НАРОДИВСЯ У ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ І ВІДДАВ ЗА НЕЇ ЖИТТЯ

04.09.2022

2242

НАРОДИВСЯ У ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ І ВІДДАВ ЗА НЕЇ ЖИТТЯ

Прозоровський Руслан Юрійович перестав виходити на зв’язок з рідними 8 травня 2022 року, тоді ж з’явилась інформація, що хлопець разом з іншими воїнами-десантниками 80 ДШБ зник безвісті під час виконання бойового завдання біля н.п. Білогорівка Луганської області. Дружина Руслана Жанна, його сестри, мама усіма доступними засобами включились у пошуки хлопця, вірили у краще. Навіть сьогодні, коли офіційно підтверджена інформація про загибель молодшого сержанта, командира 3-го десантно-штурмового відділення 3-го десантно-штурмового взводу 2-ої десантно-штурмової роти Руслана Прозоровського, якому 24 серпня мало виповнитись 28 років, навіть після похорон і маючи на руках відповідну довідку, рідні не вірять у його смерть, сподіваються, що Руслан може бути у полоні, може бути пораненим, але живим. «Мертвим ми його не бачили, труна була закритою, а довідка про смерть ще нічого не значить, на війні всяке буває» – в один голос кажуть дружина Руслана Жанна та його мама Зоя.

НАРОДИВСЯ У «СОРОЧЦІ»
Село Велика Рибиця живе своїм розміреним життям, в центрі, біля сільського магазину, людно, чутно звуки бензопил і бензокіс, якщо прислухатись, то головною темою розмов є добрий врожай на городах, а ще результати вчорашніх і позавчорашніх обстрілів сусідніх сіл – від війни ніде не сховатись. Щось жваво дискутуючи повз лавку у сільському парку, де спілкуємось з Жанною Прозоровською та мамою Зоєю, пробігли хлопчаки. Десь в такому віці чотирнадцять років
тому приїхав жити у Велику Рибицю разом з мамою і сестрами з Липової Долини і Руслан Прозоровський.

“Він у мене 24 серпня у «сорочці» народився між першим і другим поверхами пологового будинку, – з усмішкою і водночас витираючи сльози розповідає мама Зоя. – Строки народжувати підійшли тож завітала до пологового будинку, а санітарка мені з порогу заявляє, що сьогодні вже двоє новонароджених померли, моя дитина – наступна. Не знаю, що у неї було в голові, коли таке бовкнула, але я чекати не стала, а мені лише 18 років було. Тож нічого кращого, як втекти звідти, не придумала. Та між другим і першим поверхами натрапила на гінеколога. Там і народила хлопчика «у сорочці» вагою чотири кілограми. Знаєте, він ніколи не вередував маленьким, був самостійним,
головне, щоб нагодували і переодягли”.

Звичайно, можна лише позаздрити витримці Руслана, адже мав аж шість сестер: найстаршій Юлі незабаром буде 30 років, Олені – 19, Даші – 12, Тані – 10, Наташі –9, а найменшенькій Надійці – 8 рочків. Мама Зоя каже, що за своїх малюків, як Руслан ніжно називав сестер, стояв горою, і вже біда була тому, хто доведе якусь із дівчат до сліз, одним синцем не відбувався. Як згадують рідні, Руслан жив за принципом: «Заробив? Отримуй!».

Була свідком ситуації, коли біля нашого двору четверо били одного. Руслан вийшов, розтягнув компанію в різні боки, вислухав причини бійки і заявив, що або винуватці битимуться один на один, або він усім вуха накруте. Подіяло, – розповідає мама Зоя. – Любив Русік грати у футбол, якось поїхали у сусіднє село, а проти них вийшли юнаки років по 20. Наш герой на ворота став, отримав м’ячом у сонячне сплетіння, так увесь матч і пролежав за ворітьми, але не скиглив, не плакав, не в його це характері було. Якось дрова пиляли «дворучкою», маленький Руслан давай ту пилку тягати по пеньку туди-сюди. Зробила зауваження, що він ще маленький, може поранитись. Виходжу з хати, а він руку за спиною ховає, кров з пальця капає. «Поранився таки?» – запитую. Тільки головою крутнув, що ні і жодної сльозинки.

А вже яким помічником для мене був. Старша Юля мені по господарству допомагала, а Руслана обов’язок був тоді найменшеньку Оленку няньчити. А йому ж з хлопцями у футбол пограти хочеться. От накуплять вони їй всіляких смаколиків, а самі м’яча ганяють. А коли в Оленки вже нічого смачного не залишається, вона на середину футбольного поля йшла, даючи зрозуміти
хлопцям, що час комусь знову в магазин бігти. Він дівчат любив, а вони його. Коли Таня була ще зовсім маленькою, розповідала мені казку, що були Тато і Мама, був у них Русік, а ще багато доньок, а ось сина у них не було. Сміялась я з тієї казки, бо Русік для них був всім. Та й для мене теж. Ще з малку сам собі заробляв кошти, пас корів у колгоспі, а скільки вже було радощів, коли першого телефона собі купив. Ставши дорослим, ображався на мене, що я влаштувалась на роботу до обласного центру, мовляв, чи я тобі грошей, мамо, не дам! Не жадним він був, останню копійку
позиче комусь .

Не сидів без діла, а коли робити було нічого, йшов домашню техніку ремонтувати, любив він цю справу. Якось розібрав скутера та десь відволікся, а дівчата усі запчастини собі на іграшки розібрали. Ох і влетіло їм тоді!

ХОЧУ В АРМІЮ
Закінчивши дев’ять класів у Великій Рибиці, Руслан Прозоровський почав задумуватись про майбутнє, навіть вступив до одного з технікумів, але через рік навчання покинув, і почав готуватись до строкової служби. Аж тут виявилось, що самі цього не усвідомлюючи, його сестри забезпечили йому «бронь». Адже саме Руслан залишався головним годувальником у сім’ї, а значить з думкою про армію доведеться попрощатись. Для Руслана відмова від служби
стала особистою трагедією – як це, йому, сильному, вольовому – і не служити!? Правдами і не правдами хлопець все ж свого добився, строкову службу пройшов, повернувся додому з чіткою ціллю – укласти контракт і повернутись до частини, де служив до цього, але щось не склалось, влаштувався на роботу у Миропіллі, а у 2014-му в Україну запустив свої пазурі «рускій мір», Руслан Прозоровський отримав повістку з райвійськкомату.

Русік навіть не знав, що ми з його сестрами телефонували в усі інстанції, переконували військове
керівництво, що він ще зовсім «зелений» для війни, що в АТО його забирати не можна. Руслан же
гнув свою лінію, мовляв, просто пройду медкомісію і повернусь. А потім був його дзвінок з Краснопілля, що комісію пройшов і вже триває відправка з військкомату, – продовжує розповідь мама Зоя Прозоровська. – Нам з доньками нічого не залишалось, як їхати і проводжати його у дорогу. Так син потрапив у Чернівці у 80-ту десантно-штурмову бригаду і буквально захворів службою. Без друзів-десантників, без армії він вже себе просто не уявляв. Він дуже пишався своїм блакитним беретом, тільняшкою, він найбільше з усіх своїх товаришів здійснив стрибків з
парашутом.

Знаєте, навчаючись в школі, Руслан ніяк не міг знайти себе, а після служби відразу сказав: «Мамо, армія – це моє». Після повернення з АТО спробував себе на різних роботах, влаштувався в Сумах «далекобійником», він легко знаходив спільну мову з усіма, тож мав багато друзів, але час від часу знову заводив розмову про армію. Навіть його директорша відмовляла, мовляв найновішу вантажівку йому дали, на заробітну плату годі ображатись, ну навіщо тобі армія?

А взагалі, служба дуже змінила мого сина, він став відповідальнішим, вразливішим, а ще йому все більше хотілось сімейного затишку.

ВЕСІЛЛЯ В ЕКСТРЕМАЛЬНИХ УМОВАХ
Жанна – друга дружина Руслана, перший шлюб у нього протривав пару місяців.

“Познайомились ми 24 серпня на Дні народження Русіка, – розповідає Жанна Прозоровська. – Мене запросила на свято його сестра Олена, з якою дружили. Руслан саме був на межі розлучення, увесь день дивився у мій бік, а потім через сестру попросив мене залишитись переночувати у них. Наступного дня ми всі поїхали святкувати День народження

Руса у Суми, де він тоді працював. Почали зустрічатись. Працював водієм, а ввечері, після роботи, зітхав: «Не можу я без своїх хлопців», ніби між іншим, починав виклянчувати: «Жанно. А може я хоч на пів року контракт укладу? Це ж швидко, ти й не помітиш, як час пролетить!» Хіба можна було його силою утримати, коли він марив своєю 80 ДШБ. Коли знову їхав в АТО, запитав, чи буду його чекати? Звичайно, чекала.

А коли повернувся, зробив пропозицію. Весілля у нас було в екстремальних умовах. Карантин, магазини, ресторани зачинені. Весільну сукню придбали через інтернет. Але у нас було найвеселіше весілля у світі, у кімнаті зібралося сімнадцять чоловік, але нам здавалось, що місця вдосталь, Руслан танцював найбільше, байдуже, що майже всі стільці поламали.

Коли цього разу 23 лютого їхав на службу, відвіз мене на роботу, вкотре попросив не ображати Жанну, пообіцяв обов’язково приїхати на свій День народження, замовив свої улюблені чебуреки з борщем, хотів побачити і погуляти із своїми племінниками.

Взагалі у нього була чітка мрія – збудувати власний дім, а дружина щоб народила йому багато хлопчиків, щоб у нього була власна сімейна футбольна команда, – згадує останню розмову мама Зоя. – Хіба ж ми думали, що вже наступного ранку почнеться війна…

«Я ПОВЕРНУСЬ! ПО ІНШОМУ – НІЯК!»
Дзвінок Жанни про початок війни застав Руслана в потязі дорогою у Чернівці до своєї частини.

Кричу в слухавку, що у нас стріляють, що це війна, щоб він негайно телефонував своїм хлопцям, які саме перебували на полігоні біля Миколаєва, і швидше за все зараз приймають перший бій, – зі сльозами згадує той день Жанна. – А у відповідь чую сонне Русланове: «Не вигадуй, не може цього бути». А вже через кілька хвилин він сам зателефонував: «Ховайтесь, тримайтесь. Це справді війна!». Ще два тижні його тримали у Чернівцях, поки ремонтували техніку.
Через це Руслан дуже злився і в телефонних розмовах кричав, що він і без техніки орків голими руками готовий рвати. Він рвався допомогти своїм хлопцям.

А потім почалися бої. Де саме, в яких місцях тримають оборону десантники, Руслан рідним, як і взагалі про війну, не розповідав. Обмежувався короткою фразою: «У мене все добре». На одній із світлин, які Руслан надіслав матері, та звернула увагу на заморені синові очі.
«Синку, ти хоч спиш там?», – запитала. «Після війни відіспимось», – почула у відповідь.
Коли мав можливість, обов’язково давав про себе знати, інколи попереджував, щоб не хвилювались, що на деякий час випаде із зв’язку. Мама Зоя, Жанна і Русланові сестри-малюки розуміли – значить вирушає на завдання, але обов’язково їх Руслан зателефонує.

Якось телефонує Руслан, а в телефоні чути постріли. Виявляється, він на якусь вишку заліз, щоб
зробити дзвінок, що він живий, щоб не хвилювались дуже, – згадує одну з останніх розмов Жанна Прозоровська. Та на початку травня Руслан перестав виходити на зв’язок, а 8 травня з’явилась інформація, що хлопець разом з іншими воїнами-десантниками 80 ДШБ зник безвісти під час виконання бойового завдання біля н.п. Білогорівка Луганської області. Були довгі дні очікування, хвилювань і пошуків.

“В тому бою загинуло біля десяти десантників. Було багато зниклих безвісти. Разом з Русланом
рідні розшукували його побратимів Миколу Бауера та Микиту Романчука. 22 травня ми дізналися, що знайшли й впізнали тіло Миколи Бауера, ось тоді в серце закралась страшна думка, що нашого Руслана ми вже не побачимо живим, але ми її відганяли, – розповідають мати та дружина воїна. – До речі тіло Романчука й досі не знайшли і це теж викликає певні сумніви, адже Руслан того дня був саме з Микитою, але він і досі вважається зниклим безвісти, тоді як Русіка знайшли і ніби впізнали. Хто здійснював процедуру впізнання, за якими прикметами? – нам про це нічого невідомо. Щоб впізнати Колю Бауера, його рідні проходили експертизу ДНК, нас же ніхто нікуди не запрошував. Просто привезли труну, віддали на руки заключення, що Руслан Прозоровський загинув у бою від осколкових поранень. Ніби нашого Русіка впізнали по татуюванню, але ж у нього воно було не
одне. Його сестра добре малює, за її ескізами він робив ці тату, нам хоч би фото надали, ми б точно
сказали, чи наш це Русік, чи якась помилка. Та ми б його навіть по кінчику пальця впізнали.
Рідні Руслана Прозоровського й досі вірять, що їх Русік може бути пораненим, може бути в полоні, але він живий.

“Зараз лише почали викладати списки полонених за лютий, може й наш Русік десь там. Він у нас такий, що міг і прізвища свого не сказати, може тяжкопоранений був, просто так, без бою, він би в полон не здався, він би й гранату в руках підірвав, – зітхає мама Зоя. – Знаєте, я й молодших доньок на похорон не пустила, та й що вони там побачать? Закриту труну і мене у страшному стані. Потім ще довго не наважувалась їх повести на кладовище, поки дівчатка самі не попросились: «Ти ходиш до Русіка, візьми й нас». Пішли, посиділи, поговорили з Русом. Повернулись, а дев’ятирічна Наталочка й питає: «Я оце думаю, прийде Руслан колись додому, а хто ж тоді за цією могилою доглядати буде?». Його дівчата-малюки не розуміють і не вірять, що їх Русік ніколи не прийде. Він постійно говорив: «Я повернусь. По іншому ніяк». І ми чекаємо. По документах він ніби загиблий, труну привезли, похорон був, а мертвим ми Руса не бачили, значить є надія.
О. МОЦНИЙ