Історія цього кохання не мала надто романтичного сюжету. Але родина побудована на його
підґрунті, не пройшла випробування лише війною…
Загибель Сергія розлучила щасливих та закоханих людей, люблячого батька з дітьми.
Війна зруйнувала життя всієї родини. Вже ніколи не буде, як раніше…
Початком цієї щасливої історії з трагічним закінченням можна вважати осінь 1998-го року. Саме тоді наші герої вперше зустрілись.
Мама Сергія вийшла заміж за брата батька Валентини і переїздила з дітьми до села Грабовське, де і мешкав чоловік. І ось одного осіннього дня новостворена родина завітала до Рясного на гостини
до родичів.
Тринадцятирічна Валя Кривошей, познайомившись з шістнадцятирічним Сергієм Шевченком, чомусь вирішила для себе, що вона неодмінно буде носити прізвище «Шевченко».
Минали роки…Дівчинка підростала. А юнак, 10 червня 1999- го року, за п’ять днів до свого
вісімнадцятиріччя, став новобранцем. Валентина навіть з ріднею відвідувала Сергія у
військовій частині, як зведена сестричка. Солдата ж чекала зовсім інша кохана з рідного села В’язове, де пройшло дитинство хлопця. Після демобілізації Сергій отримав спеціальність тракториста-машиніста у Краснопільському ПТУ-43.
А 29 березня 2002 року знову ті самі гості до того ж дому. Того вечора змужнілий Сергій підхопив тендітну, юну Валю у яскравому халатику, посадив високо на перило і запитав: «Ти вийдеш за
мене заміж?», «Так!» – не вагаючись відповіла дівчина. 10 серпня цього ж року пара стала на весільний рушник.
Оселились молоді у будинку матері та вітчима Сергія. Він був рідним для Валі, адже то був батьківський дім і її тата.
Цього ж року 10 листопада у молодій родині з’явився первісток – син Ігор. Сергій працював трактористом у ТОВ «Грабовське». Валентина після декретної відпустки теж пішла працювати на місцеву ферму. Тваринництву жінка присвятила дванадцять років. Доглядала телят, доїла корів у
місцевому господарстві, водночас розвиваючи власне підсобне господарство.
1 –го листопада 2006-го року родина Шевченків поповнилась донечкою. Саме Сергій дав їй милозвучне ім’я – Іринка. Задля благополуччя родини подружжя Шевченків мріяло про власну міні ферму.
«Ми тримали корів, свиней», – розповідає пані Валентина. – «Я виготовляла сир, інші молокопродукти. Все це реалізовувалось, а господарство збільшувалось. Згодом я повністю присвятила себе нашим годувальницям».
Так у мальовничому Грабовському і мешкала дружна родина Шевченків. Батьки обожнювали своїх нащадків і дбали про їх майбутнє.
«До доньки Сергій ставився з особливою ніжністю та турботою», – згадує щасливі роки Валентина. – «Коли Іра стала студенткою Лебединського медичного коледжу, тато неймовірно пишався нею. Для Ігоря тато був взірцем у всьому. У 2015-му році Сергій Шевченко отримав повістку і не вагаючись став на захист цілісності та незалежності України на сході. Кремезний чоловік з позивним «Малиш»
поповнив ряди ДШВ України. Побратими ж називали його «Шева».
«Дуже тяжким видався той рік. Хвилювання за Сергія, домашнє господарство, діти-підлітки. Але відразу став дорослим Ігор. І намагався взяти на себе якомога більше обов’язків по господарству», – продовжує розповідь про свою родину Валентина. –«За рік чоловік повернувся з АТО і спільним
рішенням було втілити у життя давню мрію Сергія. Власноруч обробляти землю і розвиватись у тваринництві.
Сергій придбав сільгосптехніку – трактор, сівалку, оприскувач, боронки, косарку. Взагалі він дуже любив техніку. Для сина тато був взірцем у всьому. Він, навіть як і Сергій, став солдатом
ще не досягнувши вісімнадцятиріччя.
Ми з повагою поставились до вибору сина. Ігор проходив строкову військову службу, а згодом підписав контракт з ЗСУ… І розпочалася війна. Перший бій підрозділ сина прийняв у Рубіжному».
24 лютого 2022 – го року. Валентина, Сергій і його мама були вдома, у Грабовському. Іринка у Лебедині. Коли пролунали над селом перші постріли, Сергій впізнав вже знайомий йому голос війни…Дістав із шафи військову форму і, одягнувши її, озвучив план дій: «Збирайся, Валю, поїдеш зі
мною у Краснопілля. Я до своїх хлопців, а ти зустрінеш Іринку і лишаєтесь у селищі у знайомих. Там безпечніше. Господарство залишимо на мою маму і твою заберем з Рясного».
Так і зробили. Валентина почувалася «за чоловіком» і була впевнена у правильності його дій. «Той, перший місяць війни, без чоловіка, у чужому домі в очікуванні дзвінка з пекельного Кадетського корпусу…Саме там був мій Сергій зі своїми побратимами. Різні жахливі новини, то було нестерпно», крізь сльози пригадує дружина загиблого Героя. – «Одного разу чоловік зателефонував і попросив його забрати з приміської дачі. Я зрозуміла, що Він у небезпеці і домовилась із знайомим з Хмелівки про авто. Але поїхати ми не встигли. Сергій дав відбій і сказав, що повертається до свого підрозділу».
Коли наші героїчні захисники Сум звільнили місто від російських загарбників, побратими Сергія надали житло у обласному центрі родині товариша.
25 березня сім’я Шевченків вже оселилась у місті. Зустрічі стали частішими, хоч і коротким. Вдалося Сергію побачитись із сином.
«Коли Ігор приїздив у відпустку, я вже побачила не сина і тата, а двох мужніх чоловіків. Не та вже і
тема розмов. Не ті вже були погляди. Здавалось, вони ними і розумілись», – пригадує жінка. – «Сергій розумів, що бачив його син. Вони вже на рівні, наче побратими».
Тривога за рідних та, звісно ж, і за корівок, яких Сергійовій мамі допомагали доглядати небайдужі
сусіди у Грабовському. Молоко теж роздавали людям. Валентина ж відшукувала різні можливості
вивезти тварин. «І така можливість трапилась завдяки побратимам чоловіка», – полегшення відчувається у голосі жінки. – «Хтось із хлопців надав номер телефону фермера з передмістя Лебедина. Я до нього звернулась. І без жодних витрат від нашої родини у квітні годувальниці вже теж виїхали з Грабовського.
Це значно полегшило життя свекрусі, та й мені на душі стало легше. Адже саме перед початком війни наші корівки потелились і жінці важко було поратись хоч і з сторонньою допомогою. У липні до Лебедина попрямували і наші поросятка і телятка. А свекруху ми привезли до Краснопілля. Техніку Сергій перегнав до друзів у Хмелівку».
Сергій проходив службу вже у Білопіллі у складі 117 бригади ЗСУ. Мотивацією чоловікові служила нездійснена мрія аграрія. Ворог ступив на землю, де родина мріяла мирно працювати.
«У Сергія була така жага до боротьби та життя, що я навіть думки не припускала про біду. Мені
здавалось, що кулі його мають оминати. Але, на жаль, сталось непоправне», – спогади зволожують
очі Валентини. – «На Різдвяні свята 2023-го року Сергій наполіг на придбанні квартири. Підрозділ
чоловіка мав прямувати на схід. І він хотів залишити нас з донькою вже під власним дахом. Наче
відчував лихо. На той час плани змінились і Сергій залишався у прикордонні. Я розуміла наскільки
це небезпечно. Але його: «Все буде добре», – під час нечастих візитів додому, вселяло віру.
Адже я звикла довіряти чоловіку в усьому». У квітні 2023 – го року Сергій Шевченко вже боронив Луганщину. Нечасті дзвінки і частіше SMS «4.5.0» від Сергія і у відповідь «++». 12 червня Сергій зателефонував дружині і сповістив про можливість приїздити на день додому. Щоб Валентина взяла вихідний. Але саме на цей день у неї залишалась вдома колежанка.
Все вирішилось і вранці 13 червня Сергій вже був вдома. То був останній їхній день…
«Ми ходили по крамницях. Придбали цигарки, ліки», – крізь сльози розповідає жінка
«Пів на п’яту ранку 14 червня за Сергієм заїхали побратими і ми попрощались. Увечері повідомив, що дістались місця призначення. Відразу після опівночі я написала повідомлення: «З Днем народження, любий!». Але тоді я не знала, що мого Сергійка вже немає серед живих…
Лише увечері мені повідомили про його загибель. Потім мені побратими повідомили час, коли тіло чоловіка привезуть до Сум. У мене була одна думка – коли я піду до моргу зустрічати коханого, то моє серце просто зупиниться. Я не розуміла, що мені робити, куди йти. Не прийняття реальності зводило з розуму. Ми мали його вітати…Коли я обирала труну, то спіймала себе на думці, що рука потяглась за телефоном, щоб набрати Сергія, аби порадитись. Я не одягала чорну хустину, допоки
не переконалась, що це саме Сергій. Я розумію, що маю вчитись жити без Нього.
Я вже просто не пам’ятаю того життя до Сергія. Але відчуваю Його підтримку… »
І. ЗАГОРУЛЬКО, газета “ПЕРЕМОГА”
Телефони для довідок (05459) 7-13-64, 050-064-94-14, 098-706-75-24
🕯️🙏