Як не озлобитися на життя, якщо воно змалку випробовує на міцність? Якщо дитинство — це не ігри, а праця, юність — не вибір, а необхідність, а старість знову приносить війну і втрати?
Ніні Дмитрівні Богдан днями виповнилося 90 років. Свій ювілей вона зустріла у новій квартирі в Сумах, але зізнається: думками вона досі вдома — в Угроїдах, де минуло все її життя. Сьогодні вона — переселенка. І це вже друга евакуація у її долі.
Верхи на козі
Вперше дім довелося залишити у п’ять років — у 1941-му, коли почалася війна. У родині було п’ятеро доньок: найстарша Оля (1924 року народження), далі Варя (1926), Паша (1928), Дуня (1931) і найменша — вона, Ніна, 1936-го. Батько помер рано, і мама виховувала дітей сама. Жили бідно, тож до праці дівчата були привчені змалку.
Коли родину евакуювали до Кіндратівки, найбільше мати переживала за корову — та мала от-от отелитися. Допомогли військові, які стояли неподалік: вони дали підводу з двома кіньми, допомогли перевезти речі, а один офіцер навіть домовився зі своєю сестрою, щоб вона прийняла родину. Там вони певний час і жили — разом із привезеною худобою.
Повернення додому маленька Ніна запам’ятала на все життя. Їй доручили вести козеня, але тварина лякалася техніки й постійно виривалася. Дитина швидко втомилася бігати за нею і вигадала своє рішення — зняла жакет, який їй подарувала мама подруги, поклала його на козу і сама вилізла зверху.
Мама тягнула візок із речами, поруч — корова з телям. Коли обернулася і побачила «вершницю», спершу здивувалася, а потім злякалася:
— Каже: злізь, бо ще зламаєш козі спину… Злізла, бо маму всі дівчата завжди слухали.
Додому таки дісталися. Ніна згадує, як уже біля Попового ставу запитала, чи далеко ще йти, бо сил не було вже зовсім, а мама відповіла, що їх хата вже неподалік.
Вдома дівчинка відразу побігла на город, зірвала великий сонях і пішла до хати лускати насіння, а потім полізла на піч — дивитися на кошенят, яких народила кішка, поки родина була у Кіндратівці.
У пам’яті залишився і той офіцер, який допоміг їм під час евакуації. Він, поки родина була в евакуації, коли приїздив в Угроїди, щоразу заходив до їхнього двору, залишаючи на дверях напис: «Я тут був». Імені його Ніна Дмитрівна так і не дізналася, але добре пам’ятає людяність того чоловіка.
Пам’ятає і радість, з якою зустріли звістку про Перемогу.
«Злочин» із морквою
Після війни життя легшим не стало. Старшу сестру від сільради направили на роботу на Донбас, але вона швидко втекла звідти разом із подругою — робота виявилася непосильною для юних дівчат. Додому вони йшли пішки, без грошей і речей. Інші сестри їздили на заробітки до Москви. Там було краще. Ніна Дмитрівна згадує, коли Паша повернулася, вона привезла багато подарунків, тканини, хустки, яких у селі і не бачили. Найбільше запам’яталися хромові туфлі — перше взуття у житті Ніни.
Дитинство було настільки бідним, що навіть дрібні історії залишилися в пам’яті назавжди. Ніна няньчила дітей старших сестер, інколи до неї приходили подружки допомагати. Хотілося віддячити, і якось вона пригостила їх морквою — назбирала маленькі корінці з бадиллям, яке приносили корові після проріджування на ланці. Це був уже «досвід», бо раніше вона вирвала моркву на грядці вдома і намагалася приховати це, втопивши бадилля в діжці. Мама все зрозуміла, плакала і казала, що так можна залишитися без їжі. Того року сусіди поділилися з ними врожаєм, бо знали, що моркву найменша Ніна вирвала.
Доросле життя
Після семи класів Ніна пішла працювати. Спочатку — на Михайлівський завод: щодня долала сім кілометрів пішки, працювала фізично важко, а повертатися доводилося пізно ввечері через ліс. Мати переживала, і дівчина звільнилася. Згодом влаштувалася прибиральницею у школу, де пропрацювала чотири роки. Окрім прибирання, доводилося ще й доглядати коней і допомагати з оранкою городів.
Працювала в чоботях, і ноги стиралися до крові. Лише після того, як вона показала рани завгоспу, а той розповів директору, все ж знайшли можливість розподілити роботу між працівницями.
Потім працювала на ланці — сапала буряки в дощ і спеку. І так вісім років. Робота давалася важко ще й через проблеми із зором — від народження Ніна Дмитрівна мала фактично одне око. А коли захворіла мама, вона залишила цю роботу, щоб її доглядати.
«Ялинки» з цегли
Пізніше пішла на цегельню. В Угроїдах при цукровому заводі працював цегельний цех. Там Ніна Дмитрівна була садчиком — її робота полягала у тому, щоб висаджувати цеглу-сирець у піч на випалювання. Викладали її «ялинкою». Робота була дуже важка: одна сира цеглина важила близько восьми кілограмів, а викладати їх треба було рядами — по чотири в кожному. За зміну потрібно було сформувати 24 такі «ялинки», а в одній — близько 500 цеглин.
Це була сезонна праця: влітку — цегельня, а коли починався сезон виробництва цукру — переходила на цукровий завод. Там робота здавалася трохи легшою: вона стежила, щоб мішки з цукром, які рухалися по лінії на зашивку, стояли рівно. Але насправді легкості було мало — ці мішки потрібно було підправляти, тягати, а кожен важив по 50 кілограмів.
Загалом на цих роботах Ніна Дмитрівна пропрацювала понад 20 років: влітку — на цегельні, у сезон — на цукровому виробництві. Саме звідси й пішла на пенсію. Згадує, що тоді керівництво відзначило її похвальною грамотою і вручило подарунки.
Доля на ім’я Володимир
Напевне десь на небесах янголи зглянулись на Ніну і, немов компенсацію за її важку щоденну працю, послали другу половинку для довгого щасливого життя.
З майбутнім чоловіком Володимиром познайомилася в Угроїдах. Він приїжджав з Харківської області з Братениці гостювати до дядька.
У 1959 році вийшла заміж. З Володимиром прожили 62 роки — «душа в душу», як каже сама. Народили двох синів. Будинок будували власноруч, роками, відмовляючи собі в усьому. Тримали велике господарство, обробляли город. Працювали постійно: вдень на роботі, вночі — вдома. Доглядала свою матір, яка прожила 92 роки і останні п’ять була лежачою.
Сусіди згадують Ніну Дмитрівну як дуже охайну господиню: у неї все було чисте, випране і накрохмалене, навіть носова хустинка, яку вона носила в кишені. А ще — як майстриню солодощів. Вона робила зефір, «полунички» з цукрової пудри, які виглядали як справжні, пекла жайворонки, паски, «горішки» зі згущеним молоком і цукерки-півники з яскравими червоними гребінцями. Навіть у 75 років вона продовжувала пекти паски в печі.
А поруч був чоловік, який теж в останні роки втратив зір. Подружжя навчилося жити з цими бідами. Пані Ніна через проблеми з руками (одну якось зламала і вона у неї не згинається, а інша – уражена хворобою Паркінсона) не могла самостійно винести з погреба ні консервації, ні картоплі. Тоді вона просила чоловіка йти разом із нею, тримаючись за неї, і допомагати діставати потрібне. Так вони жили — підтримуючи одне одного, не здавалися і не схилялися перед жодними труднощами. А у 2021 році Володимир помер.
Друга війна
Ніна Дмитрівна після смерті чоловіка мріяла у своєму будинку дожити життя, та доля знову «підкинула» випробування. Війною. Як тоді, у дитинстві. У грудні 2024 року в їхній будинок влучила російська бомба. Син Микола був у сусідній кімнаті – за стіною. За кілька хвилин до цього він відмовився сісти поруч із матір’ю, щоб поговорити — сказав, що хоче прилягти. І це рішення стало фатальним. Коли стався вибух, жінка спершу подумала, що це десь на подвір’ї.
«Коля, синочок, де ти?» — кликала вона, але відповіді не було. Зламана рука й слабкі ноги не дозволяли швидко рухатися, та все ж вона дійшла до дверей кімнати. Підняла голову — і побачила небо замість стелі. Тоді зрозуміла: сина вже немає.
Микола був ліквідатором аварії на ЧАЕС, втратив там здоров’я, але залишався опорою для матері, яка теж була немічною. Сина під завалами знайшли наступного дня, коли змогли дістатися рятувальники. Того вечора село обстрілювали багаторазово, будинок горів, а пожежу гасили сусіди, яких залишилося четверо, власними силами, носячи воду з колодязя.
Після цього сусідка Ольга Миколаївна Літвінцова забрала Ніну Дмитрівну до себе. Родини давно дружили, допомагали один одному, тож рішення було швидше логічним, ніж спонтанним. Але вже за кілька місяців довелося їм виїжджати — обстріли не припинялися. Так Ніна Дмитрівна вдруге в житті евакуювалася. У Сумах жінка отримала житловий сертифікат і нову квартиру. Не без проблем, та все ж вдалося…
Свій 90-річний ювілей вона відзначала вже там. До неї приїжджали племінники — колись їх було десятеро, нині залишилося шестеро. Вона вдячна, що рідні її не забувають. Поруч – надійна помічниця, розрада і нова родина – сусідка з Угроїд Ольга Літвінцова, яка взяла на себе всі турботи про стареньку.
Але як би затишно не було у новій квартирі, думками Ніна Дмитрівна вдома.
В Угроїдах залишилися могили сестер. Уже другий рік вона не може до них поїхати.
— Якби можна було… я б повернулася, — тихо каже Ніна Дмитрівна.
А ще вона щиро вірить, що обов’язково ще раз відчує оте ні з чим незрівняне відчуття з дитинства – війна закінчилася! Перемога!
Світлана Шовкопляс, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍