Минуло вже двадцять два роки, як зробила перший крок у доросле життя відмінниця навчання, активна учасниця громадського життя Краснопільської ЗОШ І-ІІІ ступенів Олена Загорулько. Маючи надійний фундамент знань, дівчина легко вступила до омріяного вишу. По його закінченню втілила у життя задум працевлаштуватись у гомінкому Києві. А кохання Олену привело до спекотної, далекої Бразилії. На сьогодні жінка має налагоджений побут, стабільність, цікаву роботу. Але українська душа болить, а серце української бразилійки крається від сьогоденних подій в рідній Україні.
Олено, скільки років Ти вже проживаєш у Сан–Паулу? Чим займаєшся?
Вже дванадцять років я проживаю у найбільшому місті Бразилії – десятимільйонному, ніколи не засинаючому, пляжному Сан-Паулу. За цей час досконало оволоділа португальською, вивчила місцеві традиції, повністю адаптувалась до клімату та життя цього міста. Тут народився мій син Боріс, якому зараз 11. Останні п’ять років я працюю у сфері освіти – це приватна установа «Іnstituto Presbiteriano Mackenzie»
Чи подобається Україна Твоєму сину? У якому віці Боріс вперше побував на Батьківщині мами? Чи розуміє хлопчик українську?
Вперше у статусі мами я відвідала Україну у 2012-му році. Борісу було лише шість місяців. Запам’яталась та подорож, бо на борту літака з Парижу з нами до Києва прямувала футбольна команда Франції для участі у «Євро-2012». Всього ж повітряна мандрівка з Сан-Паулу до Києва триває близько 15 годин. 11 з них – безперервний політ над Атлантичним океаном. Боріс мужньо витримав як свою першу подорож, так і всі щорічні відвідування мого рідного Краснопілля. Прилітали ми іноді і двічі на рік у мирний час. Мій син, як і я, обожнює Україну та наші традиції. Особливо Різдвяні морозні, сніжні свята. Боріс добре розуміє українську мову, але, на жаль, з дитинства ми з слов’янських мов вивчали лише російську, – жалкує Олена. – У той час навіть на думку не спадало, що це мова нашого лютого ворога.
Олено, коли в останнє були в Україні?
У жовтні 2020-го ми гостювали у моїх любих батьків у Краснопіллі. Безмежно раділи черговій зустрічі та повернулись до Бразилії ми вже з ознаками коронавірусу. Тести підтвердили захворювання. Пандемія…А потім ця підступна повномасштабна війна, яку розв’язала росія проти України. Сум за Батьківщиною, біль за безневинно вбитих українців, зруйновані міста розривають душу.
Ти не лишилась осторонь лиха, яке діється на Україні?
Я так давно не бачила нашого надзвичайного, українського неба, не вдихала нашого ароматного повітря, не обіймала батьків, а тут ще ці жахливі новини. Звісно, хвилююсь за життя своїх рідних, друзів, всіх людей, які потерпають від російського окупанта. Мої бразильські друзі і знайомі теж засуджують дії кремля, співчувають українцям, допомагають нашим біженцям. До речі, за офіційними даними до Бразилії прибуло 187 українців з початку війни. Нас, українських бразильців та бразилійок засмучує нейтральність уряду Бразилії. У жовтні цього року ми маємо обирати свого Президента. Та жоден з двох кандидатів не має у планах допомагати моїй Батьківщині. І на відміну від перших днів вторгнення росії до України, на сьогоднішній час, лише ми, українці, розуміємо, що новини по бразильському телебаченню транслюються саме з російських джерел. Звертались до різних каналів на телебачення. Але ж марно. Наприклад, переселенка з Бучі Ярослава дала інтерв’ю одному з каналів. Результатом була приголомшена. Відео було висвітлено у тій площині, яка зручна для підвищення рейтингів одного з кандидатів у Президенти. Тоді ми і зрозуміли, що правду про жахіття в Україні маємо донести бразильському народові саме ми – українські бразильці. Ми відчули, що потрібні нашій Україні.
Олено, Твої друзі всі українці та українки? Які можливості та способи ви знайшли для втілення задумів?
Так. Справжні друзі лише українці та українки. Бразильці є добрими знайомими, порядними колегами, веселими сусідами, але немає у них нашої відданості дружбі. Щодо заходів, то почалося все з мітингу в підтримку України. Стали традиційними щонеділі акції «Stop War in Ukraine!», що проходить по одній з найбільших вулиць Сан-Паулу – Авенида Паулиста. 24 березня зі свічками ми вшанували пам’ять загиблих українців. 26 квітня було проведено театралізовану реконструкцію подій у Бучі. Видовище не для слабких, але лише так можемо достукатись до свідомості бразильців. Ми показували, як це було в Бучі, Маріуполі, Ірпені. Як нелюдська армія рф поводиться з мирними жителями України. Все видовище було декоровано жовтоблакитною символікою, дитячими іграшками і все це супроводжувалось аудиозаписом звуку сирени повітряної тривоги та вибухів. Ми закликали, щоб інші країни не підтримували сторону зла, росію, щоб ЗМІ висвітлювали правду, фільтрували російські канали, які вміють лише вводити в оману людей.
29 травня брали участь у спільній акції Посольства України та української громади в Сан-Паулу. То був марафон гуманітарної підтримки України, який транслювався з України та Німеччини в різних країнах світу. Ми частували присутніх українськими стравами власного приготування. Співали українських пісень. Зібрані кошти було перераховано на потреби ЗСУ.
Саме тут було започатковано продаж предметів буденного вжитку, одягу та сувенірів з українською символікою. На кошти від продажу яких, плануємо придбати необхідне спорядження для українських захисників. Адже вони самі просять допомоги не коштами, а конкретними речами. Ми отримуємо такі прохання, а значить все це не даремно. Як ніколи, потребує нашої допомоги сьогодні Україна.
Олено, в організації заходів на підтримку України в Бразилії є якісь плани?
Плани, бажання, мрії – лише найближча Перемога України. Щодо заходів у Бразилії, то вони теж будуть проводитись до тих пір, поки війна не скінчиться. Будемо продовжувати доносити українську культуру до бразильців, висвітлювати реальні події в Україні. Вважаю саме це наша найважливіша місія тут, далеко від рідної Батьківщини.
Олено, спекотна Бразилія надала Тобі своє громадянство і залишила палку любов до України. Ти вважаєш себе бразилійкою чи українкою?
Звісно, я українка і назавжди в душі залишусь нею. Адже саме те виховання, та притаманна нашому народові ментальність, все те, що я отримала у період свого становлення як особистості, ніде не поділося. Іншою я вже не стану. Життя змушує пристосовуватись до різних, іноді не зовсім зрозумілих тобі обставин. Я звикла і полюбила яскраву та екстремальну Батьківщину свого сина, але ж удвох ми обожнюємо нашу рідну Україну. Вірю в нашу Перемогу, вірю в ЗСУ. Слава Україні! Спілкувалась І. ЗАГОРУЛЬКО
