Пішов з життя мудрий і добрий вчитель, незабутній класний керівник Олексій Никонович Клименко. Восени 2019 року наша газета вітала його із 85-річчям, тож нехай цей матеріал стане згадкою про цю чудову Людину
Різні мови та спільна справа Олексія та Олени Клименків
Вісімдесят п’ята осінь завітала до голови родини педагогів Олексія Никоновича Клименка. Нажаль сьогодні ми вже не зустрічаємо його на вулицях селища, адже фізичні можливості чоловіка досить обмежені. Та в пам’яті своїх учнів він залишився статним добрим вчителем російської мови та літератури, а ще більше як викладач німецької мови.
Радо зустрічає подружжя гостей. «Ой зелене жито, зелене», виконане потужним голосом господаря сприйняла на свою честь, що розчулило до сліз…То ж сподівання погостити у минулому вчителя мають виправдатись:
“Народився я у хуторі Андріїв, що неподалік села Кошари Конотопського району. Батько Никон Іванович був обліковцем бригади. Мама, Мотрона Яківна теж була колгоспницею. Родина у нас була багатодітною – брат Микола 1924 року народження, у 1926 народилась сестра Настя, 1929 – сестра Галя, 1932 – сестра Дуся, 29 вересня 1934 року – день мого народження., у 1937 на світ з’явилась сестра Таня, а 1939-го – сестра Надія. У 1941 році батько пішов на фронт. За рік до перемоги ми отримала похоронку, тож на ноги нас ставила мама самотужки”.
Три роки тому онуки знайшли місце поховання свого діда, а нашого батька. Спільними зусиллями робили різні запити. Витратили на це не один рік. І ось ми маємо в родині таку святиню – документи, що підтверджують заслуги перед Батьківщиною нашого батька й дідуся, історію його загибелі та місце захоронення.
Олексію Никоновичу, а про професію вчителя мріяли з дитинства?
Ні, як не дивно, я мріяв стати військовим. Закінчив льотне технічне училище у Саратовській області. Дослужив до звання капітана і зрозумів, що моє покликання – бути вчителем. Я демобілізувався та вступив до Сумського педагогічного інституту.
Чому саме німецька мова?
Ще зі школи любив іноземну мову, а вивчав саме німецьку, от і обрав фах вчителя російської мови та літератури та німецької мови.
Яким було студентське життя?
Студентське життя завжди веселе, незалежно від часів та достатків. Встигали і навчатись, і відпочивати. Неповторні роки у дружній веселій родині у студентському гуртожитку…
По закінченню вишу були розподілені до нашого селища?
Ні, по закінченню я проходив практику, та й розпочинав кар’єру педагога у своїй рідній школі. А потім перевели до Краснопілля.
“Не перевели, а дружина «перевела», – внесла корективи до змістовної розповіді Олена Савеліївна. “Влаштували мене все ті ж колишні вчителі прибиральницею до Крюківської школи, що була неподалік моєї домівки. Там я пропрацювала рік. Моя однокласниця і подружка Роза вже навчалась у Сумському педагогічному інституті.Писала листи, в яких розповідала про знайомого студента Олексія Клименка. Якимось загадковим чином я вже тоді відчула що цей хлопець – моя доля”.
То ж у Вас був додатковий стимул вступити до омріяного вишу?
Можливо, але в перший рік навчання ми навіть не познайомились, хоч і проживали в гуртожитку. Наступного року студентська компанія святкувала Різдвяні свята по сусідству з нашою кімнатою, тоді Олексій і підійшов до мене. Не відразу прийняла залицяння, але його наполегливість та увага зробили свою справу. Вечірні прогулянки, романтичні відносини – і 27 квітня 1961 року ми побрались. Я полюбила всю його родину. Його мама стала для мене дороговказом по життю. Вже на останньому курсі інституту у нас народився первісток. На честь Гагаріна мої одногрупники назвали його Юрієм Олексійовичем.
Пані Олена згадала нелегкі часи з новонародженим сином на руках, з невеликими статками молоде подружжя стало кваліфікованими спеціалістами. Педагогічний колектив рідної школи Олени Савеліївни радо прийняв у свою родину молодих вчителів, де вони майже століття на двох навчали дітей іноземним мовам. Зростили трьох дітей, які стали порядними, освіченими людьми. Дорослими вже стали й онуки, яких у подружжя п’ятеро. З онучкою Світланою пані Олена листується лише англійською, адже з самого малечку дівчинка відвідувала бабусині уроки і пішла її життєвою стежиною. Підростають вже й правнуки у Олени та Олексія Клименків, вони щиро радіють їхнім успіхам, бережно гортають фотоальбом з рідними обличчями та завжди чекають їх у своєму затишному домі.
Олексію Никоновичу, напевне двері Вашого дому відчинені і для колишніх учнів. Часто відвідують вихованці?
Так. Двері нашого дому відчинені для всіх наших учнів. Ми вдячні їм за матеріальну та моральну підтримку у скрутні для нашої родини часи. І я, і дружина залюбки відгукувались на запрошення на зустрічі однокласників. До речі, у цьому році першому випуску дружини вже пів століття. Наче один день…
Знаєте, ми з Олексієм завжди були не такими, як усі. Наші діти зростали самі по собі. Ми їх не виховували, а просто подавали добрий приклад. Ми ніколи не сварились і завжди поважали одне одного. Два сини і донечка закінчили школу на відмінно і створили міцні сім’ї. – підтримує розмову пані Олена. – Ми радіємо і успіхам наших учнів, багато з них стали для нас рідними. Дехто, звісно, і не пам’ятає нашої допомоги та підтримки, але ж образи ні на кого не тримаємо.
Ми дякуємо долі та одне одному, що саме таким є наш життєвий шлях. Життя з дитинства випробувало нас обох, молодість загартувала наші почуття і все було не дарма. Ми щасливі люди…Знаєте для Олексія я і наші діти завжди були «дітворою», ми завжди всі затишно почувались за його міцною спино. – Олена обіймає коханого – він і зараз допомагає мені… Не може просто інакше.
І. ЗАГОРУЛЬКО.
З архіву газети “Перемога”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
