Вадим Вікторович Гутенко жив і навчався у Сумах, але вже 28 років мешкає у Самотоївці, де разом з дружиною започаткував свій сімейний бізнес, відкривши у 2004 році магазин у центрі Самотоївки. Другу крамницю Гутенки збудували п’ять років потому. Залишившись рано без батьків, Вадим Вікторович згадує, як колись йому хтось говорив, що батько буде йому янголом-охоронцем. І, можливо, саме він оберігав його, коли у перші дні та місяці повномасштабної війни В.Гутенко прямував за товаром до обласного центру через ворожі блок-пости та колони, під вибухи детонуючих підбитих рашистських танків, вздовж доріг з мертвими орками.
Вдячні самотоївці повідомили редакції «Перемоги» про небайдужого односельця, який у час вторгнення рашистів на територію Сумщини не залишив їх без хліба та найнеобхіднішого, разом з іншими активними мешканцями Самотоївки робив все від нього залежне у той час.
Спілкуємося з приватним підприємцем Вадимом Вікторовичем Гутенком в одному з його магазинів.
Вадиме Вікторовичу, розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю та як познайомилися зі своєю дружиною?
Я товаришував з братом Наташі, дізнався, що у нього є меншенька сестричка. Так і збіглися, живемо, працюємо, цінуємо один-одного, бережемо. Маємо дорослого сина Дмитра.
Як відкривали свої торгові точки?
Тяжкувато. Магазин будували з фундаменту, важко було його відкрити, бо купа інстанцій, бюрократичних перепон. Ми, мабуть, цілий рік бігали і робили документи. Другий магазин відкривати вже було простіше. Я за професією зварювальник-монтажник зварювальних робіт,
дружина Наташа закінчила Висторопський технікум, вона лікар-ветеринар, але за спеціальностями не працюємо і майже 20 років ми підприємці, продавці, бухгалтера, а я ще й водій-вантажник. Коли будувалися – був будівельником, зварювальником і плиточником. Зараз східці до магазину треба оновити, найняв людей, щоб мені допомогли, бо не маю часу їх лагодити самотужки, адже треба по товар їхати, працювати і звіти з податками маємо вчасно подати.
Яким для Вашої родини було 24 лютого 2022 року?
Того дня прокинулися з дружиною десь о п’ятій ранку, від вибухів аж хата трусилася. Виглянули у вікно, нічого не видно, лише чутно сильні вибухи. Вийшли на вулицю, всі на нервах, зрозуміли, що починається щось страшне. Побачили велику кількість літаків у небі, які летіли у сторону бєлгорода, я тоді подумав, що вони бомбили Київ, а друга думка про те, що це тікають наші депутати. На початку сьомої години приїхала хлібна машина, взяли трохи хліба для продажу, відкрили магазин,
цей, що біля нашого будинку. Я поїхав разом з хлібною машиною відкривати магазин в центрі, там земля аж трусилася. Подумав, що немає сенсу відкривати другий магазин, побачили рикордонників на БТР, які нам жестами махали: «Тікайте!» Приїхав додому, подзвонили сину, він був у рейсі. Діма не міг повірити у те, що відбувається, але згодом зателефонував та підтвердив: «Так, почалася війна». Кілька днів сина не було, потім начальник відпустив його додому. Я і дружина переїхали до її
батьків, вирішили триматися разом. Потім зрозуміли, що треба заправляти автівки, на заправці була довжелезна черга. Посиділи пару годин вдома, нервували, але вирішили таки відкривати обидва магазини. Дружина відкрила магазин, що біля нашого будинку, а я – у центрі. На роботу вийшли і наші продавчині. Поторгували десь до 16 години.
24 лютого через Самотоївку вже йшли ворожі колони?
Так, здається, саме в цей день вони почали їхати, ми сиділи і спостерігали, як рухаються колони, здавалося, вони були безкінечні. Увечері того дня ми поїхали у Суми забирати родичів з маленькою дитинкою, поверталися у Самотоївку у темну пору, і вже тоді стояв ворожий блок-пост у Верхній Сироватці, а їхня колона була від Залізняка до Верхньої Сироватки. Росіяни нас не чіпали, орковський регулювальник лише сказав: «Едьте потихоньку, правее, там машина вылетела с трассы». На другий день ми поїхали по хліб у Краснопілля, на блокпосту орки подивилися наші документи, пропустили, ми, взявши хліба, повернулися. У якийсь день у Самотоївці не було видно ворожого руху, ніби затишшя якесь, ми були біля магазину, побачили два танки, що їхали, вони
навели на нас дуло, ми злякалися, думали, що будуть стріляти. Але, дякувати Богу, орки зупинилися, зайшли в магазин, взяли пачку цигарок, полякали, пересмикнувши затвор автомата та поїхали.
Наприкінці лютого-початку березня 2022 року на Сумщині були проблеми з продуктами. Як поповнювали товарні запаси у своїх магазинах?
Їздив сам до обласного центру кожного дня, коли з дружиною. Скуповував, що міг, склади у Сумах відчутно спустошувалися. Тому, коли привозили цукор, борошно, розважували по кілограму-два відповідно, рис взагалі ділили по 500 гр., щоб кожному подвір’ю дісталося. Один раз на тиждень чекали з Краснопільського хлібозаводу хліб, він був не дуже свіжий, але ми і мешканці Самотоївки були раді тому хлібові. Також за наявності, іноді брали хліб у Сироватці, у приватній пекарні місцевого підприємця. Черги у наших крамницях були величезні, люди просили по дві-три хлібини,
ми продавали по одній, хотіли, щоб кожен зміг його купити. Сельчани розуміли, що має вистачити всім, не нагліли, стояли в черзі по дві години. Через тижденьдва бачили, що прилавки в наших магазинах спорожніли, війна ставала жорстокішою, було все страшніше, думали, все – живі не будемо.
Жителі Самотоївки згадували також, що малеча у Вашому селі у перші дні війни мала безкоштовне молоко?
Так, хлопці – Рибалко Михайло, Павленко Іван, Павленко Юрій, Льоня, його прізвища, на жаль, не знаю, їздили на Ряснянську ферму по молоко. У Івана була маленька дитина, молока не було де взяти, тому вирішили спробувати по нього з’їздити, привозили для дитини Вані та інших малят. Хлопці максимально завантажували машину бідонами, відрами з молоком, привозили нам в магазин. Ми його розподіляли, знали, кому потрібніше, багатодітним та малозабезпеченим сім’ям
намагалися більше видавати. Та одного дня, здається, це на п’ятий раз, коли вони їздили на ферму, автівку хлопців обстріляли, троє з них отримали поранення, лише Юрій лишився неушкодженим, у його сина Івана було тяжке поранення. Їхню машину краснопічани витягали з кювета, не побоялися, зачепили підбиту автівку, відвезли хлопців до лікарні не зважаючи вибухи та ворожу техніку. Дякуючи краснопільчанам, хлопці живі.
Ваша родина лишалася в купі, як і в перший день війни?
Ні, одні родичі поїхали в Білопілля, інші – повернулися у Суми, думали, що там буде спокійніше. Потім, коли у нашій громаді організували перший «зелений коридор», я не зміг умовити дружину, невістку (братову дружину), у якої був малий онук, поїхати за кордон.
Коли відправляли другий «зелений коридор», приїхав Діма і ми з ним таки умовили їх виїхати, провождали біля «Катюші» у Сумах. Стоїмо, прощаємося, дивлюся у бік Сироватки, а там вибухи, дуже страшно, думав у той момент, що, можливо, це розставання назавжди.
На душі було прикро і боляче…Наші близькі попрямували автобусом, їх шлях до Польщі був довгим і важким. Дякувати Богу, благополучно дісталися, поляки їх зустріли, нагодували, прилаштували. Наташа повернулася додому через кілька місяців, а невістка з онуком, завдяки волонтерам, мали змогу виїхати в Нідерланди, туди на роботу перед повномасштабним вторгенням поїхали мій брат та племінник.
Декілька днів Самотоївка була окупована росіянами, Ваші магазини в той час працювали? Як поводили себе рашисти?
Ми з сином тоді удвох лишилися, доторгувалися, що були пусті прилавки. Довелося один магазин закрити. Здається, 17 березня, ми перевезли з домашнього магазину все в той, що в центрі, тут крамницю закрили. Саме в цей день зайшла орківська колона. Я був у Сумах на закупах, син зателефонував, говорить: «Вони заїхали», потім сестра дружини, яка у нас продавчинею працює, теж саме повторила, розповіла, що вона з чоловіком закрилися у магазині, а орки ламають двері. Кажу їй: «Відчиняй, бо все одно зайдуть». Потім розповідала: «Зайшли, скупилися за гривні». Рашисти йшли вже з Охтирки, Тростянця, мали українські гроші. Були жорстокі, бо вже смерть бачили, своїх втрачали. Скуплялися по черзі: перші мали тисячні купюри, другі – здебільшого 200-гривневі, а інші взагалі – з мілкими і металевими грошима та висипали з кишень прикраси на стіл, бо не вистачало грошей. Наша працівниця сказала: «Беріть все, тільки нас не чипайте». Орки наказали зачинити магазин, йти геть і декілька днів з дому не виходити. Згребли своє «золото», взяли макарони та пішли. Побоялася вона з ними сперечатися, вони озброєні…
До Вашого дому та магазину, що знаходиться поряд, непрохані «гості» заходили?
Син був вдома у Самотоївці, я залишився у Сумах у порожньому будинку брата, хлопці з тероборони сказали не їхати, бо все заміновано. Коли через чотири дні повертався додому, у Глибному бачив розстріляну орками цивільну машину. Пізніше Діма розповів, що наколотив рашистам яду у домашнє вино. Слава Богу, коли ті були у Самотоївці, місцевих не чіпали, хоча ходили по хатах. До нашого дому під’їхав рашистський БТР, постукали, син двері відчинив, зайшли двоє до хати, обдивилися і магазин, подивилися на порожні прилавки. Спитали, де батьки, син відповів, що мати з батьком вивезли весь товар у Суми і лишилися там. Орки сказали, щоб не боявся їх, вони його не чипатимуть, попитали про алкоголь. Діма сказав, що є лише домашнє вино, наказали винести бутилю, заставили сина випити стакан вина. Син випив, вони пересвідчилися,
що вино не отруєне, забрали бутилю з собою. Вино з отрутою син побоявся їм давати, ніби відчував, що доведеться його куштувати…На четвертий день рашисти забралися із Самотоївки…
Спочатку довелося наводити лад після «господарювання асвабадітєлей» у нашому магазині. Коли продавчиня прийшла у крамницю, що знаходиться у центрі, побачила вибиті двері, порожнечу, бруд, відчула важкий сморід… Рашисти чотири дні жили у ньому, смажили щось, вогонь палили, гадили, розбили холодильники та кавовий апарат, «денацифікували» мітлу, сокиру, пластмасовий умивальник, дошку для нарізання ковбаси, калькулятори, ручки, маркери, для чогось прихопили навіть банківський термінал. Щодо наповнення товаром, то їздив по нього до Сум, склади були порожні, що вдавалося, те й привозив. Повертаючись до Самотоївки натрапляв на ворожі колони. Якось все на адреналіні, іноді згадується щось маленькими відрізочками. У Сироватці фермер давав нам свіжу капусту, ми роздавали кому потрібніше – одиноким пенсіонерам, малозабезпеченим сім’ям, кілька разів ділилися безоплатно хлібом.
З розповідей односельців відомо, що Ви привозили гуманітарну допомогу у декілька сіл Краснопільської громади?
Було таке. Ми мали знайомого в теробороні, який повідомив про можливість взяти для людей гуманітарку. Я винайняв вантажне таксі, завантажили його гуманітраним вантажем – гієнічними товарами та побутовою хімією. Вивантажили все у магазині, посортували.
Сестра моєї дружини працювала фельдшером у амбулаторії, вона знала, кому і що необхідно з сельчан. Також частину цієї гуманітарки ми доставили для мешканців Чернеччини, Мезенівки, Угроїд, Славгорода. Нам не було шкода коштів, сплачених за вантажне таксі, своєї праці, сил, було приємно і необхідно все це робити, бо знали, що цього тоді ніде було взяти, а люди потребували …
Вадиме Вікторовичу, чим зараз займається Ваш син?
Ми пропонували йому працювати у нашому бізнесі, але торгівля його не цікавить. Діма закінчив Краснопільське училище, трудився трактористом, працював майже на всіх видах сільгосптехніки. Відслужив строкову. На початок повномасштабного російського вторгення був водієм-далекобійником, працював на зерновозі, мав бронь, але «рвався» разом з друзями в ТРО, вони
«оббивали» пороги військкомату. Згодом перші хлопці поїхали на війну, а Діму повернули. З кінця квітня 2022 року Дмитро захищає Україну. Він – артилерист, хоча у строкову був зв’язківцем, вже сьомий місяць під Бахмутом б’є орків. Пишаюся, що мій син служить Батьківщині. Зараз приїхав, відпочиває. За час служби це в нього перша відпустка.
Щиро дякую Вам за спілкування, Вадиме Вікторовичу. Нехай будуть здорові Ваші рідні, бізнес набирає обертів, буде Перемога та настане мир для всієї України.
Спілкувалась О.КИСЛЕНКО, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
👍
👍👍👍
У кожного свій фронт
✌