, все з’їзди та пленуми. Важко було дивитись їм у вічі.
Що таке наслідки радіації, відчув у 1991 році, коли у мене стався перший серйозний приступ, а мені ж було лише 35 років. Але оклигав, з горем навпіл дотягнув до 2003 року, а потім знову приступ, після якого довелось оформляти групу інвалідності. І знову хочу подякувати дружині Людмилі Петрівні, яка не залишала мене хворого, допомагала, доглядала, додавала мені сил і віри. А ось мій старший брат Олександр, теж ліквідатор, хворобу не переборов і відійшов в інший світ у 1992 році.
А ще радий, що віднедавна маємо свою організацію чорнобильців на Краснопільщині. Одним з ініціаторів її створення став Іван Микитович Бощенко, який маючи багато власних проблем, в тому числі із здоров’ям, переймається проблемами інших. Здавалося б, елеметарна річ – вкралася помилка в прізвищя на стелі пам’ятного знаку землякам-ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Інший би відмахнувся, мовляв, хто там її побачить, хіба що рідні, а Іван Микитович не заспокоївся, поки помилку не було виправлено. До речі ініціатива, яку підтримала ваша газета, згадати тих ліквідаторів, хто першим відійшов в інший світ – теж належить Івану Бощенку. Разом з Володимиром Гойденком, начальником Краснопільського бюро безоплатної правової допомоги Сергієм Куцеренко вдається вирішувати чимало проблем ліквідаторів. Відтоді, як з’явилась наша організація, набагато простіше стало вести діалог з владою, приємно, що Краснопільська селищна рада йде на такий діалог, допомагає вирішувати ті питання, що належить до її компетенції.
Наше життя складається з чорних та білих смуг, от тільки їх баланс у кожного різний. Попри все Микола Сергійович вважає себе щасливою людиною, бо переконаний, що насправді для щастя багато не треба. Рідні, діти, друзі, – ось складові щастя. Щастя – у щирій фразі «все буде добре», якою рідні і друзі підбадьорили у складний момент життя. Знаючи Миколу Сергійовича, немає сумніву, що в нього все саме так і буде, от якби ще здоров’я не підводило…
О. МОЦНИЙ, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
Вічна пам’ять Сергійовичу
Він справді переживав за долю ліквідаторів, і живих, мертвих. Царство небесне
💯
Царство небесне, Вічний спокій Миколі Сергійовичу