Герой цієї розповіді відійшов у засвіти у лютому 2021 році від тяжкої хвороби. нехай ця стаття, написана кілька років тому, стане даниною пам’яті цій Людині.
Автоматними чергами і артилерійськими канонадами, вторглась в Україну «русская весна». Або просто війна.. Її нарікли «гібридною», її транслюють в прямому ефірі, а в перервах крутять рекламні ролики пива, мабуть, щоб цікавіше було спостерігати. А у хлопців по той бік екрана своя війна, своя правда, своя історія, свій бойовий шлях, розповідати про який не надто хочуть і люблять, бо у відповідь можуть почути не слова вдячності, а повчання на кшталт: «А воно тобі треба було?..» . Герой цього матеріалу теж не надто багатослівний, та й двійником кіношних «суперменів» він ніколи не був. Просто свого часу для себе вирішив – він має бути там. А почалась ця історія з лютневих подій 2014 року на столичному Майдані…
МАЙДАН – ВИБУХ – ЦЕРКВА …
Більшу частину свого життя Віктор провів за кермом вантажівок, побував ледь не в усіх точка колишнього Союзу і нинішньої України. До подій на Майдані працював дальньобійником в одній із київських фірм.
– Коли жорстоко побили молодь, яка вийшла на Євромайдан, багато киян доєдналась до них, власник фірми, на якій я працював, був одним із них, – розповідає Віктор. – З того часу фурою підвозив на майдан дрова, теплі речі, намети. Познайомився з багатьма, хто стояв на Грушевського, отримав від них прізвище «Дєд». Чомусь врізався в пам’яті такий момент. Січень, холодно, підходить якось до нас батюшка в бідненькій рясі, бачу, що замерз. Швиденько знайшли йому теплий одяг, налили гарячого чаю, сидимо гуртом біля палаючих бочок, гріємося, розмовляємо. «Хлопці, невже і ці нас обдурять?» – якось сумно мовив святий отець. Ми лише посміхнулись, а один із нас навіть обурився на дідуся за його невпевненість. Не буду називати його прізвище, але сьогодні воно відоме в політичних колах, він отримав владу, але совість втратив.
Та Бог з ним, а тоді, коли в лютому стало зрозуміло, що люди вже не залишать майдан, а влада не відступить, я після чергового рейсу відігнав вантажівку на фірму і повернувся. Чому? Сам не знаю, просто відчув, що маю там бути. Дівчина Світлана із Чернігова попросила допомогти розливати в пляшки «коктейлі Молотова». Цю нехитру операцію поряд зі мною виконував чоловік із Харківщини з нашої сотні, який мав прізвисько «Ірак».- військовий, як і всі в його родині з діда-прадіда. Старший брат в той час проходив службу в Криму, а після анексії залишився вірним Україні.
Та бойові зіткнення на майдані з спецпризначенцями для «Дєда» Віктора закінчились майже в першому «бою».
– Останнє, що пам’ятаю, як під ноги впала світло-шумова граната, потім вибух… впав, відкрив очі, а навколо берци «беркутівців», потім удари – і темрява. Коли отямився, побачив навколо білі стіни і чоловіка з хрестом, – згадує Віктор Найдовський. – Нічого розумнішого, як запитати, чи не в рай, бува, потрапив, розуму не вистачило. Але отець опустив на землю, мовляв, рай ще заслужити треба, а знаходжусь я в храмі, до якого доправляли поранених майданівців..
Чоловік мельком оглянув свої обпечені ноги, обвуглені штани і взуття. А коли дошкутильгав до дзеркала, ледь знову не втратив свідомості – замість обличчя суцільне чорне місиво. Біля таких, як Віктор, вже чаклували лікарі-волонтери. Чоловіка забрали в лікарню, зробили знімок травмованої голови, яку «прикрашала» 15-сантиметрова гематома. Болі посилювались, вже не допомагали знеболюючі уколи, тож столичні лікарі за сприяння волонтерів доправили Віктора на обстеження до Польщі.
ЯК ШЕ МАЄШ, ВІКТОРЕ?
– У клініку в м. Вроцлав привезли 18 зранених майданівців, були й зовсім юні хлопці, яким витягували картеч з голів і тіл, – продовжує розповідь Віктор. – Мене днів десять обстежували польські медики, діагностували контузію, травму спини, а тут ще й зір почав різко втрачати. Ставлення до нас з боку поляків було чудове, приїжджали з посольства, допомогли відновити згорівший паспорт, волонтери відвідували, з одягом, грошима допомагали. Як тут не згадати польську родину пенсіонерів, яка забрала мене до себе. Піклувались, допомагали ліками, пропонували залишитись на операцію, але я відмовився, бо ні рідні, ні знайомі не знали, що зі мною. Для них я й досі крутив кермо в столиці. Увесь час слідкував за новинами по телевізору, знав про анексію Криму, що «руський мір» націлився на всю Україну.
Лише через місяць повернувся «Дєд» в Україну. Завдяки волонтерам вдалось зібрати необхідні кошти на «запчастини» для очей і складної операції, яка, на щастя, пройшла успішно. Настрою додавало усвідомлення того, що до історичних подій на майдані причетний і він – звичайний водій з Краснопільщини. Але саме в той час на сході України вже розгоралась війна.
– Після операції нарешті приїхав додому, відпочивав, насолоджувався рідною природою, сільською тишою, аж поки одного разу не зателефонував наш сотник по Майдану Назар. – продовжує Віктор. – Поцікавився здоров’ям і без зайвих слів запитав – треба відвезти вантаж, який життєво необхідний нашим хлопцям на блок-постах, чи зможу я це зробити? Я вже знав, що «гульки» скінчилися, і на сході йде справжня війна, а наші хлопці стримують «ихтамнетов» майже голими руками, тож відразу погодився. Декілька разів з’їздив на Луганшину, а одного разу товариш по майдану «Ірак» запропонував піти добровольцем в батальйон «Азов»…
НАЙНЕБЕЗПЕЧНІШІ МАРШРУТИ «ДЄДА-ДАЛЬНОБОЯ»
З того моменту, коли Віктор Найдовський пристав на пропозицію побратима по Майдану з позивним «Ірак» вступити добровольцем до «Азову», його життя зробило крутий поворот. Від навчальної бази «азовців» на Киїівщині до справжньої війни ще були сотні кілометрів, але готувалися до неї з усієї серйозністю. До майданівського позивного «Дєд» додався більш звичний, по справжньому водійський – «Дальньобой». Зрештою, і навчав майбутніх захисників України Віктор тому, що вмів найкраще – вправно водити, ремонтувати важкі вантажівки, а одного весняного дня 2015 року повіз молоде поповнення «азовців» у Маріуполь, де вже тривали бойові зіткнення, та там і залишився.
– Отримав у своє розпорядження новенького «МАЗа» – диво, а не машина! Доставляв на ньому хлопців із штурмових підрозділів на завдання. Чесно скажу, бронік ніколи не вдягав, по-перше, не було підходящого для моєї фігури (сміється), по-друге, якщо влучить міна чи підірвешся на фугасі – ніякий бронежилет не допоможе. Інколи вішав його бокове скло, так, про всяк випадок. А одного дня мій «МАЗ» вщент згорів, наїхавши «задом» на міну. Добре, що порожняком йшов, тож обійшлось без жертв, а я відбувся легкою контузією.
Жили на заводі, так званій «бетонці» неподалік Маріуполя. Умови жахливі – сирість, пліснява, хто б міг подумати, що не від кулі, а від цих умов хлопці йшли з життя… У нашій сотні були хлопці з різних куточків України, хтось пішов на війну прямо з Майдану, хтось приєднався пізніше, приїхавши, в тому числі і з анексованого Криму, були хлопці і з Сумщини. Там, в колі друзів, 17 травня 2015 року мені виповнилось 55 років, побратими «Француз», «Балу» спекли ювілейний торт, відсвяткували. А через декілька днів відбув у відрядження. Вже в дорозі відчував, що зі мною коїться щось незрозуміле, але не придав тому особливого значення. А коли від болі в легенях почав втрачати свідомість, звернувся до лікаря. Тепер розумію, що те рішення, вчасно надана кваліфікована допомога врятували мені життя. Виявляється там, на «бетонці», вхопили якогось смертельного «грибка» чи то інфекції. Мене врятували, а ось мій товариш Сергій Воробйов «Морпіх» із Тростянецького району – нажаль, помер…
ТАМ БАГАТО СПРАВЖНІХ ЧОЛОВІКІВ, А ТУТ БАЗІКАЛ ЩЕ БІЛЬШЕ
Сьогодні Віктор Найдовський вже поза війною, левову частку вільного часу витрачає на лікування – війна й молодим здоров’я не додає, а що вже говорити «Дєду», якому за 50… Але фізичні болі ніщо в порівнянні з тими, що пронизують серце і душу, а призводить до цих страждань елементарна людська байдужість, а то й відверте хамство.
– Влітку їздив на Житомирщину, де 40 років тому закінчував школу, – продовжує Віктор. – На зустрічі випускників вразило тепле відношення колишніх однокласників, які, до речі, й на війні підтримували морально і матеріально. Відчувалася щирість, те, що їм справді не байдуже, що зараз відбувається на сході, що там щодня гинуть наші хлопці. А що ж у нашому Краснопіллі? Розпочинаєш з кимось спілкуватися і відразу чуєш: «Дурень», «Воно тобі на старості треба?», «А раді чого?», «За грошима поїхав?». Я розумію, що ми прикордонний район, багато хто й сьогодні їздить в Росію на заробітки, це життя, і від цього нікуди не дінешся. Але інколи треба думати, що говориш, і кому. На всі ці питання у мене одна відповідь – я не жалкую про своїй вибір хоча б тому, що там познайомився з багатьма справжніми чоловіками і дружба бодай з одним з них варта десятків всяких базікал. Багатьом з них було ради чого жити, був статок, діти, але вони пішли захищати волі, і віддали за неї життя, прикро, невже і їх рідним доводиться чути: «Дурні, а навіщо воно їм треба було?».
Згадую молоде хлоп’я, років 20-ти, із Ірпеня. Він сирота, його виховувала бабуся. Мабуть правильно виховала, раз він добровольцем пішов захищати Україну. Якось ми виїжджали на Широкине і мій побратим Діма «Сміх» попросив нас з ним сфотографувати у машині на телефон А ще через дві години чуємо по рації наказ: «Повертайтесь, забирайте хлопця». Йому осколком півголови знесло. Але вижив, переніс кілька операцій. Та на все життя інвалід.
Або побратим «Француз» – Сергій Бурлака. Йому було 39 років. Він мав родину, йому було заради чого жити і що втрачати, проте прийшов на війну добровільно, щоб захистити свою Батьківщину. Француз підірвався на одній із мін. Поранення виявились несумісними з життям. Щоб витягнути Француза, азовцям довелось зробити кілька вилазок по мінному полю та під щільним ворожим вогнем. Незважаючи на важкі умови, наші хлопці своїх не залишили і винесли вже загиблого Француза.
А як не згадати Георгія Дженілідзе, він же «Сатана». Сатана був родом з Грузії, але щиро вірив в українську національну ідею, всіма силами допомагав на полі бою.
18 квітня 2015 він разом з бійцями звільняв територію від ворожих мін, проводячи роботу з розмінування житлового масиву селища Широкино на підконтрольній українським силам території. Група терористів відкрила вогонь по бійцям, щоб уберегти власні життя і життя побратимів азовці відкрили вогонь у відповідь. Терористи зазнали втрат – п’ятеро їхніх бійців були вбиті. У цьому бою Георгій був смертельно поранений. Азовці намагалися забрати тіло побратима, але ворог цього не дозволяв, знову і знову відкриваючи вогонь. Всю ніч в Широкино йшли бої. Вранці 19 квітня азовцям вдалося забрати тіло Георгія з поля бою, лише зачепивши його «кішкою».
А скільки хлопців після демобілізації знову повернулись у стрій й продовжують воювати.
Така вже ми унікальна держава, що в нас «розумних» більше, ніж «дурнів», але саме останні чомусь тримають на своїх плечах усі тяготи війни. Зрештою, я не нікого не осуджую, у кожного своє життя, свої цінності, своїй думки і бачення щодо подій навколо. Більше того не люблю, коли нас називають «патріотами», але й «дурнями» обзивати тих, хто не раз дивився смерті в очі, ніхто не давав права. Хтось може це стерпіти, хтось зацідить за подібну образу в носа, а хтось вже нічого не зможе відповісти, бо лежить в землі… І це найприкріше…
О. МОЦНИЙ.
З архіву газети “Перемога”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
[…] Віктор НАЙДОВСЬКИЙ: «НЕ ТРЕБА НАЗИВАТИ НАС ПАТРІОТАМИ,… […]
😢