Новини Краснопільщини

07.08.2023

450

Люди

ПІСЛЯ БАХМУТУ. РОТНИЙ

«…Так сталось, що вже у перші ніч ми потрапили в оточення, але зуміли пробити «вікно» і вийти, наступного разу десь наші фланги не витримали, знову оточення. Але як першого разу нас знову врятував наш ротний – молодий, але толковий офіцер, тільки йому відомо, де він знайшов танк і прийшов нам на допомогу. Якби не він, то 46 хлопців напевно б загинули, тим паче, що у нас на руках був важкий «300»-й…

«…Бої були запеклими, а ось морози стояли люті, ох і мерзли ми там,  обморожень було багато, поранень, з оточень  нас наш ротний виводив, дякувати йому і Богу, конкретно наш підрозділ вийшов звідти без втрат…»

Хто читав попередні матеріали із серії «Після Бахмуту», напевне пам’ятають ці спогади воїнів Олександра і Володимира. І ось він сидить навпроти, 30-річний ротний на ім’я Костянтин.  В кожному його русі слові відчувається втома, чоловік з усмішкою каже, що це інтерв’ю для нього – «законна» можливість змінити обстановку, і бодай годину відволіктись від військових буднів, хоч заздалегідь знає, що теми війни не уникнути. Народився мій співрозмовник вже у незалежній Україні, каже, був абсолютно аполітичною людиною, на вибори не ходив, політикою не цікавився, та коли почався Майдан, не задумуючись поїхав до столиці не задля підтримки якогось конкретного політика, а тому, що як молода людина, розумів, чим можуть закінчитись для України «міцні обійми старшого брата», якби Майдан тоді не вистояв.

Переповідаю йому слова його побратимів.  Зморене обличчя чоловіка знову прикрашає посмішка:

-Кажуть, що я безстрашний воїн і гарний офіцер? Знаєте, в одному фільмі є дуже гарний епізод, коли на запитання, як колись цивільний чоловік став гарним солдатом, той відповів – я просто перестав думати, а почав виконувати те, що мені наказують. Ось і я так само. В армії все вирішують за тебе, а тобі залишається це виконувати…

«ХЛОПЦІ, ЯКІ ВЧОРА КРУТИИЛИ ГАЙКИ В ГАРАЖАХ, ВИХОДИЛИ В СПОРТИВНИХ КОСТЮМАХ І ПАЛИЛИ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ»

Війна  тисячі колись цивільних чоловіків і жінок зробила військовими, у мого співрозмовника все складніше. Він має військову освіту, але будувати кар’єру офіцера у цивільному житті не планував.

-Батько хотів, щоб я став офіцером, і я ним став, але працював менеджером. Мав цілком реальну мету – придбати власне житло. Перед самісінькою війною наша з дружиною мрія нарешті здійснилась – хай і у кредит, але власне житло ми придбали і 1 березня…. – чоловік бере паузу і запитує вже у мене: – Господи, а який зараз рік? Почувши, що 2023-й, не дивується, пояснює, що вже давно втратив лік дням і тижням. – Так от, 1 березня 2022 року мали переїхати у нову квартиру і святкувати новосілля. Але не судилося. Замість новосілля пішов до військкомату. Люди йшли, отримували зброю, щоб захистити свій край. Тоді не було чітких військових формувань, як то рота чи взвод, це були невеличкі групи по 10-15 чоловік. Хлопці, які ще вчора крутили гайки в гаражах, виходили в спортивних костюмах і палили російські танки і БМП. Від них росыяни і відгрібали по повній. Думаю, саме такі загони територіальної оборони дали можливість військовому керівництву сформувати нові професійні підрозділи. Коли росіяни відступили, з’явився час і можливість формувати вже більш «цивілізовані» підрозділи. З хлопцями, з яким боронили нашу область, влилися вже в діючу армію, пішли далі звільняти Україну.

«ПОГАНИЙ ТОЙ ОФІЦЕР, ЯКИЙ НЕ СЛУХАЄ СЕРЖАНТА»

Костянтин згадує  той літній день, коли його викликав до себе комбат і наказав приймати роту.

-Почав працювати, хлопці підібрались справді, як кремінь. Але у кожного свій характер. В теробороні нас було десять в групі, і в кожного своя думка, а тут до ста чоловік, уявляєте!, – береться за голову мій співрозмовник. – Є таке поняття як середній вік, чули? Так от забудьте, немає у моїй роті середнього віку, тут або дуже молоді, або це «хлопці», яким 50 і більше, які вже, як їм здається, бачили життя, а тому мають право вчити молодь, а та, як завжди, на все має свій погляд. Звідси конфлікти, які необхідно було вирішувати.

Лише після півгодини розмови Костянтин зізнається, що він офіцер авіації,  який за військових обставин став піхотинцем. Ось так, народжений, а точніше навчений, літати, мав в терміновому порядку вивчати премудрість облаштування бліндажів.

-Бувало, приходжу від вищого командування взагалі не розуміючи, що мені там говорили про будівництво якихось споруд, розповідаю про проблему сержантам, і чую, що ніяка це не проблема, адже хлопці десятки років працювали в будівництві. Таке збудують, що жодному дипломованому  архітектору й не снилося.  А взагалі в армію прийшли або повернулись професійні кадри, які за інших обставин ніколи б не стали військовими. Суспільство, політики змінюють думку, тільки не солдати, вони прийшли добровільно захищати Україну, тому намагаюсь своїх підлеглих не карати за якісь дрібні порушення дисципліни, тим більше після того, що нам довелось пережити разом, – розповідає ротний. І додає, що поганий той офіцер, який не прислухається до порад сержантів.

«ВАЖКО, АЛЕ ТРЕБА ЗАКІНЧУВАТИ ЦЮ ВІЙНУ»

Про бої у Бахмутському районі на ділянці Красна Гора- Парасковіївка Костянтин розповідає не надто охоче, каже важко було і від спогадів навряд стане легше. А щодо розповідей побратимів про його геройство, відповідає,  що то все якась вища сила, а не він.

-Як там кажуть у футболі, раз суперник пропустив гол, значить він десь помилився в обороні. Але у війні ціна помилок дуже велика, – зітхає ротний. – Були помилки з нашого боку, помилявся ворог. Знаєте, потім, після боїв не раз переосмислював, що довелось пережити там, роблю це зараз у розмові з Вами, і вкотре розумію, що за всіх обставин, які там складались,  у моїй роті мали бути великі втрати, а ми їх уникнули. Може тому, що був з своїми пацанами, і молодими, і кому за 50, безпосередньо на Красній Горі, а не керував по рації десь у підвалі за кілька десятків кілометрів. Розумів, що залишати хлопців в оточенні, та ще в мороз до тридцяти градусів без елементарного, навіть без води, не міг. До речі їсти сніг там було неможливо, бо він солоний. Правда, як ропа. Діяли на адреналіні, який через постійні контактні бої вироблявся у необмеженій кількості. Нічого фантастичного я не робив і не від мене одного залежало, чи утримаємо позиції, чи залишимось живими в кількагодинних боях. Все в руках солдата, сержанта, командира взводу. Часто запитують, чи варто було утримувати Бахмут такою ціною? Відповідаю – треба. Поки там йшли оборонні бої, в цей час в тилу формувалися і готувалися нові боєздатні резерви для наступу. Коли від постійних невдач у ворога зникає впевненість у своїх силах, він стає вразливим, а у нас навпаки вона зростає. Треба закінчувати цю війну, бо вже набридла. Хочеться повернутись і жити нормальним життям. Там були бої, тут інші завдання, але часу вільного немає, це ж не цивільна робота з  восьмої до п’ятої. Можу три ночі не спати, потім рано вранці засинаєш, а через пару годин тебе знову  будять. Інколи є час, щоб відіспатись, але як на зло не спиться через тисячі думок в голові. Тоді намагаюсь думати про дружину, про Перемогу і про нове життя в нашій новій квартирі…

О. МОЦНИЙ, газета “ПЕРЕМОГА”